Журналістська професія дарує радість спілкування з багатьма цікавими і неординарними людьми, яскравими особистостями, які залишаються в моїй пам’яті незабутніми. Таким згадується і видатний український спортсмен із Чернігова Геннадій Костянов, який навіть у своєму 75-літньому віці виглядав значно молодшим. Можливо, тому, що крутився, мов білка в колесі: постійно організовував масові легкоатлетичні пробіги, гарно піклувався про ветеранів спорту. Жив не для себе, а для людей, – буквально до останньої миті своєї подвижницької долі.
Пробіг усю Європу!
Такі свята щороку влаштовував у рідному Чернігові: і для ветеранів, і для молодих спортсменів, і для малечі. Змагалися любителі бігу будь-якого віку та професій, зокрема й люди з особливими потребами. Атмосфера була така чудова! Усі переможці отримували цінні призи, а дітлахи – ще й дуже смачні солодощі. Правда, мецената тоді часто не знаходилося, то Костянов тратив… власні гроші – значні, як на той час. Ніколи не хизувався цим, та водночас і не шкодував про зроблені добрі справи. «Люди отримали свято, а ми, ветерани, згадали молодість. Та й діти хай краще спортом цікавляться, ніж цигарками», – зазвичай добродушно посміхався він.
Геннадій Костянов був почесним працівником фізичної культури та спорту України. Одержував він і стипендію Президента України. Заслужив! Геннадій Іванович – людина легендарна. Пробіг майже всю Європу, змагався у пустелі Каракуми та на афганському кордоні, коли поряд тривала війна – падали снаряди й свистіли кулі. А всього ж на рахунку цього прославленого, легендарного спортсмена, чемпіона світу серед ветеранів, – аж дев’яносто дев’ять (!) марафонських дистанцій, багато з яких були переможними.
Та не всі знають, що такого дійсно видатного успіху Геннадій Іванович досягнув після дуже важкої недуги – інсульту. Паралізований і, здавалося б, безнадійно хворий, протягом п’яти років він мужньо боровся за своє життя. І переміг!
«З десятиметрової висоти мені на голову впала цеглина...»
Так сталося, що самостійне життя Геннадія Костянова почалося в дванадцять років. Він народився в Узбекистані, у родині військового. Батьки переїжджали з місця на місце, надавши сину повну свободу. А роки були повоєнні, складні. Доводилося виживати, буквально доводити своє право на існування, нерідко порушуючи закон.
«Я ж був босяком... – зізнавався у наших дружніх розмовах Геннадій Іванович. – Так, ми билися по-справжньому – вулиця на вулицю. Лупцювали один одного всю ніч. Не так, що хтось комусь трішки врізав та й розійшлися. Ні! Я, мов зараз, пам’ятаю станцію Русатьєвську в Середній Азії: як почнемо увечері «рубатися», так потім, залежно від того, чия гору бере, або ми їх женемо, або вони нас женуть і лупцюють – тридцять кілометрів поспіль через степ. А потім вранці чіплялися до поїздів – товарних, пасажирських (на дахи, під вагони) і якось добиралися додому...»
При цьому Геннадій Костянов не пригадував жодного конфлікту, пов’язаного з національним питанням.
«У нас поряд у селищі жили кримські татари, німці, чеченці, – розповідав він. – Дружили, допомагали один одному. Знаєте, якби тоді хтось сказав мені, що мине час і станеться ось така жахлива різанина в Чечні чи десь інде, я б такого «пророка» добряче відлупцював, наскільки це здавалося нереальним...»
Невідомо, як би склалася подальша доля Геннадія Костянова, коли б не його друг – Сашко Грязнов. Старший і досвідчений товариш наполягав, що Геннадій повинен узятися за розум, стати професійним спортсменом, здобути гідну професію, бо він створений для чесного життя. У цій пораді не було б нічого дивного, але тоді Сашко Грязнов вважався… відомим кримінальним авторитетом, так званим «злодієм у законі»!
Та Геннадій Іванович свого приятеля послухав – став будівельником, майстром спорту з боксу – чемпіоном Андижанської області, успішно грав у футбол за місцевий «Спартак».
Одного разу його начальника перевели на роботу до Чернігова, а той запросив із собою кращих працівників. Відтоді все подальше життя Геннадій Костянов мешкав у нашому місті. Бокс та футбол після переїзду він облишив і... почав бігати – спочатку просто для власної втіхи, а потім з’явилися й перші досить серйозні успіхи на різноманітних змаганнях. Життя здавалося безхмарним і прекрасним. Аж раптом несподівано сталася трагедія.
«Трапився інсульт у мене – в 1974 році, внаслідок виробничої травми, – розповідав Геннадій Іванович. – Уявіть собі: з десятиметрової висоти мені на голову впала цеглина. Я втратив свідомість, стався крововилив, мене паралізувало, відняло мову…»
«Це був супермарафон: 1650 кілометрів я з друзями пробіг за сімнадцять днів...»
