Ювілей політичних чвар. Рівно 10 років тому почалася ганебна війна між політичними силами Майдану — «Нашою Україною» і БЮТ. Наслідки її бачимо сьогодні.
Зараз інколи учасникам другого Майдану, Революції Гідності, ставлять запитання: чи вийшли б ви на Майдан, якби знали, що буде сьогодні, у 2015-ому? Сьогодні — це окупація Криму, російська агресія і війна на Донбасі.
Не поспішаймо патріотично, героїчно відповідати ствердно. Усе-таки перша в часи нашої незалежності втрата частини території, перша в цій же нашій новітній історії війна в Україні, тисячі загиблих, поранених, півтора мільйони біженців, колосальні руйнування.
Але річ у тім, що не варто навіть у муках і роздумах шукати відповідь на оте тяжке запитання. Бо історія не знає умовної форми на кшталт «А от якби сталося отак?». Сталося так, як є. Тому ліпше подумати і пошукати відповідь на інше запитання: як це сталося? Як міг в Україні, демократичній державі в центрі Європи, в ХХІ столітті з’явитися такий режим, який пішов на вбивство громадян у центрі столиці, який довелося змивати кров’ю, і ця кров продовжує литися: нема сумніву, що нинішня війна на Сході — продовження і породження того режиму. Тому як таке могло статися?
У крайньому разі дещо трансформуймо перше запитання: чи можна було передбачити, що революція завершиться ось так? Чесно кажучи, ні. Це була не перша зміна влади, зміна президента в Україні, в тому числі дочасна: пригадаймо, що вже перший Президент Леонід Кравчук був переобраний, відбувши всього два з половиною роки каденції. Пішов тихо-мирно на перевибори. З потугами, але таки вирядили у відставку рекордсмена президентства Леоніда Кучму, команда якого хитромудрими шляхами тягла його на третє президентство. Пішов із посади Ющенко. Прогнозувалося, що Янукович може бути скинутий з посади, що він і його регіоналівська владна команда втечуть з України, прихопивши мільярди награбованого в народу. Бог з ним, пережили б. Але окупація, війна, кров?..
Тому знов-таки: як це могло статися? Як постав такий режим регіоналів? Відповідь на це питання проста: перемога Януковича на президентських виборах початку 2010 року — результат кількарічних чвар політичних сил першого Майдану — Блоку «Наша Україна» і Блоку Юлії Тимошенко. Менш зрозуміла відповідь на питання: що ж то була за війна, що ж за політичні чвари недавніх соратників по Майдану?
Відповіді на це питання в суспільстві уникають ось уже 10 років. Саме так: цими вересневими днями — сумний ювілей: рівно 10 років тому почалася ця ганебна війна. Якщо вже політика в нас так персоніфікована, і навіть партії вирізняють не за назвами, тим паче, не за ідеологіями, а за прізвищами лідерів, то персоніфікуймо і ці чвари: війна між Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко, Президентом і Прем’єром держави.
Примітивно було б зараз утягуватися, як у ті перші постмайданні роки, в дискусії, коли колотнеча розділила люд на «юлєманів» і «вітєманів», і диспутанти гаряче доводили, хто кращий, — Юля чи Вітя. Це не аналіз того, що було.
Поки що принаймні констатуймо очевидне: хронологічно війна почалася 5 вересня 2005 року, із прес-конференції Олександра Зінченка (вічна пам’ять). На президентських виборах Зінченко був головою виборчого штабу Ющенка, з обранням останнього главою держави очолив Держсекретаріат (Адміністрацію) Президента. І раптом Зінченко публічно озвучив на конференції все, що вже почав озвучувати БЮТ і його лідер Юлія Тимошенко: корупція сягнула вищих ешелонів влади, найближчого оточення Ющенка, і Президент покриває корупціонерів. Буквально одразу Юлія Тимошенко публічно розвинула цю тезу, назвавши корупціонерами найближчих соратників Ющенка, таких як Мартиненко, Третьяков, Жванія. Коли від Ющенка Тимошенко отримала пропозицію припинити цю війну і простягти руку примирення названим політикам, Юля ефектно відповіла: вона б простягла їм руку, але ж у них руки зайняті — вони в державній кишені, крадуть народне добро. Далі було кілька днів тяжкої паузи, а потім реакція Ющенка: він відправив у відставку і Юлію Тимошенко, і своїх названих соратників. Подальша якась імітація з обох боків розслідування гучних заяв і звинувачень у корупції нічого не дала, не відправила когось за ґрати. Але війна була розв’язана.
Далі почалося найсумніше — кількамісячні чвари, політична війна в час парламентської виборчої кампанії.
