З часів печерних, що зайшли за хмари,
З часів нових, що хмарами стають,
Вожді вчиняють між собою чвари,
Народи ж кров невинну щедро ллють.
Та є війна, коли тебе у вбивці
Записують і є свята війна,
Коли стоїш за матір край криниці,
За рідний край, що нас в народ єдна.
Знов між могил гуляє мирне жито,
Але тривога грозяно встає:
Якщо ж про них і пам”ять буде вбито,
Вона колись за зраду нас уб`є.
Леонід Горлач «Пам”ять»
(«Отчий поріг»)
Сьогодні хочу свої чергові роздуми про наболіле присв”ятити тим, хто не повернувся із війни.
Написати ці роздуми мене надихнув вірш «Про Україну в мене все думки» Анатолія Урбана («Отак живу»):
Про Україну в мене все думки,
На жаль, вони тривожні і гіркі.
Знов ворог підступає до кордонів,
Невже війна? Кров в жилах аж холоне.
Вже втрати є, бо Крим ми віддали,
Нові порядки руські завели,
Встановлюють диктаторський свій лад,
Та й цим не задовольнився старший «брат»,
Бо зазіха на всю він Україну,
То що цього агресора зупинить?
Зупинить наша одностайна віра
У те, що можна подолати звіра,
У те, що будем ми гуртом стояти
І рідну землю мужньо захищати.
Робімо все і всі, що тільки можем,
Й навалу відіб”ємо ми ворожу.
Хай знають вороженьки всі на світі,
Вкраїна була й є, Вкраїні вічно жити.
Та не вже йде «Війна»?:
Война.
И смолкли птицы все,
И ветер листья не тревожит,
И только слышно,
Как шоссе
Солдатские подошвы гложет.
И только слышно, как гремят
Орудья наши в отдаленьи.
И мы идем за пядью пядь
Вперед, к разрушенным селеньям.
Война.
Сжимая автомат,
Мы вместо сел встречаем трубы.
И только слышно, как скрипят
Дороги каменные зубы.
Иван Бауков («Поэзия» 1975)
Йдемо, а:
Вокруг бои, вокруг сраженья.
В дыму пожарищ меркнет рань…
Седьмые сутки в окруженьи –
Болота, топь и глухомань…
И мы идем сквозь дни и ночи,
Выносим раненых друзей.
Лежим часами у обочин
И зубы стискиваем злей.
И твердо знаем: до сраженья
Нигде не сгинем, доживем.
Штыков не хватит – окруженье
Мы ненавистью разорвем!
Константин Мамонтов («Поэзия» 1975)
А продовжити мою розповідь хочу віршем Надії Голіней із села П”ядики Коломийського району на Івано-Франківщині:
Чекала сина
Дивилось небо синіми очима
І яблуні в цвіту – на те ж весна.
Сиділа мати, згорбившись плечима,
Чекала сина. А його нема.
А молодий, весняний теплий вітер
Від подиху зеленої трави
П”янив, усівшись яблуні на віти,
На арфі грав мелодію весни.
Дивились вікна вогником надії,
Присіла мати на старий поріг,
У голові такі думки роїлись…
Старенький котик притуливсь до ніг.
Сиділа мати, як голубка сива,
Розносив вітер яблуневий цвіт.
Підняла руки і трима” щосили
Над головою сина цілий світ.
А ось ще строки із вірша Анатолія Кравчука «Зажурилась мати»:
Не сумуйте, мамо, хай весною
Вітер принесе привіт хатині.
Покружляє в лузі над вербою,
Що стоїть, як дівчина, в хустині.
І чого ти, мамо, зажурилась,
Всі сини твої живі, здорові,
Бо ночами ти за них молилась,
І за це шанують чорноброві.
(грудень 1986 р. «Надвечірня зоря» 2001)
Мабуть неможливо у цій розмові не згадати Василя Симоненка. Його вірші про матір, про рідну хату, про Україну ніби написані сьогодні:
Україно, п`ю твої зіниці,
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене – диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю –
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір`ю побуть на самоті.
Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти втекли на небо,
Ходить їх до біса по землі.
