Чому українці у національному гетто?

Дискусія про те, хто винен — еліта чи народ, що ми так недостойно живемо, довга і нудна. В усякому разі ткого тотального обдирання власного народу країна ще не знала…

Форум еліти

 У грудні в Києві відбувся форум «Українська альтернатива». Ініціатором його стало Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Шевченка. Форуму передували понад десять попередніх зібрань скромнішого формату «круглих столів», присвячених проблемам національної безпеки, освіті, мові, релігії.

Цього разу акція пройшла більш широко, в Будинку вчителя, колишньому приміщенні Центральної Ради. У форумі та науково-практичній конференції в його рамках взяли участь державні діячі, науковці, митці, освітяни з усієї України.

Відкрив форум голова оргкомітету, народний депутат кількох скликань, голова «Просвіти» Павло Мовчан. Почесним гостем був екс-президент Віктор Ющенко, який виступив із промовою.

Форум ухвалив цілу низку документів, самі назви яких більш ніж солідні: ухвала, резолюція, звернення і навіть меморандум. Особливо грізний вигляд має ухвала, розміром як газетна сторінка. Вона складається з кількох розділів, за адресатами: до Президента, Верховної Ради, Конституційного Суду, Кабінету Міністрів, Київської міської держадміністрації.

Пункти цих звернень (очевидно ж, пропозицій) починаються дієсловами в наказовій формі: «визнати», «створити», «вжити», «розробити», «скасувати», «ухвалити», «розглянути», «забезпечити», «передати», «установити», «внести». Як колись у резолюціях районних чи обласних партійних конференцій, хоча, втім, пропозиції цілком слушні. Питання: чи не є це черговим «гласом волаючого в пустелі»?

Ось що сказав учасник форуму Микола Тимошик, доктор філологічних наук, професор журналістики університету, краєзнавець, наш земляк із Ніжинського району:

«Щойно зі Всеукраїнського форуму української інтелігенції «Українська альтернатива», що відбувався в будинку Центральної Ради. І втішно, і сумно. Втішно, що ще є жменька невиправних романтиків із гурту роз’єднаної, розсвареної і в більшості пригодованої владою інтелігенції, яка не перестає вірити, що до криків і болю української нації вже «на нашій — не своїй землі» (іншими словами — не в українській Україні) влада колись та прислухається. А сумно, бо про цей знаковий форум, де градус кипіння духовної й інтелектуальної еліти нації був досить високим, громадськість знову не почує. Це не стане топ-новиною антиукраїнських олігархічних телеканалів, не вийде на шпальти чи хвилі всіляких «вєстєй», «вєдомостєй» чи «руссіх радіо в Украінє».

Ті, в чиїх руках усі важелі формування державних пріоритетів (ЗМІ, фінанси, законодавство), форум демонстративно проігнорували. Навіть пересічного, втім високооплачуваного з наших податків клерка, не делегували ні Адміністрація Президента, ні Кабмін, ні Верховна Рада, ні Мінкульт, ні Мінстець, ні навіть столична управа Кличка. Отож пару випущено… в резервації.

Час показав, що резолюцій, ухвал, звернень громадськості влада давно вже не читає. Виходить, як завше: Революцію творять одні, а її результатами користаються інші. Донедавна — всілякі табачники. А тепер — новітні володарі високих державотворчих кабінетів — ложкіни, тарелкіни, авакови. У них — своя мова, своя церква і своє поняття культури. Їм усе українське було і буде чужим. Допоки?»

Резервація. Слово сказане. Тому прошу болісно не реагувати на винесений у заголовок термін «гетто». Колись і В’ячеслав Чорновіл вжив термін «рухівське гетто», застерігаючи, щоб потужний громадський рух, потім — партія, не опинилися саме в гетто — політичному, суспільному. Де, врешті, й опинилися.

