Своїм влучним пострілом Андрій на прізвисько «Дід» ліквідовує окупантів, які пересуваються на відстані понад півтора кілометра. Заради одного-єдиного «вирішального» пострілу снайпер може перебувати на вогневій позиції по кілька діб майже без сну, в постійній бойовій готовності.
Для нього це не перша війна. А свій перший снайперський досвід він отримав від американських морських піхотинців ще у 90-ті роки.
Сьогодні він – командир групи снайперів, заступник командира тактичного підрозділу особливого призначення «ГРІМ», батько п’ятьох синів, двоє з яких поряд з ним захищають Україну від російської орди.
Про особливості професії непомітних, але смертельно небезпечних воїнів української армії, ситуацію на фронті, нестачу зброї і відпочинку, в інтерв’ю з одним із найкращих снайперів російсько-української війни – Андрієм «Дідом».
Для снайпера «Діда» війна почалася з деокупації Київщини, потім він брав активну участь у звільненні Херсона, тривалий час воював на Бахмутському напрямку. Йому доручають найскладніші завдання, які молоді зазвичай не по зубах.
Снайперувати почав у 90-х роках з морськими піхотинцями США
– Андрію, як так вийшло, що з перших днів війни Ви взяли до рук снайперську гвинтівку? Хіба цій професії не потрібно вчитися?
– Це не перша і навіть не друга війна для мене. А снайперувати я почав ще в 90-ті роки, коли час від часу підживав у США. У мене там багато друзів серед військових. Вони й познайомили мене зі снайперами з морської піхоти. Вже тоді я добре розумів, як користуватися метеостанцією снайпера, прицілом, як маскуватися і прораховувати відстані. У цивільному житті я час від часу теж тренувався. Тому, з початком великої війни, як тільки відвіз у безпечне місце своїх рідних, став на захист держави.
Війна для мене почалася зі звільнення Київської області. Після Ірпеня звільняли Гостомель. Потім ще місяць була зачистка. Шукали рашистів, що «згубилися» на українських землях, допомагали місцевому населенню. А вже у травні нас перекинули на напрямок Сєверодонецьк – Лисичанськ. Пліч-о-пліч зі мною на захист країни стали двоє моїх старших синів. Їм на початок вторгнення було 23 роки і 20.
«У снайпера промахи мають бути лічені, а ліквідація цілей – без рахунку»
– У чому особливість професії снайпера?
– Важливо тренуватися за різних погодних умов. Сонце, вітер, дощ, туман впливають на політ кулі. Без тренувань в різних погодних умовах ти можеш не виконати свого завдання. Кожен неправильний постріл, особливо якщо кілька підряд, дає змогу ворогу вирахувати наші позиції. Тому інколи краще не стріляти, ніж стріляти тоді, коли ти не впевнений.
Особливо на великій відстані, снайперам часто доводиться чекати годинами, використовуючи метеорологічні програми, балістичні калькулятори та блокноти, щоб прицілитися перед тим, як натиснути на спусковий гачок. До речі, треба добре прораховувати. Тут математика в поміч. Зазвичай це роблять програми, але коли ти – снайпер з досвідом, то навіть програмні розрахунки коригуєш.
Загалом, снайпер – це не лише про вміння стріляти, для снайпера головне – терпіння й витримка. Можна добу пролежати на холоднечі чи під палючим сонцем і не зробити жодного пострілу. А потім – кілька високоточних, які неодмінно врятують життя хлопцям, що йдуть на штурм, або окопникам, яких кошмарять росіяни, поливаючи мінометним вогнем. Тому у нашій професії надважливе терпіння. Я всім своїм хлопцям кажу: якщо ви не впевнені – не стріляйте, кожен постріл має йти в ціль. Так, промахнутися може кожен, але у снайпера промахи мають бути лічені, а ліквідація цілей – без рахунку. Снайпер має вбивати спокійно й вибірково, знищуючи передусім найважливіші цілі.
– Але ж снайпери – теж люди, і їм буває страшно. Як діяти в такій ситуації?
