Село Липове, що в Талалаївській громаді Прилуцького району, – край лелечий. Здається, що це саме про Липове і йдеться у тій пісні: «…краю мій лелечий, сторона моя...». Бо на яку вулицю не кинь оком, хоч на дереві, хоч на електроопорі видніється лелече гніздо, особливо на вулицях, які пролягають у низині, впритул до болота. Селяни щороку чекають своїх пернатих друзів з далеких країв. Тепер, у роки війни, чекають їх по-особливому. Бо їм треба не тільки відстань від Африки додому у десять тисяч кілометрів здолати, а й уже на рідній землі крізь обстріли прорватися до рідного гніздечка.
Ці великі мирні птахи, які в Україні символізують мир і щастя, як і люди, страждають від війни. Тільки розказати про свої нещастя не можуть…
Недільного ранку до мене зателефонувала вкрай схвильована Валентина Бабій із Липового та ось що розповіла:
– Учора до нас на болото прилетіла ціла зграя лелек. Ми з чоловіком їх більше, як півсотні нарахували. Збилися там у гурт і стоять. Серед них багато закривавлених. Навіть здалеку видно, що вони у крові. А близько до себе вони не підпускають. Бояться. Це наші, ті, що на стовпі живуть, за нами слідки по городу бігають. А ці дуже налякані. Мабуть, десь постраждали, сердешні. Ми ж їм нічим допомогти не можемо… Якби ж вони нас розуміли. Воно ж саме пора така, що лелеки діток висиджують у своїх гніздах… А у цих, мабуть, як у людей, житло втрачене… Мабуть, якісь із них і загинули. Довбуся на своєму городі і плачу… Якби ж я могла їм якось допомогти…
«Бабіїв» лелека в рідному гнізді
Приїхавши на місце через кілька годин, із донькою Валентини Юріївни Олесею намагаємося підійти якомога ближче до зграї. На білому пір’ї птахів добре видно сліди крові. Не полохаємо. Нехай спочинуть. Дощило, отже у лелек було більше можливостей знайти жаб, вужів, хоча цілком ймовірно, що поранені птахи і самі можуть стати здобиччю для хижаків, яких теж вистачає на болоті.
Від цього місця, куди прилетіли налякані птахи, до Сумщини навпростець всього кілька кілометрів. І хоч птахи ніколи не розкажуть своєї історії, зрозуміло і так, що на Липівське болото вони загнані обставинами.
Зазвичай лелеки живуть сім’ями. Своїх малят, до речі, висиджують удвох, удвох і вигодовують. Збираються у гурти наприкінці серпня, перед відльотом у теплі краї. Повертаються теж гуртами, та потім – розлітаються до своїх гнізд. Ремонтують їх, несуть яйця і висиджують лелеченят. Лелеки моногамні. Вони обирають одного партнера на все життя і будують одне й те ж гніздо протягом багатьох років.
На вигоні, навпроти садиби Бабіїв, на електроопорі вже багато років живе лелече сімейство.
– Коли повертаються весною, душа радіє, особливо тепер, у війну. Тільки подумати: яку далечінь вони долають до рідного дому, скільки небезпеки всюди чатує! Жаль, не розкажуть…
Чи ж приживуться у Липовому лелеки, які постраждали від війни і які виживуть після поранень? Хтозна, чи будуть вони на новому місці будувати свої гнізда, чи все ж намагатимуться прорватися туди, де війна зруйнувала і їхнє лелече життя, не тільки людське.
Олександра Гостра
