Зоя ніколи в житті раніше і не здогадувалася, що так можна любити… Від зустрічі до зустрічі ніби марила отим, що скоро знову побачить його. Великі теплі руки обійматимуть її тіло, а вуста не даватимуть сказати їй і слова… Та і навіщо ті слова… Вони дивитимуться у вічі одне одному й усміхатимуться тільки очима. Кілька годин зустрічі вони дихатимуть одне одним і… розійдуться. Михайло – не її, чужий чоловік…
Поїхала у село за направленням працювати вчителькою математики. Село невеличке, школа ледь трималася. В учительській квартирі, куди поселили її, з кожного вікна дме вітром. І на душі так холодно, що край… Фізрук Олег поміг їй дров нарубати. Повечеряли удвох і пожалілися одне одному, що життя якось не так іде, як хотілося б. Зоя он яка була успішна студентка, а на роботу влаштувалася у таку глухомань, де і вчити толком немає кого. Олег згадав свою багату спортивну біографію. Запили те домашнім вином… А коли мала Ларка побачила вранці Олега у трусах серед кімнати, не вагаючись сказала: «Ти мій тато!». Він тремтячими руками натягнув спортивні, та дівчинка продовжувала мудро:
– Чужий дядько не може ходить у нашій хаті в трусах! Ти мій тато!
– Але я ж уже в спортивних штанях! – ніби злякався Олег.
– Ти вдягнув їх! А був у трусах! – наполягала мала.
Зоя цитьнула на доньку та наказала нікому про це не говорити. Було б сказано! В учительській, де щодня Ларка гралася, доки мама вела уроки, вона ні з того ні з сього видала, коли зайшов директор:
– А дядьо Олег – мій тато!
Усі, хто був присутній в учительській, ніби чекали продовження. Ларка розуміюче обвела їх поглядом…
– Дядьо Олег – мій тато! Тому, що він у нас ночував і ходив по хаті в трусах!
Хтось усміхнувся, хтось очі опустив. Коли зайшла Зоя, всі промовчали. А через кілька днів директор-пенсіонер викликав до себе молодих вчителів і сказав строго:
– Значить так, молодьож! Одружуйтеся! Нічого б***ство у школі розводити! Я все знаю! Не знаю, як тепер модно, а знаю одне: у моїй школі такого не буде!
Зоя Володимирівна зашарілася, а Олег Петрович залепетів:
– Та я ж ніяк не проти! Зоя Володимирівна, прошу Вашої руки!
Зої хотілося заплакати, бо ще й не зрозуміла, хто їй Олег… І хто вона йому. Та згадала, що дрова нарубані, і що Ларка впевнено назвала його татом, бо рідного не знає, і… врешті дала волю сльозам. Директор і сам Олег сприйняли це як згоду.
Через рік школу у селі закрили, а Зоя вже колихала Назарчика. Олег поїхав на заробітки спочатку у Київ. Привозив трохи грошей, розказував, що більше зароблятиме, зніматимуть там квартиру, забере сім’ю і Зоя зможе влаштуватися у школу. Рік, два… Потім став приїздить рідше. Зоя перебралася у рідне село в батьківську хату. Там хоч школа була – для дітей, не для неї. Та й батьків треба було доглянути. Врешті виявилося, що Олег уже за кордоном. Іноді надсилав трохи грошей. Додому не збирався, бо що тут робити. Її теж не гукав. Відчувала, що він не сам. Та якось так байдуже було до нього. Ні ревнувала, ні скучала.
На роботу у місцеву школу не втовпишся. Сільські вчительки звикли робити, доки ноги ще несуть до школи. У відділі освіти їй все обіцяли місце, та пропонували на іншому краю району. З часом і проситися перестала. Влаштувалася кухарем у їдальню до місцевого аграрія. І сама не здогадувалася про свої кулінарні здібності. Аграрій і платив нормально. Бо знав, що Зоя не тільки вишукано готує, а ще й будь-яку його компанію професійно обслужить на високому рівні. Не раз заїжджі запитували його, де взяв такого спеціаліста, і аграрій погладжував черевце:
– Місцева. Вчителька вона. Математичка. І дуже строга!
