«Тіла на вулицях Кобижчі штабелями лежали». Так розповідала про голод 1933-го року бабуся журналістки, уродженки цього села Тетяни Потолап – Єфросинія Никифорівна Малько. І це було правдою. Кобижча, як і вся Україна, дуже болісно і з великими втратами пережила ту трагедію.
Голодомор у Кобижчу (Чернігівщина), яка була найбільшим селом в Україні з періоду Гетьманщини, центром козацької сотні, волосним, а тоді районним центром на Чернігівщині, як і в усю Материзну, прийшов не за один день. Джерела цієї трагедії варто шукати відразу ж після більшовицького жовтневого перевороту. Його цинічно планувала й готувала влада. Першу репетицію масового вбивства українців комісари з кремля провели на початку двадцятих років. Але не задовольнилися нею, й через десятиліття взялися за нову екзекуцію українських хліборобів.
Уже в січні 1928 року більшовицький режим запроваджує примусові хлібозаготівлі. Як і повсюдно в Україні, в кобижчанських трударів держава значну частину, а то й все вирощене зерно вигребла за значно заниженими цінами. Водночас розпочинається руйнація й знищення заможних селянських господарств, охрещених режимом «куркульськими». У «куркулів» конфісковують зерно, майно, навіть землю. Їх і їхні родини виселяють і дуже багатьох депортують на схід і північ «необьятной родины».
Далеко за межі рідного села комуністична влада виселила родину Якова Тимофійовича Дитини. З фронтів Першої світової він повернувся в Кобижчу з певними заощадженнями. На них купив сім гектарів землі, чотири – лісу, корову, волів, пару коней. Родиною обробляли господарство. Все б і добре, та нагрянула колективізація, а з нею плакати на дверях сільрад і магазинів. На них через річку вузенька кладка, а з одного боку хата з написом «колгосп», а з іншого – довгий барак і напис – «Соловки». Агітація, як бачимо, більш ніж промовиста. У селянина лише дві дороги. Не підеш у колгосп – заберуть все майно і виселять до білих ведмедів. Яків Тимофійович відмовився писати заяву в колгосп.
Розібрали активісти хату й сарай, колоди відправили в колгосп. Родину з п’ятирічним сином залишили біля зруйнованої печі. Якова прихистили на зиму сусіди. Баба з дідом натягали з городу соняшничиння, кукурудзиння, а з берегів – гілля. Все це накрили ряднами. Весною знову прийшли комісари. Вже виселяти родину на Соловки. Але Яків Тимофійович був мудрою людиною – влаштувався на Носівський цукрозавод кагатником і щоденно ходив туди й назад пішки по 12 кілометрів. Так уникнув заслання. Але попереду був голодомор. Голодною смертю в нього померли батько й мама, брат і троє сестер.
Як викачували хліб у жителів Кобижчі, розповідала тодішня районна газета «За суцільну колективізацію». Так, у одному з вересневих чисел газети 1931 року вона пише, що в Кобижчі, яка налічує 2714 господарств, колективізовано їх лише 63 відсотки. Селу доведений план хлібозаготівлі в 13990 центнерів, а за даними за 7 вересня план по колгоспах виконаний на 13,8 відсотка, а по одноосібниках – 20,5, по твердих завданнях – 20,3. Далі газета пише: «Ми під впливом куркуля, кажуть, хліба немає… але план треба виконувати, а з куркуля лишити мокре місце…»
В іншому числі цієї ж газети привертає увагу замітка про преміювання осіб, що виявляють місця переховування хліба. Особам, що знайдуть приховане куркулями зерно, виплачуватимуть 25 процентів вартості захованого зерна грішми, а за бажання й натурою – хлібом. Ось так нова влада розпочала плодити павликів морозових й іншу підлоту не тільки в росії, а й в Україні. Прикро, але Кобижча не стояла осторонь такої ганьби.
У грудні 1932 року, коли голодні смерті стали ледь не масовим явищем у селі та окрузі, влада розпочинає другий етап вбивства голодом. Комуністичний режим звинувачує українців у саботажі та підготовці до повстання. Слово «саботаж» уже не сходить зі сторінок районки. А майже все вирощене зерно в колгоспах відправляють державі – виконують так звану першу заповідь хлібороба. Навіть ухвалюють закон, яким забороняють видавати людям зароблене в колгоспах зерно. Спланований більшовиками голодомор досяг апогею в червні 1933 року. Ось тоді Кобижча й вкрилася штабелями трупів.
