25 травня 2014 року в Україні відбулися президентські вибори, на яких главою держави був обраний Петро Порошенко. 7 червня він вступив на посаду.
Можна було б зараз подискутувати стосовно ролі особи в історії, що коливалася в широкому діапазоні: від тиранів і диктаторів до безвольних владців, котрими «крутило» оточення. Однак у нашій нинішній українській ментальності, політичній традиції, успадкованій від радянської, а перед цим — азійської, ординської традиції, все ж велике значення надається тому, хто сидить на троні, в кріслі лідера Компартії чи президента.
Це при тому, що Україна сьогодні — парламентсько-президентська республіка, в якій головним об’єктом влади є саме парламент. Але вище вже сказано про нашу ментальність, із завищенням ролі «вождя». Другий момент — наш убогий парламент, незалежно від того, як обирається — чи по продажних мажоритарних округах, чи за списками партій, яких у нас уже понад 350, і це нагадує партійний цирк.
4 роки тому це були шості президентські вибори й обрання п’ятого очільника держави. З попередніх чотирьох президентів два не добули каденції. Леонід Кравчук, обраний у грудні 1991 року, був переобраний на позачергових виборах улітку 1994 року внаслідок політичної та економічної кризи, як констатував наш парламент і за рішенням якого цілком мирно й відбулися ці позачергові вибори.
Попередній президент Віктор Янукович був зметений другим Майданом, Революцією гідності, — втік з країни, відтак Верховна Рада призначила позачергові президентські вибори.
На них удруге (після перших виборів) переможець визначився в першому турі — Петро Порошенко набрав 54,7% голосів виборців. Далі були Юлія Тимошенко — 12,81%, Олег Ляшко — 8,32%, Анатолій Гриценко — 5,48%.
Порошенко балотувався як незалежний кандидат, самовисуванням, але зрозуміло, що він був кандидатом переможного Майдану.
Що передувало всьому цьому?
Петро Олексійович Порошенко народився 26 вересня 1965 року. Пройшов типовий шлях молодого, освіченого, амбітного бізнесмена, увійшов до першої десятки найбагатших людей України, в кращі роки його статки перевищували мільярд доларів.
А тепер — про політику, в яку давно вже увійшов бізнесмен Порошенко, як і багато побратимів-конкурентів по бізнесу.
1998 року Порошенко став членом партії СДПУ(о). Це при президентові Кучмі. А соціал-демократи вважалися партією влади ще від Кравчука. У нас потім буде ще не одна партія влади, й важливо буде або її створювати, або там опинитися, і не рядовим. На перших своїх парламентських виборах 1998 року Порошенко здобув мандат у мажоритарному окрузі №12. На початку 2000-го залишив СДПУ(о) і створив фракцію «Солідарність», згодом — однойменну партію. Остання восени того самого року «влилася» до Партії регіонального відродження «Трудова солідарність України». Згодом вона переформатувалася в оту саму Партію регіонів, і опоненти досі дорікають Порошенку, що він начебто стояв біля витоків цієї одіозної партії, став заступником її голови. Утім, через півроку залишив партію.
Вияляється, партія Порошенка «Солідарність» нікуди не зникла, у грудні 2001 року увійшла до виборчого блоку Ющенка «Наша Україна». За списком «Нашої України» Порошенко у 2002 й 2006 роках обирався народним депутатом.
Але перед цим, бурхливого 2004 року, почалася нова президентська виборча кампанія. Виборчий блок Ющенка «Наша Україна», до якого входила й партія «Солідарність», об’єднався з БЮТ, тобто Блоком Юлії Тимошенко, в коаліцію «Сила народу». Далі — перший Майдан, перемога на виборах Віктора Ющенка.
Потім — розподіл посад. Порошенко, як один з найближчих соратників Ющенка, цілком реально претендував на посаду прем’єр-міністра. Але ще перед виборами були інші домовленості: Юлія Тимошенко «зарезервувала» собі посаду глави уряду. Тому 8 лютого 2005 року Порошенко був призначений на посаду секретаря Ради нацбезпеки і оборони.
Водночас на базі блоку партій будувалася нова партія влади — «Наша Україна». Заклику Ющенка об’єднатися, з огляду на вибори парламенту весною 2016 року, не почули партійні вожді. Усі партії блоку залишилися й далі окремими партіями. Фактично нова партія «Наша Україна», яка хутко стала черговою партією влади і в яку масово побігли новопризначені посадовці, була сформована на базі партії Порошенка «Солідарність».
У вересні 2005 року Юлія Тимошенко публічно звинуватила найближче оточення Ющенка в корупції. Першим у списку був названий Порошенко, далі — Третьяков, Жванія.
Ющенко ухвалив кардинальне рішення — звільнити з посад і Тимошенко, і своїх «любих друзів», починаючи з Порошенка.
Це був початок уже не прихованих, а відкритих чвар переможців Майдану. Ганебних чвар, що призвели до поразки на парламентських виборах 2006 року, президентських 2010 року, реваншу регіоналів, їх 4-річного правління, що завершилося другим Майданом.