Одного разу Зоя обслуговувала учасників районного семінару. Гості вихваляли її вареники, які аж танули у роті. І, коли вже гості були готові потанцювати, її за руку взяв чоловік із району. Коли Зоя подавала вареники, зустрілися очима. Вона впізнала у ньому начальника районного масштабу, який колись, на шкільному випускному, вручав їй золоту медаль і сказав привселюдно, що ця дівчина, яка захищала честь району в області, стане колись відомим учителем математики… Як же довго вона вірила у ті слова…
Звичайно, він не впізнав її сьогодні. Роки минули.
– Можна з вами потанцювати? – промовив тихо.
– Ми на роботі. Вибачте, – відповіла теж тихо. – Нам не можна розважатися на роботі…
Якусь секунду він іще потримав її руку у своїй, подивився у вічі. Той погляд пронизав ніби електрострумом. Зашарілася. Та руку не висмикнула. Очі зустрілися і обійнялися поглядом. Михайло, так його звали, залишився стояти серед зали, а Зоя до роботи метнулася.
Коли вже гостини завершувалися, Михайло (а він першим заступником голови адміністрації був, виявляється) попросив слово, подякував господарю та «тим ручкам, що готували і подавали до столу».
– З Вашого дозволу, господарю, хочу до танцю запросити Зою… Музику, будь ласка!
Аграрій аж підскочив з радості. Відчував, що все гостям сподобалося, і підбадьорююче дивився на кухарку.
Зоя і не пам’ятає, коли вальсувала. Він вів її у танці так ніжно, що вона не танцювала – літала, як той метелик… Сп’янілі гості аплодували їм. Тож «на біс» станцювали іще пару танців. Михайлові уже під п’ятдесят, та відчув себе юнаком. Танцював так красиво!
– Я б і не догадався, що Ви отак танцювать умієте… – робив компліменти сп’янілий аграрій. – Та і Зоя он яка! А я думав, що вона математичка, та й усе. Ну… ще й кухарка.
Михайло поглянув на аграрія так, що він ледь язика не проковтнув. Та й не сказав нічого.
Зоя додому не йшла, а летіла на крилах. Порала худобу, заглядала дітям у зошити і щось наспівувала. Засинаючи, все кружляла у танці…
А через день ближче до обіду Михайло стояв на порозі їдальні з букетиком айстр. Піджак розстебнутий, галстук із кишені виглядає.
– Оце був у сусідньому господарстві… Дай, думаю, заїду на вареники…
– Але вареників сьогодні у нас немає. Та щось є… Тьотя Галя вже повезла обід у поле… – почервоніла.
– Та ти сядь… – простягнув їй айстри. – Вони так просилися у букет!
Взяла, поставила у порожню баночку з-під кетчупу.
– Мабуть, треба у банку води…– підказав і сів поруч.
– Мабуть… – схопилася, налила з відра чашкою. – А я Вас пам’ятаю… З випускного. Ви тоді мені золоту медаль вручали… І скільки всього мені бажали. А воно не збулося…
– Ти ж не дитина давно. Розумієш, що не все збувається. Таке життя. Зоя заварила гостю зеленого чаю. Говорили. Вірніше, більше він говорив. Про життя її розпитував, про мрії.
– Думаю, що ти ж не на все життя на кухні? Треба рухатися до прогресу! А тут, у селі, руху не буде...