Як саме це було, як люди вмирали голодною смертю, як виникло людиноїдство, зафіксували кілька десятиліть тому юні дослідники історії рідного села з тодішньої середньої школи № 2 під керівництвом директора Олександри Василівни Данилевської. Зроблене нею та її вихованцями – це справжній людський і моральний подвиг перед земляками і рідним селом. До слова, за виконану з власної ініціативи дослідницьку роботу вона та її підопічні одержали вдячний лист від тодішнього керівника Українського інституту Національної пам’яті, академіка Ігоря Юхновського. Нема сумнішої повісті від розповідей живих свідків тієї страшної трагедії. Кожна фраза, кожне речення опитаних більше трьох десятків людей – то крик душі...
Звісно, навести свідчення кожного не дозволяють рамки цієї статті. Але кров холоне в жилах, коли читаєш свідчення Олександри Дмитрівни Бабко. Вона розповідала, що їхню родину з шести осіб, яка мала шість гектарів землі, коня, корову взимку 1932 року розкуркулили, бо чоловік не захотів записуватися до колгоспу. До наявного майна дописали млин, молотарку, соломорізку. Чоловіка відправили у тюрму, а її з дворічною донькою вигнали на вулицю. До 1935 року жила в своєї сестри. А взимку 1935 року і її відправили на виселку у Вологодську область. Чоловік якраз повернувся з ув’язнення, то його відправили в тайгу разом з дружиною. А дитину залишили в сестри. Людям сказали, що це їдуть добровольці з Бобровицького району. Тоді з Кобижчі виселили майже 50 селян.
У родині Ганни Іванівни Слуговини померло від голоду п’ятеро людей. Під час обходів «буксирних» бригад у них відібрали все – навіть квасолю у чавунку. Конфіскували овечок, волів, свиней, корову, коня. На горищі зберігалася торішня гречка та полова – все вигребли. Мати не витримала такого насилля і повстала. Тоді «буксири» задушили її ниткою, до якої був прикріплений натільний хрестик. Саму Ганну Іванівну від голоду врятували люди. Наймитувала, пасла корів. Їли все підряд – кору і листя дерев, жолуді, ловили горобців. Як трохи підросла, змушена була йти працювати в колгосп. На обід там давали 500 грамів хліба та платили 3 копійки в день і 200 грамів зерна.
За словами Марії Матвіївни Величко, на їхній вулиці Смагівці у 17 дворах померло 13 душ.
Вчитель Михайло Іванович Дузь, 1924 року народження пам’ятає, коли наприкінці 1932 року в їхню хату прийшли п’ятеро активістів. Залізними палицями штрикали долівку. Шукали зерно. Торбинку з ним мати заховала на піч і посадила його, восьмирічного, на неї. Один з активу – Іван Глушаниця – прогнав його й відібрав торбу із зерном. Мати плакала і просила повернути, а у відповідь почула: «Не подохнуть твої діти, хай їдять полову…» Батько й правду носив додому полову і ми її ретельно переточували. Пам’ятає він також смерть від голоду всієї родини сусіда Трохима Розколія та вбивство на городі Тимофія Книша за те, що той вигрібав із землі і їв посаджені лушпайки картоплі.
З болем згадувала ті події Катерина Митрофанівна Юрченко. Їй тоді було 11 років. Братику Степанку виповнилося п’ять. І ось весною він збирав у калюжі та їв дощових черв’яків. Згодом він помер. Померла і менша сестричка, і перед смертю просила вона скибочку хліба. Але не могли дати, бо не було. Пам’ятає жінка, як людей виганяли на поле збирати зернятка із землі. Там стояв наглядач. Одна жінка не втерпіла і сховала три зернятка за пазуху. Наглядач побачив і велів її повісити тут же, на полі.
У той час шестирічній Катерині Товстенко запам’яталося, що в їхній родині померли голодною смертю двоє братиків восьми і десяти років. Пам’ятає, що мама, коли йшла з дому, діток постійно замикала в хаті. Були тоді люди, які викрадали дітей, різали їх і м’ясо продавали на базарі.
