Україні не судилося зустрітися з футбольним світом у Росії наступного року.
Такий невтішний для нас підсумок відбіркового турніру до чемпіонату світу з футболу, що відбудеться в Росії 2018 року.
Програвши 9 жовтня в Києві останній матч відбору команді Хорватії з рахунком 0:2, наша збірна не змогла зайняти й друге місце в групі і втратила можливість хоча б стикових матчів за право поїхати на чемпіонат.
Ось підсумки відбіркового турніру в нашій групі (набрано очок у 10 матчах): Ісландія — 22, Хорватія — 20, Україна — 17, Туреччина — 15, Фінляндія — 9, Косово — 1.
Про історію чемпіонатів світу й нашу участь у них. Перший турнір провели в Уругваї 1930 року, де перемогли господарі. Відтоді відбулося 20 чемпіонатів світу — кожні 4 роки (пауза була лише у 1942 і 1946 роках через Другу світову війну). Чемпіонати з футболу суперничають у популярності з Олімпійськими іграми. Проходять якраз у проміжках між Олімпіадами. Звання чемпіонів здобували: Бразилія — 5 разів, Італія і Німеччина (діючий чемпіон, переможець турніру 2014 року) — по 4 рази, Уругвай і Аргентина — по 2 рази, Англія, Франція та Іспанія — по одному разу.
Кількість учасників чемпіонатів, або, як ще їх називають, — фінальних турнірів, постійно зростала. На останньому виступали вже 32 команди. Але, оскільки кількість країн-членів ФІФА (Всесвітньої федерації футболу, яка й проводить турніри) становить близько 200, то проводяться відбіркові змагання за право виступити на чемпіонаті.
Наприкінці 1991 року розпався Радянський Союз. Уже наступного року почався відбір на ЧС-1994. Право виступити там замість СРСР якимось чином «виклопотала» для себе Російська Федерація — як «правонаступниця» Союзу. Відбір провалила, але й інші «футбольні» республіки колишнього Союзу (Україна, Грузія, Вірменія) не змогли виступити у відборі.
У відборі на наступні 7 чемпіонатів, включаючи ЧС-2018, Україна виступала. Але пробилася лише один раз — на чемпіонат 2006 року в Німеччині, причому з чистого першого місця в групі, де виступали і діючий чемпіон Європи Греція, і неслабі команди Туреччини, Данії. Пристойно виступили ми й на самому чемпіонаті: вийшли з групи, далі пройшли до чвертьфіналу, де поступилися майбутнім чемпіонам світу — Італії.
У відборі на інші чемпіонати наша збірна займала лише ІІ місце у своїй групі й далі програвала стикові матчі якійсь з інших команд, що також зайняли друге місце.
Нині ж фіаско. Грали в посередній з дев’яти відбіркових груп від Європи, де не було таких грандів футболу, як Німеччина, Іспанія, Італія, Португалія, Англія, Нідерланди, Франція. Тим не менше зайняли лише третє місце. Хорвати боротимуться за путівку на чемпіонат у стикових матчах. А сенсаційно перемогла і їде на чемпіонат Ісландія. Утім, збірна цієї країни зробила сенсацію вже торік, на чемпіонаті Європи, вийшовши з групи і пробившись до чвертьфіналу. А все населення цієї маленької північної острівної країни становить трохи більше 300 тисяч, тобто ненабагато більше від Чернігова. Вато додати, що торік на Євро-2016 побувало близько 30 тисяч уболівальників з Ісландії — кожен десятий житель країни.
Але нам торішнє Євро згадувати просто сумно. Починаючи з чемпіонату 1996 року, коли Україна вперше брала участь у відборі, відбулося 6 чемпіонатів Європи. Наші виступали на двох. Але на Євро-2012 — без відбору, як співгосподарі турніру, спільно з Польщею. Перші чотири відбори ми «провалили». На торішній чемпіонат потрапили лише завдяки тому, що було збільшено кількість учасників — аж до 24-х, тобто брала участь практично кожна друга команда Європи. Тільки завдяки цьому наші потрапили на чемпіонат, адже зайняли у відбірковій групі лише третє місце, а потім таки виграли стикові матчі у Словенії. Але на Євро-2016 встановили сумний антирекорд: не набрали жодного очка, програвши всі три матчі, й не забили жодного м’яча.
Між тим, уже торік починався відбірковий цикл до чемпіонату світу 2018 року. Термінове призначення головним тренером кращого нашого футболіста часів Незалежності, володаря «Золотого м’яча» 2004 року Андрія Шевченка вже не врятувало ситуації. Шкода і його, і цього покоління гравців, адже для старших у команді, її лідерів, це, мабуть, був останній шанс потрапити на мундіаль. І кращий теперішній футболіст країни, вихованець чернігівської «Десни» Андрій Ярмоленко, і Євген Коноплянка, Руслан Ротань, Андрій П’ятов, Євген Хачеріді матимуть 2022 року далеко за 30 і навряд чи гратимуть у збірній.
Стояло питання: чи взагалі їхати нашій збірній на чемпіонат. Адже він пройде в Росії, країні-агресорі. Переважила думка, що треба здобути путівку туди, а потім уже, можливо, бойкотувати турнір. У самому бойкоті немає нічого дивного, адже спорт і політика завжди перепліталися. Тим паче, скандали супроводжували право Росії на чемпіонат 2018 року від самого початку, ще до того, як Росія почала агресію проти України, до введення проти неї санкцій з боку багатьох держав. Скандалами оповите рішення ФІФА від 2010 року надати право на проведення чемпіонату 2018 року Росії, а наступного, 2022 року, — Катару. З’явилося багато повідомлень про корупцію у ФІФА, про те, що названі країни «купили» право на чемпіонат. Були затяжні розслідування, в тому числі прокуратур. Ряд країн Європи (зокрема, Франція, Італія, Англія) висловлювали готовність провести в себе ЧС-2018. Однак Росії вдалося виплутатися з цих скандалів і зберегти право на чемпіонат. Отже, він уперше пройде в країні Східної Європи, вперше в містах двох континентів — Європи і Азії. Стосовно Катару поки що питання залишаються, чи зможе взагалі ця невелика арабська країна належно провести чемпіонат світу.
А щодо бойкоту, то згадаймо, що Радянський Союз, наступником якого оголосила себе Росія, бойкотував відбірковий матч на чемпіонат світу 1974 року з Чилі, мотивуючи тим, що в цій країні прийшла до влади «фашистська хунта». У результаті — зарахована в матчі поразка й непотрапляння на чемпіонат. Свого часу багато країн Заходу бойкотували Олімпійські ігри в Москві 1980 року, а у відповідь СРСР і його соціалістичні сателіти бойкотували наступну Олімпіаду 1984 року в американському Лос-Анджелесі.
Варто нашій збірній їхати на ЧС-2018 у Росію чи не варто — питання неоднозначне. Але ось воно вирішилося саме собою. На жаль, таким чином, ще раз показавши, що наш футбол, насамперед професійний, — у глибокій кризі. Головні футбольні клуби належать олігархам і використовуються для якоїсь політичної чи бізнесової мети. Вищий дивізіон — прем’єр-ліга — скоротився до сумної кількості у 12 команд; останніми роками зникло чимало відомих команд, серед них «Дніпро» й харківський «Металіст». Масовий футбол розвивається слабо, якщо говорити про чемпіонати областей, районів. За все це треба братися всерйоз. Тоді будуть і успіхи на міжнародній арені.
Петро АНТОНЕНКО,
редактор газети «Світ-інфо», Чернігів
