Чотири десятиліття у царстві книг

Родом дівчина була звідси ж, з рідної Хрипівки. ЇЇ мати Ірина Іванівна та батько Микола Трохимович Замай обоє трудилися в місцевому колгоспі.

– Мама працювала дояркою в місцевому колгоспі, а тато – фуражиром, – з теплом згадує Наталія Миколаївна батьків, які обоє занадто рано через важку хворобу пішли з життя. – Татко вручну косив колгоспним коровам траву і розвозив її конем по фермі, взимку таким же способом возив худобі силос. А ще на той час у Хрипівці була свиноферма, тож батько взимку варив великі чани картоплі і теж конем розвозив по свинофермі.

– І мама, і моя тітонька Уляна в Стару Рудню вже не повернулись, – каже Наталія Миколаївна. – Вони обидві зустріли тут, у Хрипівці, свою долю, повиходили заміж, створили власні сім’ї. Мої батьки побралися у лютому 1956 року, а в грудні у них вже народилася моя сестричка Надія, а через дев’ять років з’явилась на світ і я. Скільки себе пам’ятаю в дитинстві, до нас часто приїздила бабуся Оксенія зі Старої Рудні. І тоді в хату вносився ткацький станок і починалось таїнство. Звідки вже бабуся льон брала – я не знаю, та й ніхто вже не розкаже. Але пам’ятаю сам процес – спочатку гребнем чесали льон, потім пряли пряжу. Так отримували лляні нитки. А з них потім ткали полотно, з якого виготовляли настільники, утиранники (рушники). Всього того робили безкінечно багато – на увесь наш рід. А ще й всі непотрібні речі, які зносилися – кофтини, плаття, різались на смужки, які змотувались у клубки, а потім вже з них ткали половики. Усе йшло в діло, нічого не викидалося.

Мама також дуже любила вишивати. Тоді було дуже модно застилати на ліжко вишиті простирадла, наволочки на подушки, рушники на ікони. Картини, портрети теж вішались на стіні і прикрашались рушником. У нас у хаті все було прикрашене маминою вишивкою. На кожне свято рушники всюди мінялись. Скільки їх було – не злічити. І коли тільки встигала? Адже працювала дояркою, вставала о четвертій – п’ятій ранку, бо треба було йти на ферму доїти корів вручну.

А вже коли ми з сестрою підросли, то бігали допомагати мамі доїти тих корів, то вже були доїльні апарати. І мамі стало трохи легше, бо в групі було 16-20 корів. Мені дуже подобалось, коли корів подоїмо, а потім йшли напувати телят.

– Сумуючи світлою печаллю за батьками, який рано покинули цей світ, я дякую життю, що біля мене завжди були мої найближчі й найрідніші люди – це моя сестра Надія, яка, хоч вже й мала власну родину, а опікувалась мною, радила, підтримувала, намагаючись весь час бути поруч. А потім з’явився і Саша – чоловік, призначений мені долею.

Історія їхнього знайомства з Олександром Ткаченком. Хрипівка наприкінці 80-их років була жвавим, повнокровним селом. Місцевий клуб радо приймав не тільки молодь із свого села, а й з довколишніх, і навіть з Городні. Серед приїжджих парубків, які організовували для клубних дискотек музичний супровід і навіть модну тоді світломузику, був і Олександр. Вони з друзями Володею і також Сашком правдами і неправдами знаходили й записували на бобіни сучасні на ті роки мелодії і були постійними організаторами та учасниками молодіжних танцювальних вечорів.

– Саме під час тих дискотек, які відвідувала і я з подружками, ми з Сашком і звернули увагу одне на одного, – посміхаючись, згадує молодість Наталія Миколаївна. – Він раз мене провів додому, другий – так і почались наші стосунки, які переросли у справжнє кохання на все життя. У 1991 році ми одружились і відтоді завжди разом – як нитка з голкою. Діти у нас з’явились, як Божий дар, уже у зрілому віці – мені було за тридцять років, Саші – за сорок. Тож до виховання ми підходили з усією відповідальністю. Чоловік любить доньку й сина безмежно, він дуже гарний батько. З малечею допомагав мені, ділячи всі турботи навпіл, з перших днів. Коли з’явилась Даша, я навіть декретної відпустки не брала – Саша ходив за мене на роботу в бібліотеку. Коли ж була необхідність моєї присутності, з донечкою були чоловік або свекруха, яка нам дуже допомагала. А коли доньці виповнилось сім місяців, чоловіка обрали головою Хрипівської сільради. Тоді вже вдень ми з Сашком були на роботах, Дашу гляділа свекруха, а ввечері я була чи в бібліотеці, чи у клубі. Бо ж долучалась до організації всіх масових заходів у селі, то Саша з маленькою донечкою на руках приходили до мене і так ми працювали всією родиною – Дашу вся молодь, яка приходила у клуб, по черзі бавили, носили на руках.

Коли ж народився Максим, то вже обоє дітей подружжя буквально зростали у них на роботах – адже клопотів і у мами, і у тата вистачало. І Даша, і Максим добре розуміли – коли мама готує масштабний культурно-освітній захід, у неї нема ані вільних годин, ані вечорів. І діти завжди були задіяними у тих заходах, до того ж їм це дуже подобалось. Мабуть, тому обоє виросли творчими особистостями, й зараз, вже будучи дорослими, залюбки допомагають мамі у її креативній роботі.

– Найбільша моя любов – то діти, – каже пані Наталія. – Тому й основна моя робота – це робота з дітьми. А вони невгамовні, креативні, весь час прагнуть щось робити. Тому протягом всього року у нас працює креативна майстерня. Найперше, що діти запитують, переступивши поріг бібліотеки– «А що ми будемо сьогодні робити?» Освоїти нову техніку малювання, сплести браслетики в техніці куміхімо, дати нове життя старим книжкам, зробити гарний виріб в техніці Book folding art, привітати маму зі святом, зробивши їй гарного букетика своїми руками – насправді це так легко і цікаво. Для мене найбільшим визнанням того, що я в професії знаходжусь на своєму місці – це коли мої маленькі відвідувачі кажуть: «У Вас у бібліотеці ми наче вдома», коли довіряють мені якісь свої дитячі таємниці. І, оглядаючись на прожиті роки, я можу сказати, що я щаслива людина – у мене грана сім’я і улюблена робота.