Бачиш: з ними щогодини б”юся,
Чуєш – битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Україно! Ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи – все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
26.12.1961
Але цьому захиснику, на жаль, не судилось:
«А був він енергійним і завзятим» (пам”яті А):
І знов серед рідні ми втрати маєм,
Чомусь так важко нам їх обійти?
А був же енергійним він, завзятим,
Й здавалось, таким буде він завжди.
В гіркій задумі син його й дружина,
Це ж їм без батька не один рік жить,
Знов за столом гуртується родина –
В останню путь його благословить.
На цвинтарі людей ой як багато,
Хоча була груднева вже пора,
Прийшли сюди, йому щоб побажати
На світі тім і спокою, й Добра.
Заграв оркестр, хоч рідко це буває,
Та постарались друзі, всі прийшли.
На похорон весь люд труби скликають
Мелодії тужливі завели.
І людям є що гарне пригадати,
Він просто і відкрито жив,
Був активістом, гарним депутатом
І Справедливість, й Правду боронив.
Біля могил ми голови схиляєм,
І будемо робити це завжди,
Ми всі, живущі, пам”ятати маєм,
Тих, хто пішли у інші вже світи.
Грудень 2013 – травень 2014 рр.
Анатолій УРБАН «Отак живу»
Далі:
Его зарыли в шар земной,
А был он лишь солдат,
Всего, друзья, солдат простой,
Без званий и наград.
Ему как мавзолей земля –
На миллион веков,
И Млечные Пути пылят
Вокруг него с боков.
На рыжих скатах тучи спят,
Метелицы метут,
Грома тяжелые гремят,
Ветра разбег берут.
Давным-давно окончен бой…
Руками всех друзей
Положен парень в шар земной,
Как будто в мавзолей…
Сергей ОРЛОВ («Поэзия» 1975)
Але треба, щоб « Прилетіла душа Тарасова…»:
Прилетіла душа Тарасова
До височчя, де Канів й Дніпро,
Де земля з віковою окрасою
І де неба безмежний огром…
І сказала громаді, що знакова
Та зупинка на рідних вітрах.
А їй в леті отім неоднаково,
Як під серцем не видно Дніпра;
Як нема опертю тут основи,
І чужинство довкола взялось,
Бо ж цурається власної мови
В шкандибанні своїм Малорось…
Тож потрібно ставати на чати
І відмовитись від насолод,
Аби гідності знов научати
На віки український народ!
Петро МАХ (газета «Літературна Україна» №21 4 червня 2009 року)
А закінчити свої чергові роздуми про наболіле хочу віршем Анатолія Самійленка «Миру тобі, роде мій!!:
Вереснева тиша. Синь небес.
Килимами пломеніють квіти.
А далеко й недалеко десь
Рвуться бомби, умирають діти.
А далеко й недалеко там
Ходить смерть і домовини сіє…
В Україні всім на щастя нам
Вересень у квітах пломеніє.
Кревні! Як ніколи, бережіть
Наші тихі осені барвисті.
Бо ж нелегко упродовж століть
Ми долали відстані вогнисті.
Вереснева тиша. Синь небес.
Скільки сонця в кетягах калини!
Миру тобі, роде мій увесь,
Під високим небом України!
Як мені і не тільки мені, а мабуть і усім українцям, хочеться, щоб нарешті настав мир на нашій землі, і не тільки вересень, а і увесь рік «у квітах пломенів».
Миру нам!
P.S. Вірш Богдана Слющинського («Витоки» Маріуполь 2001):
Молитись буду Господу щодня,
Аби не спопеліли наші душі
В жаровні часу, де кипить брехня,
У полум”ї червоному, мов ружі.
Аби не правив месу сатана,
Живим не ставив поминальні свічі,
Щоб назавжди лишилася мана
В гіркім круговороті потойбіччя.
А ще – з пекельного рудого дна
Не долинав щоб злий залізний регіт,
Нова щоб в чистім полі борозна
Лягала плідно під лемішний скрегіт.
Щоб біль надій ніяких не плекав.
Щоб марили ми сонячними снами,
Щоб свіжий вітер скроні обпікав, —
Господь щоб змилосердився над нами.
Роздуми підготував Володимир ПОРТЯНКО