Весною 1933 року в Кобижчі почалось найстрашніше і найжахливіше – людоїдство. В голодному божевіллі люди коїли нелюдські вчинки. За словами Марії Михайлівни Сало, вона з подругою зайшла до тітки Килини. Жінка дивилася на них безумними очима і почала кричати, що їжі в неї нема і забирати нічого. «Ось бачите, залишилася лише дитина, і я її зараз варю», – і показала на казанок у печі…
У нас, розповідала Марія Євлампіївна Сергієнко, під двором від голоду помер Микола Білодід. Односельці мерли, мов мухи. Люди сиділи під парканами і чекали смерті, бо мертвих не було вже кому з хати витягнути. Померлих теж не хоронили, бо не було кому підняти гроба. Та й зробити його не було кому. Ось і клали людей штабелями на вулиці, а потім брали за руки-ноги і закидали на віз. Звозили всіх до однієї ями, там і закопували.
Такі свідчення жителів Кобижчі можна продовжувати. Я ж пропоную відшукати згадки про жахливу національну трагедію на сторінках тодішньої бобровицької районної газети «За суцільну колективізацію». Скажу відразу: ні за 1932, ні за 1933 чи бодай 1934-й роки у ній жодного натяку про страшенний голод в країні і районі. Про страшне лихо можна хіба що знайти поміж рядками окремих публікацій. Переважна більшість їх про викачування зерна з колгоспів та від одноосібників. Двадцять четвертого вересня газета пише, що виконання плану хлібозаготівель населенням Кобижчі йде непростимо кволо. На 20 вересня виконання по одноосібному сектору становить 0,9 процента. «Сталося це, – наголошує газета, – через відсутність своєчасного натиску на куркульсько-заможні господарства, які ховають хліб…».
Газета тут же закликає зробити більшовицький наступ на твердоздавців, провести глибоку агітаційно-масову роботу серед трудящих-одноосібників, вдарити по підривниках хлібозаготівлі, ворогах радянської влади, і виконати план на 100 процентів в установлені строки. Щоб же більше налякати людей, газета друкує постанову РНК УРСР і ЦК КП(б)У за підписами В. Чубаря і В. Косіора про те, що Бобровицький район, до якого адміністративно належить і Кобижча, відстає у хлібозаготівлі і тому до нього заборонено ввозити всі промислові і господарчі товари, аж доки він не досягне рішучого зрушення у виконанні хлібозаготівлі. Додам, що Бобровицький район на Чернігівщині був єдиний, якого, пише газета, позбавили права на одержання промислового краму від пролетарської держави.
Влада всілякими ганебними діями вимела в кобижчанців весь хліб. Та на цьому вона не заспокоїлася. Серед лютої зими вона взялася за збір картоплі. Районна газета за 6 січня 1933 року привертає увагу лозунгом про те, що заготівля картоплі дорівнює хлібозаготівлі. А її районний план восени виконали лише на 28 процентів. Тепер же, пише газета, «ми заготовляємо лише один відсоток від п’ятиденного завдання. Села Нова Басань, Новий Биків, Кобижча, Ядлівка, Олександрівка, Петрівка, Степові Хутори повністю припинили заготівлю картоплі. До тих, хто не здає картоплю, вживатимуться такі ж репресивні заходи, як і під час хлібозаготівлі…» Далі газета наголошує: «незважаючи на зимові умови, примусити куркулів відкопати картоплю у ямах і негайно здати її до пунктів…». І це в січневі морози. Вибачте, хіба цей дурний крок не є свідченням про геноцид українців, яких радянська влада прирекла на голодну смерть?!