Опустила очі, червоніла. Як би розказати йому, що за себе і думати перестала. Батьків похоронила, діти малі... Куди з ними... Та мовчала. Бо так хотілося в його очах бути успішною, незалежною, сильною, красивою... Ну, такою, щоб він не міг від неї очей відвести! Аж здригнулася від таких думок... А через кілька днів Михайло знову заїхав. Зоя на всякий випадок заморозила його улюблені вареники з капустою. Швиденько зварила, подала. Він їв і говорив. А вона не могла наслухатися. Ловила себе на думці, що давним-давно не спілкувалася з людьми розумними і діловими. І коли вже айстри на городах засохли, і чимало вареників було з’їдено гостем у їдальні аграрія, запропонував їй весело:
– Я заїду через день, після обіду, як ти з роботою справишся. Хочу запросити тебе на одну зустріч. Відмови і буть не може!
Як же вона того дня чекала! І втямити не могла, що ж то з нею діється: серце стукотить, настрій такий, що танцювати хочеться. Чистила буряки на городі, і важкі мішечки у погріб ніби й не вона носила! Як же легко! Михайло глянув на Зою, яка ледь не обійняла його на порозі їдальні, і усміхнувся. На душі мед! Що робить із ним оце дівчисько! Що робить! Пропав чоловік! Куди їхали, вона і не запитувала. Зупинилися десь далеко від села. Він витягнув келихи, відкоркував шампанське...
– Зою! Серденько! Пропав я! Рятуй, бо помру! – і потягся губами до її вуст. Не відштовхувала. Здавалося, задихається, непритомніє у його обіймах... Вдома увечері Михайло сидів у залі перед вимкненим телевізором.
– Ти хворий? – строго запитала дружина.
– Так! Ні! Я телевізор дивлюся! – вигукнув набір слів.
– Телевізор дивишся?! Ти здурів?! – вона клацнула світло, потім пульт.
– Так. Здурів... Це точно... – промимрив.
Стрічалися дуже таємно, хоч і часто. Зоя ладна була виконати всі його прохання, умови. Бігла, бувало, що і серед ночі до нього туди, де чекав її. Як же хотілося заснути у нього на грудях. Як же хотілося готувати йому сніданок, прасувати сорочку... Тільки у снах це бачила...
– Зою, ти ж знаєш, я чоловік одружений, у мене дорослі донька і син. Не дай Бог, дізнається щось дружина... Я не хочу цього. У нас ідеальна сім’я... Ну, має бути. Я дуже люблю тебе! Ти для мене... як повітря. Але, ніхто крім нас, цього не має знати!
Зоя страшенно його ревнувала. Бо тільки уявляла на мить, як приходить Михайло додому, як лягає у ліжко з дружиною... Її крила враз опускалися. А побачаться, то крила знову несуть її. Ніби й не було між ними вісімнадцять років різниці у вікові. Промайнула зима, а вони й не відчули, що було холодно. І весна відсміялася, і літо прийшло. Бувало, він заїжджав по темному, щоб сусіди не бачили, до неї повечеряти. На ніч ніколи не залишався. Діти ж у неї. Іноді заносив їм цукерок, розповідав різні історії, ніби цікавився їхніми захопленнями. У такі миті Зоя мліла від щастя. Особливо Назар любив поговорити із дядьком «по-дорослому». І це її дуже тішило. Наодинці ж із нею не раз казав:
– Зою! Ти з дітьми поводишся, ніби ви рівні. Не можна так. Ти дітей більше заставляй працювати.
– Та вони ж мені все помагають. Ми ж із ними все разом!
– Вони з тобою запанібрата! А ти мати їм! Он мій Микола у такі роки... – і починав розказувати про досягнення свого сина. Зою це дратувало, і вона старалася завжди перевести тему, аби тільки він не образився. Під кінець літа у них була перша довга розлука. Михайло з дружиною поїхали на відпочинок десь на моря. Зоя майже ніколи не дзвонила до нього, тільки він, хоч ніколи і не обговорювали цього. Цього ж разу просив не ображатися, але не додуматись йому подзвонить, бо вона ж велика дівчинка і все розуміє. Зоя не летіла – брела до хати. І так цілий тиждень. Та ледь почула у трубці його голос, знову літала, знову чекала. Він привіз їй у подарунок бурштинове намисто. На шию одягнув... Відтоді вона з ним і не розлучалася. Це був єдиний подарунок від коханого...
