Квітка діда Андрія була останньою коровою на селі. І їй просто пощастило, бо купили її люди у сусіднє село, а не віддали прасолам. Трохи молодший за Андрія дід Микола повів її за налигач «пішим гоном» аж за 10 кілометрів! Діди посиділи на лавці, покректали, погомоніли, потисли одне одному руки. До цього і не зналися, а це – як рідні. Якби не такий далекий піший шлях був попереду у Миколи, то, може б, і по чарчині перекинули, а так не ризикнули. Та й роки їхні вже не ті… Прожили, вже і випили своє, і закусили… Змирилися із цим. А от із тим, що відробили своє, ніяк не змиряться!
Микола прочитав у газеті оголошення, що продається молода корова, і недорого. А з яких то причин недорого? Всякого ж буває. Корови скоро у селі стануть рідкісними тваринами…Йому корівка була просто необхідна на цей час. Вже років із десять вони із дружиною не тримали її. Якби не війна… Внучка з двома дітками приїхала до них із бабою ще у перший місяць війни. Гадалося, що ненадовго. Може б і поїхала куди далі, так дітки нездорові. Гарно Вікуся жила до війни. Будинок свій, море зовсім поряд. Тепер дому у них немає. Чоловік воює. І вирішила вона у діда з бабою зупинитися на невизначений час. Тут сама виростала. А тепер Богу дякує, що дід із бабою живуть у такому місці, де можна протриматися у цей складний час. Дітки у неї слабенькі, мають кілька видів алергії. У місті купляла для них спеціальну їжу. А тут то і вибору не було. Все натуральне. І що дивно, бабуся присадила малят спочатку на домашній, у людей купований сир, кашку, а тепер і молочко п’ють, хоч лікарі забороняли їм вживати взагалі молочні продукти. Про алергії тепер майже не згадують. От і вирішили купити корівку, якби невеличку та недорого… Бо найголовніше – дітей підняти!
Дід Андрій і пояснити не міг, ким була для нього його остання Квітка. У 60-ті корова в селі стала символом достатку. Як одружився він із Варочкою, теща привела їм таку гарну теличку. Нікому і не зізнався, що власна корова була його недосяжною мрією, бо дуже бідно жили з матір’ю. Назвав він ту теличку Квіткою, а вона весною народила їм бичка Каштана, якраз у той день, що й син Яша народився.
І майже 60 років тривало так: старішу Квітку змінювали на Квітку молодшу, коли наставав час, а всіх бичків називав тільки Каштанами. Жодну із своїх корів не віддавав Андрій на забій. Старався продать хоч і дешевше, аби не прасолам. Та і Варочка у нього була така жаліслива…
Вирішили, що вже годі тримать корову. Трапився покупець добрий, продали. А на теличку так і не знайшовся вчасно. От і залишили. Баба Варочка недужа була вже і з хати вийти, а та теличка Квітка привела телятко… Скільки біля первістки роботи, то тільки той, хто тримав її, знає! Дочка і син приїхали та сварять батька, і вже готові були «здать усе в один день закупщикам». Може б і здали, та внучка заступилася. Вона психолог! Дід Андрій раніше не розумів, що то за професія така у неї. А ось коли за нього вступилася, то переконався, що дуже важлива у неї професія. Висадила всю рідню за столом та і каже: «Не чіпайте діда! Дайте йому жить так, як він хоче! Не в молоці діло! Корова для нього – рідна душа! Корова для нього – стимул щодня піднятися і щось робить!» І ще багато такого внучка казала, що він і сльозу пустив. Та й порішили на сімейній раді, що він сам вирішуватиме коли корову продавать.
І правду-таки внучка казала, що Квітка для нього рідна душа. Ще як бабу похоронив, то і зовсім. Тільки і балачок, що з нею… Просив, щоб не обіжалася на нього, що не вимита, як слід, і хвіст не розчесаний, що доїв раз у день, бо більше не здужав. А з коровою так не можна… Квітка, мабуть, погоджувалася, бо так сумно-сумно дивилася і лизькала його шкарубким язиком.
