На телеекранах глядачів України 25 вересня зник канал «UA: Перший». Йому дозволили ще й у вересні транслюватися не в цифровому, а в аналоговому мовленні, хоча по Україні, окрім кількох прикордонних з Росією областей (у тому числі Чернігівській) від 1 вересня аналогове мовлення вимкнено, перейшли на цифрове. Але виявилося, що в каналу нема коштів ні на аналогове, ні на цифрове мовлення.
На ситуацію миттєво зреагували представники громадянського суспільства: зокрема, Національна спілка журналістів України, Центр демократії та верховенства права, громадські організації «Інститут масової інформації», «Детектор медіа», «Громадське радіо», інші ГО, пов’язані з діяльністю засобів масової інформації. В ухваленій ними заяві — вимога негайно увімкнути мовлення каналу.
Про сам канал у заяві сказано так: «Суспільство повинно мати можливість отримувати неупереджену інформацію — а НСТУ є єдиним у країні мовником, інформаційна політика якого будується на засадах незалежності від держави, від олігархів, від приватних інтересів».
Така висока оцінка зумовлена тим, що канал вважається первістком нового, абсолютно демократичного суспільного мовлення в Україні. Воно було гучно задеклароване три роки тому владою як воістину «глас народу», принаймні в царині електронних медіа — радіо й телебачення. А тут це ще й збіглося з початком довгоочікуваного роздержавлення друкованих ЗМІ — газет, тобто виходом з числа їх засновників (господарів, власників) органів місцевої влади.
Наставав час небувалої свободи слова для народу, коли ЙОГО, а не чиїсь «органи», ставали навіть не четвертою владою (після законодавчої, виконавчої, судової), а першою владою, владою громадської думки, контролю народу за іншими, обраними ним, гілками влади.
Щодо роздержавлення ЗМІ, то процес пішов. Хоч і «зі скрипом», бо він мав би завершитися, згідно з ухваленим парламентом у грудні 2015 року законом, наприкінці цього 2018 року, але, очевидно, що не завершиться.
Але зараз поговорімо про електронні медіа — радіо й телебачення, вплив яких на голови людей величезний.
Ще конкретніше — про цей телеканал «UA: Перший». Це перший і єдиний загальнонаціональний український громадський телеканал, створений у рамках Національної суспільної телерадіокомпанії України. У свою чергу НСТУ — це колишня структура Держкомтелерадіо. У цій структурі цілих 40 років (1951 – 1991 рр.) діяв
перший і єдиний канал Українського телебачення — УТ. Уже в час незалежності, по 1998 рік, канал називався УТ-1, далі, по 2015 рік, — Перший національний. Це було абсолютно державне телебачення, державний канал, на тлі новонароджених десятків і десятків приватних каналів, особистої чи колективної власності.
І ось 2015 року (не випадково, що після Майдану, Єврореволюції) в країні було задекларовано європейський і світовий принцип вільного слова у ЗМІ.
У царині наймасовішого ЗМІ — телебачення — все було й так роздержавлено. Адже всі оті десятки, а з регіональними — сотні телеканалів створювалися як приватні, недержавні. Починаючи з найпотужніших загальнонаціональних каналів: «1+1», «Інтер», СТБ, ICTV й так далі. Кому вони і з ними цілі медіа-холдинги належать, яким бізнесовим групам чи конкретно олігархам — усім відомо, бо це не є ні секретом, ні якоюсь крамолою. Усе законно.
На цьому роздержавленому, а часто — надто вже «віддержавленому» від її інтересів, тлі й було утворено СУСПІЛЬНЕ мовлення, як глас народу. Але як? Може, на зразок такого мовлення в демократичних європейських країнах чи за океаном, де медіа є за суттю власністю самих глядачів, радіослухачів? Хоча б у сусідній Польщі.
