Чернігівець написав п’єсу про найвідомішу драму Батурина — кохання Івана Мазепи та Мотрі

Попри природний скепсис, який зазвичай виникає перед читанням художніх творів на таку тонку тему, п’єса справляє загалом позитивне враження. Автор ставить перед собою непросте завдання – показати не лише політичну постать гетьмана, а й його людські почуття, внутрішні вагання, зіткнення особистого й суспільного. А. Покришню вдалося створити об’ємне полотно епохи, використовуючи арсенал сучасних театральних прийомів: динамічну зміну декорацій, епізоди-марева та «закадрові голоси», що дозволяють зазирнути у підсвідомість героїв. У п’єсі є напруга, багато пісень, віршів, що не дозволяють нудьгувати, очікуючи фіналу. А. Покришень вдало використав відомі автентичні тексти І. Мазепи, його листи до Мотрі, додав свої реконструкції діалогів володаря булави зі своїми старшинами, В. Кочубеєм. Таким чином подана ним історія кохання гетьмана, поєднана з його прагненням добитися волі України, загалом виглядає правдоподібно, без надмірних художніх натяжок та пересмикування фактів.

У ХVІІ-ХVІІІ століттях і в ще давніші часи шлюбне життя українок могло починатися з 12–15, 16–17 років. Причому дівчата виходили заміж і за наречених-вдівців, які вже мали похилий вік. Відомі випадки, коли у 23–25 років жіночки встигали двічі-тричі раз ставати удовами. Зрозуміло, у ті часи велика різниця у віці між тими, хто поєднував свої долі, – це здебільшого шлюбний взаємний контракт, в якому не йшлося про кохання. У випаду ж з Мазепою, високопоставленим вдівцем, що поховав свою дружину в 1702 р., ми бачимо доволі нетипову ситуацію, коли сивина не стала перешкодою для виникнення почуття любові. Автор показує, що для шістнадцятирічної красуні-Мотрі привабливими у її хрещеному були не тільки високий статус, а і його поетичний, музично-виконавський таланти. Церковна заборона на шлюби між хрещеним і хрещеницею стала головною колізією п’єси. А. Покришень показує, що гетьман намагався добитися в Константинополі дозволу на одруження з Мотрею. Очікуючи його, володар булави все ж не пішов на конфлікт з батьками, усталеними звичаями, і з зопалу не вдався до вольового вирішення проблеми на свою користь. Зауважимо при цьому, що в Московії його сучасник Петро І у таких випадках не оглядався на церкву, мораль, думку оточення і простонароддя. Свою дружину у 1698 р. він запроторив у монастир, не питаючи її згоди… У той же час гетьман, аби не пішов поголос про збезчещення своєї обраниці, відправив втікачку від Кочубеїв, засліплену любов’ю, до рідного дому. Це був шляхетний вчинок, зворушливий вибір, що не заплямував його особу. Згадане рішення додає образу гетьмана моральної сили й підкреслює його внутрішню культуру.

Автор, схоже, навмисне порушив часові межі розвитку кохання між хрещеним та хрещеницею аж до кількох років (насправді стосунки між ними зародилися і привели до батьківської заборони єднатися шлюбом у 1704 р.). Це художнє відхилення від історичної правди можна пробачити, оскільки наступні роки були дуже важливими у визначенні гетьмана та його команди порвати з Москвою. Отже, цей контекст доповнює важливими деталями буття І. Мазепи у напружений для нього час. Разом з тим у творі є історичні деталі, які, так би мовити, ріжуть око. Наприклад, у кількох епізодах діє «блазень Карпо», в уста якого автор вкладає певні думки, ідеї. При дворі царя Петра І, у помешканнях його соратників справді жили блазні й вони розважали господарів. Проте у гетьманській резиденції джерела не зафіксували таких персон. Нічого не відомо про подібних осіб і в оточенні інших гетьманів.

На с. 84 генеральний осавул І. Мазепа запитує матір про сестру Олесю, яка, дізнається він, перебуває у Глухові з донькою у монастирі. Насправді вона стала черницею у 1695 р. і померла тоді ж. А згадуваний «онучок Андрійко» на момент тієї розмови ще не народився, бо прийшов на світ у 1688 р. На с. 94–97 (дія 10, сцена 1,2) племінник гетьмана Андрій Войнаровський бере участь після полювання в розмові біля багаття з гетьманом і старшиною, яка після випитого радить володарю булави – «чому б вашій милості й не оженитися?» (с. 97). Хлопцю тоді було 15–16 років, а він розмовляє з генеральними урядовцями по-панібратськи, ніби рівний їм. Не відповідає історичним реаліям і фраза гетьмана: «Треба ще близько двадцяти тисяч люду назбирати і відправити Петербург його добудовувати. Як воно набридло: давай, давай!» (с. 135). Або про це ж: «ЖІНКА: …. І мій десь ось так поневіряється , бідолашний. Мов, чув, чоловіче добрий, про Гераську Брачуна? Третій рік як звістки нема. Забрали «пітебух» будувати до Московії…» (с. 80). Як відомо, козаки за гетьманства Мазепи не залучалися до будівництва цього міста. Не було також ніякого і «повстання Петрика» (с. 141).