Нагадаю, що весною 2006 року мали пройти чергові вибори Верховної Ради. Надзвичайно важливі, за суттю як продовження справи Майдану. Пригадаймо, що на піку протистояння (Майдану, Помаранчевої революції) 8 грудня 2004 року Верховна Рада, як величезний суспільний компроміс воюючих сторін, ухвалила два кардинальні рішення. Перше — оголосити сфальсифікованим другий тур виборів, на якому переможцем було оголошено Януковича, і тому потрібно було провести третій тур, точніше, повторне голосування другого туру. Всі розуміли, що фактично це означає перемогу Ющенка. Натомість Рада внесла кардинальні зміни до Конституції України, перетворивши її з президентсько-парламентської в парламентсько-президентську республіку, зі зменшенням повноважень президента і збільшенням їх у парламенту і уряду. Але що суттєво: ці зміни набували чинності майже через півтора роки — після виборів нової Ради. Тому перемога демократії на Майдані — це половина справи, в оновленій республіці вкрай важливо, щоб сили Майдану перемогли на парламентських виборах. Це підкреслював і Ющенко.
Усе марно: війна сил Майдану набирала обертів. Пригадаймо сторінки тодішніх обласних та інших газет. Одну сторінку закуповує як виборчу агітацію Блок «Наша Україна», де розказує, який поганий Блок Юлії Тимошенко. Поруч — сторінка, закуплена БЮТ, де йдеться, які корупціонери у Блоці «Наша Україна». Наче ні з ким було більше воювати, наче кудись поділися антиукраїнські сили, комуністи і соціалісти, які врешті знову благополучно пролізли до парламенту.
Далі — результат: сили Майдану, Блоки «НУ» і БЮТ не здобули перемоги на виборах, на набрали більшості мандатів. Довелося йти на поклін до соціалістів на чолі з Морозом і вже з ними ліпити коаліцію, хистку і нетривку, яка невдовзі посипалася. Затим — спроби БЮТ ліпити якусь «ширку», широку коаліцію, з регіоналами, вкупі з соціалістами. Навзаєм з іншого боку — підписання Ющенком меморандуму з Морозом і Януковичем, як спроба розв’язання глибокої політичної кризи. Потім — друге призначення Януковича прем’єр-міністром, хоч, істини ради, за новою Конституцією у призначенні прем’єра головну роль відігравав уже не президент, а парламент.
І всі ці роки тривала війна між «Нашою Україною» і БЮТ, між Ющенком і Тимошенко. Не стихла вона й під нові президентські вибори початку 2010 року. Результат був закономірний і прогнозований: перемога Януковича і тріумфальне повернення регіоналів до влади, з усім, що настало потім і що завершилося другим Майданом, а потім продовжилося тим, що є сьогодні.
Звичайно, цей стислий аналіз — не просто щоб згадати невеселий ювілей. Біда в тому, що третє десятиліття в суспільстві бракує аналізу сьогодення, того, що коїлося і коїться всіма цими роками. Насамперед у нашому політикумі, в середовищі начебто ж державницьких, національно-демократичних сил. Чи ж не потребує аналізу спроба згуртувати довкола нової партії «Наша Україна» національно-демократичних сил? Спроба-фіаско, з повною деградацією і самої партії «Наша Україна», і союзників. До чого, наприклад, докотився могутній колись Народний Рух, що майже 15 років у своїй більшості перебував у форматі Української народної партії (УНП)? До того, що не йде навіть на осінні місцеві вибори, не кажучи про загальнонаціональні. Це історія чи сьогодення? А 229 зареєстрованих на Чернігівщині організацій політичних партій — хіба це не пародія на політичне життя? А коли при дикунському подорожчанні газу в 7 разів нинішня влада звинувачує в цьому «папєрєдніків», як раніше Азаров, точніше, навіть «папєрєдніків папєрєдніків», бо нині влада киває навіть не на регіоналів,а на попереднішу владу, конкретніше — Юлію Тимошенко, яка, значить, підписала ганебні газові угоди з Росією 2009 року, і через це ми давно повинні були б мати драконівські тарифи. Це так чи не так — хтось пояснить, прихильники чи опоненти БЮТ? Адже невдовзі це вдарить по мільйонах сімей. Між тим, БЮТ, уже під первісним брендом партії «Батьківщина», знову активно в політикумі. А Юлії Тимошенко пишуть зростання рейтингу, майже як у Порошенка, хоча це скоріше наслідки падіння рейтингу Президента.
Свого часу я брав інтерв’ю в дуже розумного політика Романа Безсмертного, котрий в ті роки був у гущі подій, у владі, безпосередньо працював з Ющенком і Тимошенко. Він зазначив, що політичний розкол між ними намічався ще до Майдану, влітку 2004 року. І Безсмертний говорив Ющенку, що їхній політичний союз із Тимошенко неможливий, що комусь треба поступитися, відійти вбік — в ім’я України! На жаль, у нашій так званій політичній еліті чомусь більше щось роблять в ім’я себе, ніж в ім’я народу. Актуально й на сьогодні, через 10 років, на вересень 2015-го? Мабуть…
Петро АНТОНЕНКО , редактор газети «Світ-інфо», м. Чернігів