А ось як було зроблено в нас. Національна суспільна телерадіокомпанія України є акціонерним товариством, 100% акцій якого належать державі. Фінансування НСТУ здійснюється з державного бюджету України, а також від комерційних надходжень. Зазначимо, що комерційні надходження доволі скромні, адже канал не зловживає рекламою. Тобто все — на бюджеті. Тепер скажіть: це роздержавлення чи повне одержавлення? Якщо 100-відсотково акціонером, власником є держава, і практично повністю все це — на утриманні держави.
Коли 25 вересня вибухнув цей медійно-суспільний скандал, посипалася лавина інформації з усіх боків, у якій простому телеглядачеві можна потонути. Міністерство фінансів заявило, що в державному бюджеті на фінансову підтримку НСТУ передбачено видатки в сумі 776,6 мільйона гривень. Станом на 25 вересня спрямовано 582,4 мільйона. Залишок коштів буде перераховано відповідно до помісячного розпису бюджету. Тому, якщо Концерн радіомовлення, радіозв’язку та телебачення відключив телеканал за борги, нехай НСТУ розбирається сама, де саме виділені гроші. НСТУ тут повністю самостійна в розподілі цих коштів.
У свою чергу НСТУ заявила, що вона не дуже самостійна щодо цих коштів, що через щорічне, постійне недофінансування їй не вдалося навіть оновити застарілу техніку й привести до належного стану робочі приміщення і студійні комплекси, які не оновлювалися ще від 1990-х років.
Правда, в червні минулого року нам дещо допомогла Японія — виділила 4 млн доларів (400 млн ієн) на розвиток суспільного мовлення в Україні. Але що ці 110 мільйонів, якщо у гривнях?
Медійні громадські організації нагадали, що згідно із Законом України «Про суспільне телебачення і радіомовлення України» цьому мовленню має виділятися щороку не по 776 з половиною мільйонів гривень, а удвічі більше. Хоча мало що там гарантують наші закони. Якщо скласти, скільки чого й кому вони гарантують, наприклад, за соціальними пільгами, то не вистачить, либонь, трьох річних бюджетів.
Уся ця колотнеча довкола «вільного, незалежного, роздержавленого» мовлення зайве показала, як ще далекі ми від дійсно демократичних медіа. І не випадково «наїзд» зроблено саме на телеканал, на якому йде дуже гостра програма «Схеми. Корупція в деталях». Це програма про корупцію серед високих посадових осіб держави. Тому цим можновладцям треба бути супердемократичними, аби фінансувати такі медіа від імені держави.
Натомість Україна втрапила в черговий міжнародний скандал якраз щодо «наїзду» на програму «Схеми». Це коли наша Генпрокуратура звернулася до суду з проханням — надати дозвіл на інформацію щодо телефонних розмов редакторки програми Наталії Седлецької. Цей наступ на свободу слова вже рішуче засудив Європейський суд з прав людини, куди звернулася журналістка.
Телеканал «UA: Перший» став свіжішим, цікавішим. До структури НСТУ переведені всі колишні обласні телерадіокомпанії. Вони «роздержавлені» в тому сенсі, що стали незалежними від місцевих владних еліт. Щоправда, тепер місцеве мовлення стало до того централізованим, що далі нікуди. Якщо не сказати різкіше — місцеве мовлення топчеться столицею, де вважають себе найрозумнішими. Хоча в Європі, знову нагадаю досвід Польщі, якраз місцеві медіа найпопулярніші. До речі, як же порівняти таку централізацію місцевих радіо й телебачення із задекларованою в країні децентралізацією?
А взагалі — тут проблема глибше. Давно час розбудовувати в Україні дійсно незалежні засоби інформації, точніше, залежні лише від самих редакцій, від журналістів, читачів, телеглядачів і радіослухачів. Які вони — давно всім відомо. Справа за самими громадянами — журналістами, громадськими активістами, громадськими організаціями, яким варто від правильних і гучних заяв теж переходити до розбудови вільних медіа.
Петро АНТОНЕНКО,
редактор газети «Світ-інфо»