Між тим, у «резервації» зібралася дійсно еліта нації. Крім згаданих діячів, участь узяли й виступали Степан Хмара, Олександр Пономарів, Олесь Доній, Микола Голомша, Сергій Тримбач, Степан Волковецький, інші достойні люди.

То чому ж резервація, гетто? І тут принагідно слід поговорити про нашу національну еліту часів незалежності. Стосовно найбільш помітних її представників, вживають,  іноді без особливого пієтету, слово «вожді». Але це дійсно видатні особистості. Щодо інтелектуалів,, найперше називають таких діячів, як Іван Драч, Дмитро Павличко, Павло Мовчан, Микола Жулинський, Лесь Танюк. Паралельно, серед інших лідерів нашої еліти, називають  В`ячеслава  Чорновола, Левка Лук’яненка, Степана Хмару, Євгена Сверстюка — дисидентів, політв’язнів радянського режиму, також академіка Ігоря Юхновського. Далі йдуть такі імена, як Володимир Яворівський, Іван Заєць, Сергій Головатий, Володимир Черняк, Микола Поровський, Михайло Ратушний, Віталій Шевченко, наступна генерація — В’ячеслав Кириленко, Микола Томенко, Олесь Доній. Звичайно, цей перелік далеко не вичерпний, кожен може додати ще якісь імена дійсно достойних людей.

Але чому ж, маючи таку національну еліту, ми в такому болоті? При тому, що чимало з названих діячів були у владі, обіймали високі посади —  віце-прем’єрів, міністрів, депутатів парламенту (і неодноразово). Високі посади. Правда, не найвищі — президента, прем’єра, спікера. Між тим, якщо говорити, наприклад, про першу шеренгу названих діячів, кожен з них цілком міг би бути президентом держави. Ніскільки не перебільшую, просто для нашої країни це здається фантастикою. Між тим, не побоялася і не прогадала Чехія, обравши першим, після краху комуністичного режиму, президентом драматурга Вацлава Гавела, або те ж саме — Литва, обравши главою держави професора музики Вітаутаса Ландсбергіса. Звичайно, обидва були не один рік активно залучені до суспільно-політичного життя, але ж і наші згадані діячі також.

Хто винен?

Одразу необхідні застереження.

Перше. Правильно колись було сказано: діяча оцінюють по тому, що він зробив, а не по тому, чого недоробив. Нема сумніву, що багато представників нашої еліти — люди з великими заслугами перед нацією.

Друге. Дискусія на тему, хто винен — еліта чи народ, що ми так недостойно живемо, довга і нудна. З одного боку, чуєш від деяких представників еліти: «Ну що це  за народ?». З іншого — від народу: «Ну що це за еліта?» Очевидно, вину треба розділити обопільно. Якщо деградує партія чи громадська організація, то винні і вожді, і рядові члени, котрі байдуже спостерігають це гниття.

Третє. Поняття «еліта» не може бути чітко окреслене, обмежене таким-то списком. У принципі, еліта може і повинна бути й обласного, районного масштабу, навіть сільського. Тому винні всі, й відповідальність за те, «що є», мають брати всі.

А тепер пригадаймо, що писав Дмитро Донцов: кожна нація зобов’язана мати свою еліту, і це люди, яким багато дано (в продукуванні ідей, керівництві державою), але вони так само багато мають брати на себе. Не гребти під себе, як це в нас є, а саме брати на себе — роботу, відповідальність за ситуацію в державі.

Виходячи з цього і з отими самими  застереженнями, все ж  слід  сказати, де наша  еліта виявилася не на висоті.

Подрібнення і чвари в суспільно-політичному житті. Це проявилося ще від перших президентських виборів, на які нащось пішли одразу і В’ячеслав Чорновіл, і Левко Лук’яненко, й Ігор Юхновський. Також у вину еліті можна поставити руйнацію національно-демократичних сил — партій цього спрямування. Зримо це виявилося в розколах і фактичному знищенні трьох основних таких партій: Народного Руху України, Республіканської партії, Демократичної партії.