Не одним судовим засіданням над кобижчанцями, які нібито саботували заготівлю хліба, був позначений 1932-й рік. «Червоним судом над куркульсько-контрреволюційною зграєю» розпочався і 1933-й. Якраз на Різдво 7 січня в Кобижчі відбулася виїзна сесія Чернігівського обласного суду. Розглядали справу про куркульсько-контрреволюційну зграю, якою керував куркуль Пономаренко і яку викрили органи ГПУ. Ця «зграя», пише районна газета, протискувала на керівні посади в сільради й колгоспи людей, які активно діяли на зрив політгосподарських кампаній, особливо хлібозаготівлі, підбурювали несвідому частину бідняків і середняків села. Вони розвалювали колгоспи зсередини, завдавали шкоди, дискредитували колгоспне виробництво, проводили різні контрреволюційні провокації, спрямовані на зрив завдань радянської влади та партії…
…Щоб люди не думали про голод, про постійні смерті від нього, їм постійно втовкмачують в голови, що розбитий куркуль, але не добитий одночасно, завбачуючи свою загибель, оскаженіло кидається в усі щілини, щоб перешкоджати переможному соціалістичному будівництву на селі, особливо тепер – це розвалювати колгоспи і зривати хлібозаготівлі. Маю сказати, що на Бобровиччині це був перший показовий процес влади над нею ж організованою в кабінетах «куркульсько-контрреволюційною зграєю». У крайньому разі, перший, що піддався такій широкій гласності. Мотив – ще більше залякати зморених голодом людей, викачати всі рештки продовольства…
Аби якось вижити, люди змушені були красти в колгоспах. Але ці крадіжки з погляду сьогодення дуже смішні. Стайничий Сергій Передерій краде дерть від коней і несе її годувати родину. Свинарки Оришка Малько та Пріська Кладинога теж крадуть обмішку. У злодії записали пильні активісти вартових біля комір Степана Гусака, Степана Горбача та Івана Патюту. Виявляється, вони переточують торішню пшеничну полову і визбирують з неї зерно. Дивуєшся, як повертався язик назвати злодієм людину, яка визбирує з прілої полови зернини, аби ними врятувати родину від голоду?
А чи можна визнати куркулем кобижчанця Юхима Неділька, який в липні 1933 року повернувся з бупру і направляв дітей красти картоплю на колгоспному полі? До такого відчайдушного кроку так званого куркуля, у якого нова влада вже забрала все, що могла і хотіла, змусила система, бо він повинен був рятувати у такий спосіб від голодомору власних дітей. Так ні ж! Газета закликає судово-слідчі органи негайно покарати цього куркуля як найзапеклішого ворога радянської влади. Доречно тут також сказати, що масштаби голоду і кількість жертв були б значно меншими, якби влада не ухвалила отой страшний закон про смертну кару за «розкрадання соціалістичної власності» та не наділила необмеженими й особливими повноваженнями та правами хлібозаготівельні комісії. Саме вони мали право забирати не лише зерно, а й оті вузлики з квасолею, насінням овочевих культур та з сушкою яблук та груш.
…Нинішнє і майбутні покоління кобижчан мають бути глибоко вдячними юним дослідникам цієї трагічної сторінки історії села на чолі з їх керівником Олександрою Данилевською, у якої самої серед жертв голодомору дві рідних тітки – Ольга та Марія, за те, що вони вчасно записали спогади очевидців людомору і тепер можуть донести їх до нащадків. Спасибі їм і за те, що біля приміщення колишньої середньої школи № 2 вони висадили вишневий садок пам’яті жертв голодомору. Щовесни деревця радують білоквітими букетами, а влітку вони палають гарячими ягідками-вогниками пам’яті про замучених голодом.
Увіковічила пам’ять земляків і місцева влада. Вона підтримала ініціативу людей, і на цвинтарях встановили й освятили символічні пам’ятні хрести жертвам голодомору свого села. Замислилися вони й над тим, скільки ж кобижчанців влада заморила голодом у ті роки страшного терору? Адже тодішня влада взяла на себе непробачний гріх і зробила все можливе, аби сфальсифікувати чи знищити документи тих часів, зокрема записи в сільських радах і ЗАГСах, які облікували дати народження і смерті. Майже до самого початку ХХІ століття влада вголос заборонила говорити про голодомор і його жертви. За це навіть передбачили кримінальну відповідальність.
Сільські дослідники, щоб наблизитися хоча б до мінімально реального показника кількості жертв голодомору, зробили максимальну кількість обчислень різними способами. Значну роботу тут виконав ентузіаст Віктор Домбровський. Він зробив шість підрахунків за принципово різними методиками та вихідними даними. Результати в усіх майже співпадали. Матеріали відправили до профільних інститутів та наукових центрів. За найскромнішими підрахунками, зійшлися на думці, що в Кобижчі під час голодомору від недоїдання і штучно організованого голоду померло щонайменше 1100 чоловік. Ось така братська могила лише в одному українському селі за неповні два роки… Це був справжній геноцид. Схилимо ж голови перед цими жертвами невинно убієнних голодом…
Микола Гринь, член Національної спілки журналістів України