Це тривало п’ять років. «А потім я сам себе відновив, – продовжував згадувати Геннадій Костянов. – Спочатку ходив: сто метрів, потім – триста, п’ятсот, далі – кілометр… П’ять кілометрів, десять, двадцять п’ять, тридцять… А тоді побіг. І ось так добігався, що з Чернігова в Прагу супермарафон влаштували – у 1988 році. Я домовився з чеськими друзями, визначив маршрут. Відверто кажучи, ніхто не вірив, що у мене вийде. 1650 кілометрів ми пробігли за сімнадцять днів. У нашій команді було п’ятнадцять спортсменів...»
За своє життя Геннадій Іванович пробіг дев’яносто дев’ять марафонів. У 1992 році тріумфально переміг на чемпіонаті світу серед ветеранів у Берліні. Тоді змагалося 392 учасники зі 130-ти країн! А одного разу Геннадій Іванович біг... аж цілу добу, здолавши тоді 236 кілометрів. Це трапилося у Ленінграді, на змаганнях «Пізнай себе». У такий спосіб Геннадій Костянов вирішив відсвяткувати своє п’ятдесятиліття.
«На таких дистанціях зазвичай «накривають» столи, – говорив він. – Ставлять сік, воду, хліб із сіллю. Стоять палатки. Стомився – можеш відпочити, навіть поспати. Дехто так і робить: пробіг сто кілометрів і лягає трохи «покімарити». А я так не можу: якщо вже взявся бігти добу, то біжу! Звісно, перші 40-50 км – важкувато, а потім уже все відбувається, так би мовити, на «автопілоті», інтуїтивно: біжиш і біжиш, нічого не відчуваєш...»
З однодумцями Геннадій Костянов не раз бігав рідною Чернігівщиною: «Скажімо, за таким маршрутом: Чернігів – Городня – Корюківка – Семенівка – Новгород-Сіверський – Сосниця – Мена – Березна – Чернігів… 420 кілометрів легко, із задоволенням, долали за сім днів... Потім я бігав у пустелі Каракуми – по пісочку... Мандрував у високогір’ї: за маршрутом Душанбе – Хорог, вздовж кордону з Афганістаном. Тоді війна тривала: зовсім поруч стріляють, а ми собі біжимо...» – згадував ветеран.
Геннадій Іванович був переконаний, що давня легенда про хороброго воїна, який у повному спорядженні пробіг сорок кілометрів і загинув, проте все-таки встиг повідомити про довгоочікувану перемогу римлян над їхніми ворогами, – абсолютна правда. А сучасну дистанцію – 42 кілометри 195 метрів – марафонці почали долати завдяки... англійській королеві: якось вона сиділа на балконі й захотіла побачити старт та фініш змагань. Отож, аби догодити Її Величності, дистанцію дещо збільшили...
«Я відчуваю велике задоволення від зустрічей із друзями, – посміхався Геннадій Костянов. – Коли приїжджав на змагання до Санкт-Петербурга, Москви, Таллінна, Риги, Мінська, Берліна, Ганновера та інших місць, скрізь зустрічав чудових приятелів. У мене – дуже багато друзів і серед марафонців-американців, бельгійців, росіян... Що може бути кращим за розкіш людського спілкування?! А, по-друге, пробіг марафон – і місяць літаєш, мов на крилах. Буквально не відчуваєш власного тіла – така легкість в усьому…»
«Коли марафон пробіжиш, ще дужче жінку хочеться!»
Якоїсь особливої дієти Геннадій Костянов не дотримувався. Спав, як і звичайна людина. Але за місяць до кожного марафону щодня пробігав по чотирнадцять кілометрів. Тобто за тридцять днів – 420 км. За такої підготовки будь-який марафон не становив для Геннадія Івановича жодних проблем.
Взагалі ж, на думку Геннадія Костянова, цим видом спорту не варто займатися жінкам: «Бо це – не жіноча справа. Для представниць прекрасної статі є аеробіка, танці, художня гімнастика, ігрові види спорту... А щоб годинами «товкти» ногами по асфальту – треба бути фанатом, Мужчиною. Жінці, я вважаю, таке не личить. Хоч у моїй команді були жінки, які бігали марафон. Їм хотілося, то як я міг заборонити?!»
А ось для чоловіків, був переконаний Геннадій Іванович, біг на такі дистанції – дуже корисний. Але має бути один-два марафони на рік, не більше. Тоді організм встигає як слід відновлюватися, й людина перебуває в оптимальній фізичній формі. Та й бігати по 42 кілометри потрібно до шістдесяти років. Адже у поважному віці суглоби стають нееластичними, тому істотно збільшується навантаження на хребет... Проте Геннадій Костянов визнавав, що сам ці неписані правила постійно порушував – надто вже нестримним було прагнення вкотре випробувати себе в екстремальних умовах!
А ще Геннадій Іванович весело спростовував обивательські міркування про те, що подібний спорт перешкоджає... інтимним стосункам.