– Буває. Бо мова йде про життя. Коли людина каже, що їй не страшно було в момент загрози життю – ця людина або неадекватна, або бреше. Але для будь-якого бійця, не обов’язково снайпера, головне – щоб звичайний нормальний людський страх не переріс у паніку. Нормальний страх змушує тебе обдумувати й приймати зважені рішення, а панічний – вибиває з колії, і боєць у 90 відсотках випадків стає або 200-тим, або 300-тим. А ще ніколи не можна недооцінювати ворога, тому маскування і дотримання безпекових правил обов’язкове за будь-яких умов, навіть коли здається, що ворог – далеко, що він тебе не бачить. В окупантів теж працюють снайпери. І працюють доволі непогано.
«Сафарі» на російських окупантів
– Скільки в середньому вистрілюєте за місяць бойових патронів?
– Ніколи не рахував. Бувають такі виходи, коли можеш пролежати добу і не здійснити жодного пострілу. А бувають «щедрі» полювання. Завдань у снайпера насправді дуже багато. Наприклад, ліквідація російських високопосадовців, які приїхали на передові позиції. Іноді ми виходимо просто вибити живу силу противника. Наші йдуть на штурм – ми їх прикриваємо. Так, щоб противник боявся навіть голову підняти. Або коли росіяни облаштовують нові позиції – ми їм заважаємо це робити, доки наші не будуть повністю в бойовій готовності. А буває просто «сафарі» на російських окупантів. Це трохи проти армійської дисципліни, але нам інколи дозволяється (сміється, – Авт.).
– Андрію, а Вам особисто доводилося «полювати» на російське командування?
– Так, виїжджав кілька разів на такі завдання. Вперше – на Херсонському напрямку, а потім і на Бахмутському.
«У стрілецьких боях ЗСУ може претендувати на перше місце в світі»
– Який Ваш особистий рекорд, якщо говорити про дистанцію?
– Ліквідація цілі на відстані 1520 метрів. Але, щоб «вполювати» ціль, не обов’язково стріляти на великі відстані. Тут головне – правильно прорахувати і зробити точний постріл. Ми з моєю Savage-110 (снайперська тактична гвинтівка, – Авт.) швидко порозумілися, і вона мене ніколи не підводить.
Я більше скажу: у стрілецьких боях ЗСУ зараз може претендувати на перше місце у світі. Ми реально можемо воювати у розрахунку один до десяти. У нас на Луганщині був такий досвід. Нас було 12. Проти нас стояла рота – близько 120 осіб. З цього бою ми вийшли без втрат, хоча наше головне командування вже ледь не попрощалося з нами. Бо з нами не було зв’язку. Була одна рація, і та не витримала (сміється – Авт.).
– Тобто нам можуть позаздрити навіть американці, які зазвичай вчать наших військових?
– Пригадую, після Лисичанська, коли нас вивели відпочити, нам дали двох хлопців. Це були американські офіцери, які пройшли війну в Афганістані. Вони тренують нас, ми на них так дивимося з посмішкою. А потім сіли поїсти та почали розповідати їм, як ми насправді воюємо. Їх просто заціпило, і їхня перша фраза була: так не можна воювати, не можна виконувати такі накази.
Навчання – це дуже добре. Але тих, хто повертається з навчань, потрібно всьому вчити. Те, що їх там навчають, їм знадобиться десь на 30 відсотків у нашому підрозділі. Можливо, в інших – по-іншому. У нас – своя специфіка, тому ми перенавчаємо хлопців. Єдине, що тішить, – це те, що наші бійці там опанували різні види зброї. Вони пройшли хороше навчання з використання дронів, протитанкової зброї. Це добре. Але ми вже воюємо довго, тож ладні самі будь-кого навчити.
– Неодноразово доводилося чути, що бійців, які від початку повномасштабної війни воюють безпосередньо на лінії зіткнення, не замінюють через дефіцит мобілізаційного ресурсу. Яка ситуація у вас із ротаціями?
– За перші два роки повномасштабної війни ми лише двічі були на ротації: один раз – місяць, другий – ще менше… Є таке поняття – «на відновлення». Від’їхали за кілька десятків кілометрів від нульових позицій, відпочили – і повернулися за кілька днів. А іноді нема і тих кількох. Доба-дві. Тоді як за західними стандартами бійців можна тримати у зоні бойових дій не більше трьох місяців. Фізично людина може адаптуватися до будь-чого, але психологічно – важко. Люди виснажені. Таке психологічне виснаження знижує дієздатність військовослужбовця.