Дуже переживав Андрій, щоб не застрелили його Квітку рашистські нелюди, які у березні тричі перлися його селом. За себе не боявся. Все одно уже прожив. Радів, що його Варочка не дожила до цього жахіття. Після того, як кацапню вибили, у Андрія різко заболіли ноги. Мабуть-таки нерви… Одного разу і ночував під хлівом – немає ходу і все. Вже не раз думав про те, що ось так колись упаде серед двору і… з’їдять його лисиці, які нахабніють і йдуть аж на поріг. Тоді і погодився, що час до дочки їхати, хоч і не хочеться. А як же його Квітка? І ось тут теж внучка допомогла. Що то психолог! Дзвонить до діда та каже, що подала в газету оголошення на продаж корови.
– Як дзвонитимуть люди, то беріть трубку та розказуйте про її переваги, – навчає діда, – торгуйтеся. Мовляв, корівка молода, перспективна.
– Та яка з неї перспектива, коли я її занехаяв? – обурюється Андрій.
– Так не можна ж так казать. Хваліть Квітку, бо доведеться…на машину!
Дзвінок потенційних покупців не забарився. Андрій ніколи не говорив по телефону із незнайомими людьми. Аж спітнів!
– Ви корову продаєте? – звучить на тому кінці слухавки.
– Я? Та продаю! Так хто ж її купить! – відповідає дід.
– Так навіщо оголошуєте? – і … гудки.
І так було до вечора. Наступного дня дід залишив телефон на столі у хаті, та і пішов. Як неждано внучка у хату.
– Дідусю! Чому з покупцями не говорите?! – сварить, бо і сама дуже жаліслива була до хазяйства. Біля діда та баби зростала ж! – Беріть, хтось же дзвонить!
І знову в трубку:
– Ви корову продаєте? Чи вже продали?
– Продаю!
– А чого ви її продаєте?
– Як чого? Корова у мене молода, а я старий!
– А скільки молока дає?
– Скільки видавлю! Руки у мене болять!
– А яка вона на корми? Не перебірлива?
– Немає чим перебірать! Он в городі капустиння нажреться чи гички…
– Так воно ж слабить!
– Та слабить! Ще й як! Кучі такі наляпає ще й викачається як чортяка! Кажу ж, що молода, дурна!
На тому боці слухавки записали адресу, а через кілька годин і на розглядини приїхали. Дід Андрій ніяковів. Не раз корівку продавав, так добру ж! А це якось не по-людськи… Хай уже є те, що є. Та покупець з досвідом, все зрозумів без зайвих слів. Погладив. Молока кухоль випив. У ціні зійшлися. Недорого.
Наступного дня ледь розвиднилося, внучка привезла свого діда Миколу і залишила. Вестиме пішки додому. Бо так завжди робили. «Щоб корова не стресувала», – це так Андрієва внучка-психологиня пояснює.
Квітка не дуже хотіла іти за новим господарем. Її коров’яча голова не могла зрозуміти настільки їй повезло! Спочатку не хотіла іти з двору, потім – за Миколою. Дід Андрій нагримав і підганяв дубцем:
– Ох і дурна ти, Квітко! Іди! Тобі ж краще буде!
У кінці вулиці Квітка журно заревіла і повернула голову в його бік. Він повертався в опустілий двір який і сам залишить пусткою через кілька днів… Клубок підпирав у горлі…
– Ви чого, дідусю? – тут як тут його психологиня, – все ж у нас вийшло! Ви плачете?
– Ні. То я так собі. Думаю… Як повезло моїй бабі. Вижила свій вік дома. Війни не застала. І похоронили її з своєї хати. А он з Івана, мого ровесника, тільки попіл колись привезуть у шкатулці із Німеччини. Якщо привезуть…
І тут у психологині не вистачило слів. Вона вдруге бачила сльози свого любимого діда, перші були, як бабу хоронили… Всілася поряд на лавці і міцно-міцно обняла його…
Олександра Гостра