«Навпаки, – посміхався, – коли марафон пробіжиш, все нормально… Ще дужче жінку хочеться! Справді, перші одну-дві години після марафону треба відпочити. А потім – все, гори можна звернути! Ми, відбігавши, збиралися: танцювали, співали, так веселилися, аж гай гудів… Дехто з незнайомих людей дивувався – запитував, що це за навіжена компанія? Раптом хтось давні скарби знайшов чи мільйон у лотерею виграв і тепер просто шаленіє з радощів? Можете собі уявити, яке отетеріле обличчя було у чоловіка, коли йому пояснювали, що ці добродії лише дві години тому пробігли 42 кілометри й тепер святкують цю подію... Запитайте у будь-якого марафонця, він вам те ж саме відповість: цей спорт продовжує статеве життя і збільшує сексуальність. Справжньому марафонцю ніяка «Віагра» не потрібна!»
«У Бельгії я загубив десять тисяч доларів, але перехожий повернув мої гроші!»
Звісно, протягом такого тривалого спортивного життя з Геннадієм Костяновим траплялося немало цікавих і курйозних історій.
«Було це на чемпіонаті світу з легкої атлетики серед ветеранів – у Бельгії, в місті Брюгге, – пригадував він. – Коли ми туди приїхали, я зайшов до магазину. Щоб поміряти брюки, зняв пасок, на якому висіла сумочка, а там – наші з дружиною паспорти і... десять тисяч доларів. Ну, я брюки поміряв та й пішов собі, а сумочку забув... І лише в кав’ярні спохопився – а сумочки ж із грошима немає! Це ж – великі гроші, і не лише мої – зі мною ціла команда з Чернігова автобусом на чемпіонат світу приїхала!»
Геннадій Іванович мерщій помчав у магазин, а касирка тільки плечима знизує: нічого, мовляв, не знає, не бачила в нього ніякої сумочки, тож і в поліцію заявляти не буде – для чого псувати репутацію їхньому закладу... Але Геннадій Костянов, звичайно, не заспокоївся – побіг до центральної поліції, де його змушений був прийняти місцевий комісар. Уважно вислухав, знайшов у комп’ютерній мережі схему того самого магазину, поводив туди-сюди «мишкою»: «Все, – зітхає, – немає вашої сумочки, мов вітром здуло! Нічого не вдієш – шансів на те, що вона знайдеться, – нуль...»
«Тільки-но зібрався в розпачі піти з поліції, відчиняю двері, а назустріч – юнак із моєю сумочкою! – розповідав Геннадій Іванович. – Ой, що в поліції почало творитися… Вже ми там наобіймалися й націлувалися! Цей юнак, Вільям, саме тоді власний котедж будував, тож йому дуже були потрібні кошти. Але він – людина віруюча. Каже: «Якби я чужі гроші привласнив, Бог міг покарати мене чи моїх дітей». Тому, не вагаючись, відніс знахідку в поліцію... Знаєте, ми з ним досі дружимо. Приїжджаємо до Бельгії – завжди подарунки веземо. Ось який стався випадок – наче казка. Коли згадую – такі почуття душу переповнюють».
Звісно, у свої 75 марафонські дистанції Геннадій Іванович уже не бігав, однак все ж був сповнений сил та енергії. Ще в 1985-му Геннадій Костянов організував у Чернігові клуб любителів бігу «Баргузин». І з того часу проводив у рідному місті змагання, в яких брали участь не лише професійні спортсмени з України та закордону, а й тисячі чернігівців: від п’ятирічних малюків – до людей поважного віку. А ще Геннадій Іванович мріяв провести на Чернігівщині чемпіонат світу чи Європи з легкої атлетики – для ветеранів. Можливості для цього, в принципі, були, але знадобилася небайдужа, дієва підтримка влади та меценатів, а цього тоді не сталося…
А завершити розповідь про видатну людину – Геннадія Костянова – хочеться дещо несподівано. Адже Геннадій Іванович – не лише спортсмен. Він – автор чотирьох прозових та поетичних книг, одна з яких перемогла на Чернігівському обласному конкурсі «Краща книга року». А деякі його пісні, як то кажуть, пішли в народ. В усякому разі, саме народною вважає пісню «Скрипач» Михайло Шуфутинський. Хоч у неї є автор – Геннадій Костянов! А доволі відому баладу «Шут» («Как шут влюбился в королеву...») Геннадій Іванович написав ще у вісімнадцятилітньому (!) віці – тобто в 50-тих роках минулого століття. Відтоді він і виконував її в Україні та за кордоном – перед друзями-марафонцями. Багатьом пісня сподобалася, дехто навіть придумав власні рядки. Тож тепер, у різних регіонах нашої держави, а також – навіть за кордоном, існує одразу декілька варіантів цієї пісні. А в оригіналі балада напрочуд органічно звучала у виконанні автора – знаменитого марафонця Геннадія Костянова.
Сергій Дзюба