Показуючи щирість почуттів І. Мазепи до своєї обраниці, його вагання, чи правильно він робить, автор додає у п’єсу ще додаткову інтригу: мовляв, І. Мазепа колись на Полтавщині кохався з матір’ю Мотрі. З якихось незрозумілих причин тоді у них не дійшло до весілля, а ось після хрещення дівчинки Любов Кочубей впізнала (?) свого колишнього залицяльника. «ЗАКАДРОВИЙ ГОЛОС КОЧУБЕЇХИ. – читаємо. – Що зі мною коїться? Відколи побачила, кого Василь привів до церкви за кума, серце із грудей вискакує, наче в юні роки. Нічого не забулося, ніби стільки часу не спливло… А йому хоть би що! Здається, навіть не впізнав мене» (с.89). Таке враження, ніби до цього дружина генерального писаря жила десь у далекому селі і вперше після народження Мотрі з’явилася у Батурині! Як вона могла так довго не бачити І. Мазепу? Навіть за правління гетьмана І. Самойловича її чоловік В. Кочубей був реєнтом Генеральної військової канцелярії, а хрещений доньки був багато років генеральним осавулом. Далі. Після хрестин Любов Кочубей приходить у спочивальню, де готувався спати гетьман, і після короткої згадки про їхню минулу любов, опиняється в його обіймах. Автор далі пише, що «постаті зливаються в поцілунку», «повільно догорають свічки…» (с. 90). Одне слово, як там не крути, відбувся перелюб. Однак якщо герої вдалися до нього, тобто вступили у конфлікт з православними законами життя, грубо порушивши їх, то чому тоді для гетьмана було перепоною одруження на хрещениці? Зрозуміла думка автора: він ніби цим пояснює поведінку Кочебеїхи, яка була категорично проти одруження дочки з хрещеним. Проте цей інтригуючий інтим спроектований автором з сучасного життя: у середньовічній Україні подібні перелюби, як засвідчує судова практика, траплялися, але й суворо каралися. Зрештою, введена автором лінія інтимного зв’язку гетьмана з Любов’ю Кочубей створює певне логічне протиріччя в мотивації головного героя. У свідомості людини ранньомодерної доби страх перед канонічним гріхом та порушенням церковних таїнств був визначальним. Для справжнього Мазепи, фундатора храмів і глибоко релігійної людини, таке порушення Божого закону означало б не просто соціальний скандал. Якщо припустити факт перелюбу з матір'ю своєї похресниці , то подальші вагання гетьмана щодо церковної заборони на шлюб із самою Мотрею виглядають менш переконливо. Для людини того часу духовне споріднення через хрещення вважалося не менш значущим за кровне, а гріх проти нього — шляхом до вічної загибелі душі. Такий художній хід автора, хоч і додає драматизму та сучасної пікантності сюжету , дещо спрощує складний внутрішній світ історичного Мазепи, для якого поняття шляхетності та Божого закону були непорушними орієнтирами.

Попри ці дискусійні історичні моменти, не можна не відзначити високу культуру тексту. Мова п'єси жива, динамічна та надзвичайно вишукана. Автор майстерно вплітає у канву твору автентичну епістолярію та поезію гетьмана, створюючи цілісне мовне полотно, яке позбавлене штучного архаїзму, але зберігає дух епохи. Очевидно, що книгу редагував талановитий літературний редактор (або ж сам автор володіє бездоганним відчуттям слова). Адже діалоги звучать природно, а віршовані вставки додають оповіді особливого ліризму.

У підсумку, п’єса «Мазепа. Посріблене кохання» є цікавим досвідом художньої рецепції постаті Мазепи. Вона не претендує на роль документального життєпису, проте через призму людських почуттів робить образ гетьмана ближчим і зрозумілішим сучасному читачеві. Твір А. Покришня відкриває нові можливості для дискусій про поєднання історичної правди й художньої вигадки, про те, як література може оживлювати минуле й водночас ставити перед нами моральні питання. Це твір, який можна читати не лише як історичну драму, а й як історію про кохання, честь і вибір.

Книга може стати цікавою не лише для широкого читацького загалу, а й для дослідників, які вивчають способи літературного осмислення української історії.