– Поможи мені... – наважилася раз і попросила.
– Кажи, що хочеш, Зіронько моя! – сказав весело.
– Допоможи мені на роботу у школу в районі влаштуватися. Ми б із дітьми квартиру там знімали. Тут заробітку ніякого, та й дітям школа краща б... Я так хочу у школу! Ти запитував колись мене, про що я мрію... Ніяк не вареники ліпить і картоплю чистить відрами! – випалила все відразу.
– Зіронько ясна, – обійняв Зою. – Я не такий всесильний, як ти думаєш. – Та в очі не дивився. – У школу треба хороша рекомендація. Хто тобі її дасть?! Що ти останні роки робила? Де? Утямила? Я ж не можу сказати директору, що ця красива жінка – моя коханка! Візьміть її на роботу! А моя жінка працює у відділі освіти! Вона все відразу пронюхає! Вона і так мене допікає... Здогадується, що хтось є у мене... Думаєш, просто отак щоразу приходить додому і... ніби все добре...
Обпекли Зою ті слова, образили. Плакала вночі. Та побачення знову чекала, і рік, і два... У Михайла на роботі зміни. Нервував. Не раз казав, що, мабуть, скоро вони з дружиною поїдуть з району ближче до столиці. У сина там бізнес, а їм тут уже немає що робить. Коли це буде, він іще не знав.
– Я хоч і здалеку до тебе їхатиму! Ну, не так часто, як тепер... Я ж не зможу без тебе! – шепотів на вушко.
Зоя і думати боялася про той час, коли він поїде. Вона ж нікому за всі роки і словечком про нього не обмовилася. Бувало, що піджартовували подруги, бо помічали, що вона, як та дівка, десь на побачення бігає. А до кого – зась! І згодна була ті вареники щодня ліпити, і картоплю ненависну відрами чистити... Аби тільки він приїхав.
Знову осеніло. Зоя чекала його дзвінка. Дочекалася. Він вибачився і сказав якось глухо:
– Зіронько моя! Сьогодні не буду! Трохи проблем. Ти ж розумієш, я жонатий чоловік...
А у неї голос тремтить, сльози рікою. Згадала, як колись побачила їх удвох у місті. Думала, що зомліє. Дружина тримала його під руку, щось роздивлялися удвох в магазині. Її розривало на частини! Було соромно і боляче... за свої дурнуваті почуття, за нього... бо як так він може... любити одну, жити з іншою. А, може, й не любить, може, так... бавиться... Сльози рікою... Топить грубку, дрова підкладає... Назарчик обійняв за плечі і так несподівано:
– Мамо! За віщо ти його любиш? – запитав. Здригнулася і поглянула на сина широко розкритими очима:
– А хіба за щось треба любити? Люблять не за щось, просто люблять, синку... – та й замовкала. Плакала.
– Мамочко! Давай поїдемо до Києва жити! Ось давай! Ларка скоро вчитися кудись поступить. Будемо одну квартиру знімати. Мамо, іди у школу працювать! Я точно знаю, що математиків не так і багато. Тебе візьмуть! – зовсім по дорослому говорив син. – Не треба тобі на тій кухні працювати! Ти у нас така розумниця! Ми он із Ларкою всі твої папери передивилися... Ну що нас тут тримає? Та ні в кого у нашій школі такої мами розумної, як у нас, немає. А ти на тій кухні...
Коли наплакалася уволю, майже розвиднилося. Обняла дітей за сніданком – і мерщій на роботу. Господи, які ж мудрі ростуть у мене діти, – думала. Дитина правду каже! Що тримає її у цьому селі... Знала, що! Так уголос же не скажеш! Відшукала телефонні номери інститутських друзів і взялася за пошуки роботи у столиці.
– Зойка! – вгадав по голосу один із однокурсників, який вже працював директором ліцею, – що я тобі скажу! У нашій школі є місце, тільки на групі продовженого дня. Беру хоч і завтра на роботу! А там щось придумаєм! Я ж знаю, яка ти! Просто скарб!