Проте обоє політиків не зникли з обрію. У грудні 2006 року парламент знову призначив Юлію Тимошенко прем’єром, і вона була звільнена Верховною Радою лише після приходу президентом Януковича. Порошенко з лютого 2007 року очолив Нацбанк. У жовтні 2009 року за поданням Ющенка обраний міністром закордонних справ і перебував на цій посаді до пришестя Януковича. Утім, і Янукович дав Порошенку посаду міністра — економічного розвитку і торгівлі, на якій той працював, однак, недовго — з 23 березня по 3 грудня 2012 року.
Перед цим Порошенко на чергових парламентських виборах знову здобув мандат депутата по 12-му округу і став позафракційним депутатом.
А менш ніж за рік вибухнув другий Майдан. Порошенко не був примітним його лідером, на відміну від лідерів трьох опозиційних парламентських фракцій і партій: Арсеній Яценюк — «Батькіщина» (Юлія Тимошенко тоді була в ув’язненні), Олег Тягнибок — «Свобода», Віталій Кличко — «УДАР». Другою головною рушійною силою революції було громадянське суспільство. Третьою — нормальний український бізнес, якому набрид економічний бадитизм регіоналів. Представником цієї сили і був під час революції Порошенко. І саме він виявився найбільш підходящою кандидатурою від Майдану на посаду Президента.
Особливості президентства Порошенка виявилися вже в тому, що воно почалося після революційного переформатування країни. І після того, як уперше в нашій незалежній історії сталися дві трагедії — війна на нашій землі і втрата частини її території: окупація Росією Криму й захоплення сепаратистами і Росією частини Донбасу.
Втрата Криму відбулася блискавично, і до цього навряд чи причетний Порошенко, котрий не обіймав тоді державних посад.
Війна на Донбасі почалася також ще до президентства Порошенка. Вже у квітні на Донбасі зчинився заколот місцевих сепаратистів, підтриманий вторгненням збройних формувань Росії. Новообраний Президент Порошенко заявив про необхідність негайного відновлення влади Української держави на Донбасі. Улітку 2014 року Українська армія, розвалена перед цим регіоналами й терміново відновлювана, звільнила більше половини Донбасу. Але в серпні сюди вторглися регулярні війська Росії. Довелося 5 вересня 2014 року в Мінську підписувати угоди, за якими мали б припинитися бої і настало б мирне розв’язання конфлікту. У лютому 2015 року в Мінську глави найбільших держав Європи — Німеччини, Франції, України, Росії — підписали документ, в якому підтверджували Мінські угоди й декларували негайний мир на Донбасі. Мир так і не настав.
Що було далі за президентства Порошенка? У міжнародному плані світ демонструє солідарність з Україною: не визнає окупації Криму і вимагає від Росії припинити агресію на Донбасі. 27 червня 2014 року Порошенко у Брюсселі підписав Угоду про асоціацію України з Європейським Союзом — те, чого 2013 року не зробив Янукович, і що стало однією з причин Євромайдану. Торік Україна отримала безвізовий режим в’їзду до країн Євросоюзу.
Однак людей у країні більше цікавить те, що відбувається всередині держави. Що ж ми побачили з виконання основного виборчого гасла Порошенка «Жити по-новому!».
Економіка живе не «по-новому» і далі борсається у стадії переходу від радянської до ринкової, натомість ставши економікою олігархічною.
Задекларовано безліч реформ, зокрема соціальних, але основні з них — пенсійна, медична, освітня — як мінімум, викликають багато запитань.
Життєвий рівень населення тупцює на місці: підвищення зарплат і пенсій одразу нівелюється безконтрольним зростанням цін і тарифів.
Перед президентством Порошенка почався і при ньому продовжився обвал національної валюти — гривні, коли вона за один 2014 рік подешевшала втричі. Досі ніхто не відповів за це й навіть не пояснив цього. У тому числі і ставлениця Президента, голова Нацбанку В. Гонтарєва — один з численних прикладів дивної кадрової політики Президента.
Можна говорити ще про якісь успіхи в політичному плані. Насамперед це доволі рішуча декомунізація, розрив з тоталітарним минулим, яке уособлюється з Російською комуністичною імперією, і війна з Росією лише прискорила цей розрив. Доволі умовно можна говорити про успіхи люстрації, тобто відсторонення від влади одіозних посадовців попереднього режиму. Важко щось говорити про покарання злочинців попереднього режиму, перш за все тих, що коїли злочини проти Майдану.
Боротьба з корупцією — те, що чи не найбільше «пече» простих людей. Адже під цим вони розуміють соціальну СПРАВЕДЛИВІСТЬ, до якої ще дуже далеко. Коли саме при Порошенку було введено обов’язкові електронні декларації статків посадовців держави, люди були просто шоковані цими статками.
…Ось у такій ситуації завершується четвертий рік президентства Порошенка. За рік до наступних виборів, коли виборча кампанія в пропагандистському плані фактично вже почалася, саме час робити неупереджений аналіз нинішнього президентства, з усіма його плюсами й мінусами, думати, звідки беруться люди на найвищій державній посаді, що являє собою наш політикум і загалом суспільство. Це краще, аніж примітивна пропагандистська колотнеча, яка вже почалася в нашому інформаційному просторі.
Петро АНТОНЕНКО,
редактор газети «Світ-інфо», м. Чернігів