Політичні манівці. Це коли чимало хто з еліти блукав по різних партіях, блоках, виборчих списках.

Продовження політичної катавасії. І раніше, і по сьогодні, представники  еліти підтримують своїм авторитетом оце  подрібнення серед партій, принаймні мало що роблять для їх об’єднання. А дехто й далі має «при собі» кишенькові партії.

Нездатність створити потужний український демократичний інформаційний простір. Ще в середині 1990-их Народний Рух мав десятки газет — у столиці й областях. Створили навіть Асоціацію рухівської преси. Але невдовзі вона розвалилася, а з рухівської преси зосталися «ріжки та ніжки». Подібне — і з пресою демократичних громадських організацій. Це в царині друкованих медіа. Що вже говорити про електронні — радіо, телебачення.  Відтак, маємо відомо який ефір.

Що робити?

Нині медіа-простір переповнений публікаціями про нашу убогу дійсність.  Але, чітко вказуючи, «що є» і навіть «хто винен», гірші справи з наступним і вічним запитанням — «що робити?».

Гарна ілюстрація цього — три  публікації в Інтернет-газеті «Українська правда». Ось вони.

«Кадрові загадки Президента й принцип особистої відданості» (УП, 22.01.2016), автор — журналіст Віктор Мороз . Три  цитати:

«Президент Петро Порошенко не перестає переконувати країну, що в його команді найкращі фахівці. Начальник Генштабу Муженко — найкращий військовий стратег і тактик. Генпрокурор Шокін — найефективніший охоронець закону. А голова Нацбанку Гонтарєва — найкращий банкір світу. А він, Петро Олексійович Порошенко, — найкращий державний управлінець, дипломат і переговірник у світі. Але в цьому переконаний чомусь тільки Президент».

«Такого тотального обдирання власного народу країна ще не знала. За минулі півтора роки національна валюта втричі знецінилася, перетворивши вітчизняних пенсіонерів у старців. Паралізований малий та середній бізнес. Практично знищено економіку».

«Принцип особистої відданості в політичному й державному житті країни, доведений Президентом Порошенком і всією владною політичною елітою до абсолюту, тобто до абсурду, поставив на межу виживання всю країну.

І тут уже починає працювати невмолимий закон логіки: або принцип треба міняти — або людей, котрі вперто продовжують дотримуватися цього рудимента старих часів».

Як саме міняти принцип підбору кадрів або міняти таких людей у владі — залишилося поза межами цієї цікавої статті. То шукаймо відповідей далі. У наступній публікації.

«Чотири умови успішної Української революції

(УП, 24.01.2016). Автор — Олексій Жмеренецький.

Перша цитата — точний діагноз: « Двічі на постреволюційних виборах українці обирали тих самих популістів-корупціонерів зі «старої гвардії». А нечисленні «нові обличчя», які все ж таки приходили до влади, — виявлялися нездарами, брехунами, з часом продавалися, або, будучи інтегрованими у старі партійні та управлінські структури, просто ставали заручниками системи».

Як же привести у владу «нові обличчя»? Автор вважає, що «це найлегше питання із широким асортиментом сценаріїв.

Від умовно м’яких варіантів — через жорсткий суспільний тиск щодо внесення змін до Конституції України відносно юридичного перекриття шляху до влади старій корумпованій еліті за її формальними ознаками — наприклад, за кількістю термінів роботи у різних гілках влади на ключових посадах, невідповідності статків задекларованим доходам тощо, закладення права народної відозви посадовців».

Цей перший варіант,  еволюційний. Але що знову чуємо: «суспільний тиск», усунення кадрів «за формальними ознаками», зокрема перебуванням у старій владі (хоч у нас уже  є щось подібне — отой недолугий закон про люстрацію), порівняння доходів і витрат чиновників (ще одна химера), відкликання посадовців (чергова ілюзія, бо навіть обраних посадовців — народних депутатів — чомусь не виходить «відкликати»).