Нікому нічого не сказавши, Зоя змотала до столиці, зустрілася із тим однокурсником, який у неї нахабно списував у студентські роки. Посиділи у кафе, позгадували. Підказав гуртожиток, де реально зняти малесеньку квартирку за його рекомендацією. Ніби хтось підштовхував Зою вперед. Боялася, що зателефонує Михайло, і все тоді пропало. Та він чомусь мовчав і тиждень, і два... Зоя порізала качок, продала свиней і, тільки коли відносила тітці, єдиній родичці, курей, щоб яйця несли, зізналася, що їдуть із дітьми до столиці. До хати як на дачу приїжджатимуть. Вночі, коли вперше ночувала із дітьми у зйомній квартирі, набрав Михайло:
– Зіронько моя! Прости! Проблеми були! Все добре! Вийдеш, як завжди, я майже доїхав...
– Я не зможу... – видавила із себе, – ми не дома.
– Як це? – здивувався Михайло. – Де ти можеш бути у такий час?
– Ми поїхали із села... Назавжди...
– Не жартуй, Зіронько! Як поїхали, куди? З ким? У тебе хтось є? – кидав словами Михайло.
– Є! – враз випалила Зоя і аж задихнулася, бо і сама не очікувала від себе такого.
– Ти жартуєш? – не замовкав Михайло.
– Не жартую! Мене немає в селі і не буде... Пробач... – і натиснула червону кнопочку. Щось у серці обірвалося, защеміло. Скучила! Як же вона за ним скучила! Вона боялася, що поїде він, і у неї серце розірветься від страждань, і навіть не очікувала від себе, що поїде вона... Дитина... Синочок! Він же істину сказав матері! Тільки й того, що своїми словами. У їхніх стосунках немає майбутнього! Її Михайло хоч поїде, хоч залишиться – все одно із своєю родиною, а вона де? На тій ненависній їй кухні в аграрія... з червоним дипломом фізмату...
Кілька разів він намагався подзвонити. Заблокувала. Боялася, що почує голос і... побіжить. Час усе лікує. Та, згадуючи, на серці тепліло. А на шиї незмінно намисто бурштинове, кажуть, лікувальне...
* * *
У своє серце Зоя так нікого і не пустила. Іноді ночами пригортала свої спогади, де був... тільки він. Добре, те, що на серці у людини, оком людським не побачити. Знала від знайомих, що таки виїхав її коханий до сина. Там бізнес. Може, десь і ходять у столиці одними вулицями. У неї навантаження годин у школі максимальне, вечорами репетиторство, бо копійку добру від того має. Діти самостійні. Ларка лікарем стала, живе у чудовій чоловіковій родині. Назар її – військовий, офіцер. Сам вибрав професію. Із ним і квартирку врешті свою купили. Тільки син все по завданнях. Коли у лютому 2022-го люди з міста валили, вона – нікуди, бо діти ж тут. Носила в лікарню до Ларки якісь гарячі обіди, ховалася разом із нею в укриття... Від дзвінка до дзвінка синового живе. Роботи скільки набирається у школі, щоб втомитися і заснуть! Тоді не страшно, як летять шахеди чи ракети... Що судилося, те і буде!
– Доброго дня! – пролунав раз у трубці, здається, знайомий голос – такий рівний і плавний. – Телефоную до Вас, шановна пані, по рекомендації директора ліцею. Радить Вас як репетитора для мого внука. Зустрітися треба.
– Так давайте й зустрінемося... У парку, навпроти ліцею. Ви ж знаєте де це? Після уроків, о 15-й завтра.
– Звісно! До зустрічі!