«У людей немає мотивації служити»
– В Україні мобілізований військовослужбовець проходить службу до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію. Чи не свідчить це про те, що «особливий період» може затягнутися на роки?
– Ніхто не знає, скільки ще воювати. І багато хто ставить питання: до кінця війни – це скільки? Ми втомилися, ми – теж люди. Я знаю, що у Верховній Раді це питання, щодо обмеження терміну служби, обговорювалося.
Я ось, наприклад, читав, що ЗСУ – це мільйон людей в Україні. А на всіх фронтах воює близько 300 тисяч бійців. Питання: що робить решта? Треба замінювати. З тих, хто постійно воює, нас залишилося дуже мало. Воюють одні й ті ж бригади. Людей це демотивує, як і поведінка військкомів та різні скандали. Ці побиття – неважливо, хто він: ухилянт чи ні. Ну, як можна бити? У людей немає мотивації служити: вони бачать ці клуби, цих військкомів, читають про хабарі у ВЛК.
Вони не розуміють, скільки їм служити: рік, півтора, десять чи доки не загинуть. Людина не може воювати постійно. Якщо був би кінцевий термін служби, то багато людей пішло б служити. Думаю, частина шукає можливості уникнути мобілізації саме через те, що вони розуміють: це може бути на роки.
– Напрошується висновок, що мобілізаційного ресурсу катастрофічно не вистачає?
– Мобілізація проводиться неправильно. На фронт надсилають новобранців, яких ніхто не навчав, причому часто бувають старші 50 років і з цілим «букетом» захворювань.
Причому командири регулярно віддають накази відправляти цих ненавчених людей у бій, не надаючи навіть кількох днів для навчальної практики. Ось серед надісланих під Бахмут новобранців «наймолодшому» було 52 роки. Серед інших були хворі на туберкульоз, гепатит і цукровий діабет. Цих людей мобілізували, дали переночувати у військкоматі і наступного ранку відправили під Бахмут.
Багато хто з таких новобранців після першого ж бою пишуть відмову від участі в бойових діях, причому їх не лякає жодна відповідальність. До речі, написання відмови від участі у бойових діях не тягне за собою кримінальної відповідальності, оскільки це – не дезертирство. Далі заявника зобов’язані перевести в роту забезпечення, і незабаром такі роти нараховуватимуть тисячі людей. А воювати кому?..
Снайпер, який вірить у Бога
– Щодо технічного забезпечення. Чого найбільше не вистачає українській армії?
– Із тим озброєнням, яке є на фронті, ми не можемо ефективно воювати. Простого навіть не вистачає: патронів, снарядів, мінометів… Я не можу називати цифри, якою ціною дається звільнення кожного метра. Поки ми просимо літаки, нам не вистачає елементарного – патронів. Я, наприклад, щомісяця їду і закуповую їх собі. Я люблю використовувати Hornady Match 338 калібру. Це якісні американські патрони. Бо очевидно, що від якості об’єктивно залежить точність стрільби, особливо на великі дистанції. Один такий коштує в межах 400 гривень. Ну, ви зрозуміли, куди йде заробітна плата військового (сміється, – Авт.).
Хочу ще зазначити, що жодна зброя не була важливішою у війні в Україні, ніж артилерія. Вона буває різна: від компактних мінометів до 30-тонних гармат на гусеницях, здатних вести нищівний вогонь на великі території. Думаю, ви зрозуміли, нам всього не вистачає. Ми тримаємося на ентузіазмі відважних воїнів, які героїчно тримають оборону.
– Андрію, Ви – снайпер, який із початку війни воює на напрямках, де точаться найжорстокіші бої. Кожен день – ризики, нові випробування, небезпечні завдання. Як налаштовуєте себе?
– Перша надія у мене – завжди на Бога, друга – на мої вміння, навички, третя – на везіння.
– Ви – снайпер, який вірить у Бога?
– Звичайно. На війні майже всі вірять. Що стосується мене особисто – я свого часу закінчив семінарію в Україні, потім Християнський університет у США. Тривалий час викладав у семінаріях. Я доктор богослов’я.
Про нагороди, а їх у Андрія чимало, наш герой не захотів говорити. Сказав, розповість тоді, коли отримає найвищу. Вона у нього – попереду. І це – Перемога!
Спілкувалася Сніжана Божок