Але ось другий варіант очищення влади: «До жорстких інструментів — через вибіркове партизанське усунення ключових представників еліт та масове повстання».

І висновок: «Напевне у патовій ситуації, в якій зараз перебуває наша країна, — будь-який варіант переломного моменту буде прийнятним для суспільства».

Отже, прийнятна і чергова революція, третій, потім четвертий і т. д. Майдани?

Далі такі пропозиції. «Інвентаризація перспективних нових політичних облич — серед незаплямованих, медійно «смачних», з відповідною харизмою, розумовими та ораторськими здібностями». Цікаво, хто визначатиме, хто ж у нас «незаплямований»? А «медійно смачними» в нас зроблять тих, хто платить засобам інформації, насамперед телебаченню. А «ораторські здібності», вміння густо балакати й далі будуть мірилом відбору «нових облич»?

Далі пропонується «інвентаризація» колишніх представників влади, раптом і там виявляться достойні. Далі — «побудова електорального майданчика», тобто методів «переконування» (чи зомбування) виборців. Урешті —  консолідація довкола якихось проектів на кшталт «Народна Конституція», «Громадська коаліція», «Установчі збори», «Україна — це Я» і т. д.

Оця теза «Вирішальне слово має сказати народ!» — основна для різних прожектів, якими нині аж кишить суспільство. От тільки чомусь забувають, що в «народу» є прізвища й посади — тих, хто стоїть за цим «народом» і вміло маніпулює ним.

Ще одна публікація. Це підтримка різкого виступу Святослава Вакарчука на врученні державних нагород. Вакарчук у вічі Президентові поставив  запитання: «Де кіборги в політиці? Де зміни в державі?»

Тему продовжив Геннадій Степанчук у публікації «Політичні кіборги не з’являться на голубому гелікоптері» (УП, 25.01.2016). Цитуємо: «Чи не пора Святославу Вакарчуку, а разом з ним і всім нам, зробити попередження уже не владі з клінічним діагнозом, а перш за все самим собі? «Хто ж тоді, як не ми, брати?!»

Якщо ми хочемо побачити українське соціально-економічне диво — його потрібно створювати самим…

Є ідеї, є люди! Потрібно тільки все це об’єднати в потужну систему. Потрібно тільки не ставати масовкою-декорацією для політиків-популістів.»

Абсолютно розумні ідеї, пропозиції. Тільки як же створювати цей «політичний механізм», щоб громадянам не бути «масовкою-декорацією»?

Усе давно відомо

Висновок. Треба створювати нормальне громадянське суспільство. Конкретніше — нормальну партійну структуризацію. Поверну читача до публікації в № 70 нашої газети «Партійний цирк в Україні». Про те, як «партіїзацію» в нас доведено до фарсу: наприкінці року в Україні було зареєстровано майже 300 політичних партій. А під самий кінець 2015-ого нареєстрували їх ще цілу низку. Отже, на початок цього року в нас числиться 316 партій. З них лише за один 2015 рік зареєстровано 79 — рекорд за роки незалежності.

Повертаюся до самого початку розмови — про нашу таки ж суспільну еліту. Ще раз підкреслю: заслуга її безперечна. Зміни йдуть. Заборонена Компартія, жодних депутатів-комуністів в органах влади. Майже не залишилося пам’ятників Леніну і ленінцям. Декомунізація змиває одіозні назви з наших вулиць і населених пунктів. Розсекречено таємні раніше архіви. Національна еліта намагається не допустити денаціоналізації України, і чимало в цьому плані вдається.

Тепер би залучитися нашій еліті у творення нормального політикуму, громадянського суспільства замість «власних» партійок. Слово за видатними людьми, яким є ще що сказати в нашому суспільстві.

…А у гетто —не форуми подібні чи наша еліта, в гетто поки що Україна. 

Петро Антоненко, редактор Чернігівської газети «Світ-інфо»