Зої і не снилося нічого. Всю ніч поглядала на мобільний. Назар «зелений», та не дзвонить. І, коли отримала повідомлення з «плюсиком», укрилася з головою і заснула під ранок. Хоч би не забути про зустріч із тим турботливим дідусем... Вийшла на алею в парк, як і домовлялися, рівно о 15-й. Не людно. Тривога лунає. Аж на початку алеї видніється чоловіча постать... Ледь накульгує... Як Михайло, подумала мимохіть. Це ж він після аварії на мотоциклі, ще в юності, став накульгувать... Усміхнулася. Чоловік майже поряд... Зоя стала. І він зупинився. Не обіймаються. Як води у рот набрали... кілька секунд.
– Зою! Звідки?! Я тут вчительку одну чекаю! А ти? – простягнув руку Михайло і відразу помітив на шиї у неї бурштинове намисто... На серці потепліло... Носить і досі!
– Вчительку? – усміхнулася. – Тоді, це до мене!
Сіли на лавочку. Розмова не клеїлася. Це ж скільки років минуло.
– Вісімнадцять... – Ніби почула запитання Зоя і відповіла вголос. – Вісімнадцять ми не бачилися...
– Ти вийшла заміж, мабуть? – спитав обережно.
– Смішний! Як би я могла знову вийти заміж без любові! Я це робила двічі. Третій не хочу! Я ж тебе люблю! Чи ти забув? – говорила весело.
– Але ж роки минули... – видавив із себе. – Ти ж поїхала до когось тоді...
– Я поїхала від тебе... тоді. Не до когось. Знаєш, наші стосунки не мали майбутнього. Я і досі тебе люблю! А якби залишилася, може і розлюбила б уже... Бо життя – воно таке... А так... згадаю твої поцілунки, наші зустрічі, і... щаслива! Двічі такого не буває!
– Це точно! Не буває! – промовив Михайло. – А я, дурний, думав, що у тебе інший, ревнував, сердився...
– Так, що там за справа у тебе? Кому треба репетитора? Чи не довіриш такому учителю, як я... по рекомендації.
– Внук у мене. Правда, він за кордоном. Син із сім’єю в Німеччині з початку війни. Ти ж розумієш, він у мене такий! Внук там вступатиме до вишу, а тут репетитора шукаю. У нас дешевше. За нашими розцінками. Ми гарно платитимемо, у валюті. Директор – знайомий моєї дружини, хвалився, що є у колективі сильна вчителька, яка багатьох до вишів підготувала. А тут... ти! Домовимося? Вчитимеш мого Ніколя?
– Не вчитиму! – сказала тихо.
– Чому? – здивувався.
– Принцип у мене такий! – сказала впевнено. – Я не даю уроки за кордон! Хто поїхав туди, хай там і вчаться!
– Зою! Ти не права! Послухай! У мого сина бізнес! Йому треба було терміново все те рятувати! Це ми з дружиною туди-сюди їздимо, бо і тут є що стерегти! Ти ж розумієш, щоб нажити, треба роки, а тут за секунду все можна втратити! – було відчутно нервові нотки в його голосі.
– Миша! Вчителів багато! Є вибір! Бажаючих заробити знайдеться! Це у мене такий принцип! Ти ж не знаєш, як жити, коли твоя дитина на війні четвертий рік!
– Ти у чомусь мене звинувачуєш?
– Та хто я така, щоб когось звинувачувать... Давай не будемо далі на цю тему... Ти мене не переконаєш, я тебе... Не треба, – підвелася іти.
– Може, зустрінемося давай... згадаємо... Ми ще ж не зовсім старі... Ти ще, Зіронько моя, ніби не дуже і змінилася.
– Змінилася, Мишо, змінилася... То ти не помітив. Давай залишимо усе, як є. Вибачай. Мені час...
Він тримався за спинку лавочки, щоб не зірватися побігти слідом, згребти в обійми і... цілувати, цілувати. Зоя віддалялася швидше і швидше. Вхопилася рукою за бурштинове намисто. А серце як не вискоче! Вона навіть не здогадувалася, що можна так любити... чужого чоловіка.
Олександра Гостра,
селище Талалаївка, Чернігівська область
