Валентина Чорна почала працювати у селі Дібрівне завідувачкою бібліотечної філії 14 років тому. Мабуть, сама доля привела її до того, щоб вона займалась улюбленою справою. Адже скільки себе пам’ятає, пані Валентина зачаровувалась магією стародавніх українських звичаїв та обрядів, потроху збирала у власну колекцію предмети старовинного українського побуту. А коли прийшла на нову посаду, тут для її захоплення з’явились нові можливості, тож вона із завзятістю присвятила свою діяльність збереженню місцевої нематеріальної спадщини.
Ми знайомили читачів з деякими доробками пані Валентини – і з обрядом водіння вола, і з її дописами та доробками, присвяченими саме поверненню в минувшину, які вона часто публікує у Фейсбуці. Нещодавно у мережі з’явилось кілька нових відео, які відтворюють обряд українського сватання напередодні весілля. Це стало приводом для нашої чергової розмови з креативною бібліотекаркою, яка поділилася своїми надбаннями і думками.
– Ще як тільки приступила до роботи в бібліотеці, мені хотілося чогось більшого, ніж виконувати свої професійні обов’язки, – розповідає вона. – Мені хотілося урізноманітнити наші будні, дізнатися більше про наше село, його традиції й обряди і зберегти їх у пам’яті для наступних поколінь. Отож запропонувала місцевим жінкам періодично збиратись у бібліотеці – щоб спілкуватись, співати пісні, за чаюванням обговорювати й минуле, й теперішнє. Так у нас самі собою утворилось щось на кшталт двох жіночих клубів – для більш молодих за віком односельчанок і для тих, хто трохи старший. У кожному – більш, ніж по десятку постійних відвідувачок. Об’єднувати їх було не варто: молодь енергійна, допитлива, вона із задоволенням приймає участь у культурному житті села, допомагає з підготовкою різних заходів. А жінок старшого віку більше об’єднує потяг до минувшини, розповідей, які вони чули від своїх матерів, бабусь, прабабусь, відтворення тих надбань української культури. Тому кожен гурт працює у своєму напрямку, що не заважає нам разом робити спільні справи.
Пані Валентина згадує, що вперше жінки старшого покоління зібрались разом якось напередодні свята Трійці. Без усілякої програми, сценарію – просто посидіти, поспілкуватись, як колись казали – «на колодках біля двору». Слово за слово – полились спогади, згадались обряди як у давнину збирали зілля на Трійцю, якими чудодійними якостями воно було наділене, які обрядові пісня з цим святом пов’язані. Разом і заспівали. Саме тоді бібліотекарці прийшла на думку ідея, що такі жіночі посиденьки можна зробити регулярними і тематичними. Свій клуб, який утворився таким чином, так і назвали – «Жіночі посиденьки».– Збирались ми десь раз на місяць, – каже пані Валентина. – Говорили про те, що у селі вже практично не залишилось старожилів, які б могли розповісти про давні звичай та обряди. Тому згадували перекази, які чули від старших жінок, відтворювали в пам’яті традиції, все це систематизували – щоб зберегти для наступних поколінь, щоб молодь знала душу українського народу. Бо як ми сьогодні цього не зробимо, то багато чого важливого і дорогоцінного як пам'ять предків буде піддане забуттю.
Повномасштабне вторгнення на деякий час призупинило такі зустрічі. Які вже ставали традицією. Але після деокупації, вже ближче до осені, пані Валентина звернулась до односельчанок: «Дівчата, годі носа вішати! Збираймось, гуртуймось, будемо піднімати дух одна одній і всім, кому зможемо. Он принесемо з дому тканину, будемо різати її на смужки та плести килимки для наших захисників. А заодно й спілкуватимемось!»
Так і зробили. Тканину різали, плели килимки, згодом – розплітали плетені речі і з тих ниток плели шкарпетки, виготовляли окопні свічки, теплі поясни для захисників та адаптивні шкарпетки для шпиталів за власноруч розробленим фасоном, а також відправляли на фронт односельцям-захисникам посилки з необхідними їх речами, й з домашніми смаколиками.
– Ото сидимо, плетемо, ріжемо, працюємо, а заодно за розмовами й молодість згадуємо. І таким чином знову повернулись до того, з чого починали – до нашої культурної спадщини, – посміхається пані Валентина. – Так, у ході такої роботи, виникла ідея відтворити дійство, яке відбувалось у давнину на свято Масляної. Ми це й зробили. Багато в чому нам допомогла і допомагає Ірина Шебета, вчителька-краєзнавець. Театралізоване дійство відтворення обряду ми розмістили у Фейсбуці. Його переглянули багато людей, помітила й Валентина Спасік зі Сновська – раніше вона разом з чоловіком працювали в музеї «Лісоград», що на прикордонні Сновської громади. Потім після тотальних обстрілів і руйнувань музею щось там робити стало неможливо, то пані Валентина нині працює від музею Тарновського, збираючи старовинні традиції та обряди. Вона зв’язалась зі мною і запропонувала й надалі співпрацювати в цьому напрямку. Приїхавши в Дібрівне на чергове засідання «Жіночих посиденьок», під час яких ми відтворювали приготування українських страв, які готували ще наші бабусі й прабабусі, вона сказала: «Може, хтось вважає, що це нині й не на часі. Але ми сподіваємось, що такий час настане. І тоді ми дістанемо цю спадщину. А, може, не ми, а наші діти та онуки. Хтось же та повинен для них все це зберегти». Ті слова нам усім глибоко запали в душу. І ми з новою хвилею натхнення продовжили розпочату справу.
Щосереди «Жіночі посиденьки» збираються в своєму осередку – місцевій бібліотеці. Їх активні учасниці – Ольга Тупик, Валентина Пиниця, Ірина Шебета, Валентина Малофей, Ольга Бойкова, Тетяна Маклюк, Ніна Скуридіна, Людмила Альохіна, Наталія Меховська, дві Світлани, які мають однакове прізвище – Тупик, Катерина Голован. А Наталія Петренко – донька Ірини Шебети, хоч і живе у Чернігові, та вʼяже шкарпетки і передає учасникам клубу, щоб вони пересилали їх захисникам.Серед тих традицій, які непосидючі аматорки відтворили і донесли до сучасників – дійство на Масляну, добірка різних видів ворожінь, у ході яких наші бабусі намагались зазирнути у майбутнє, мистецтво плетіння вільця – атрибуту українського весілля, створення дідуха – оберега добробуту, злагоди й пам’яті роду, і це тільки від початку нинішнього року.
Не оминають увагою майстрині з Дібрівного й «сучасність» – вони продовжують свою волонтерську роботу, а також освоюють різні технології сучасного мистецтва як от виготовлення квітів з атласних стрічок, вишивка стрічками, зустрічаються з цікавими людьми – письменником Олександром Волощуком, лікарем і поетом Володимиром Фризом. У планах затійниць – відтворити у театралізованому дійстві перший день українського весілля з його звичаями, обрядами, приспівками та прикметами.
Як і раніше, щосереди вони збираються в бібліотеці, і, займаючись сезонним волонтерством, як от нині — плетінням шкарпеток для захисників, плетуть нитка за ниткою історію роду українського, дбайливо зберігаючи для наступних поколінь пам’ять, яка живе у поколіннях.Світлана Томаш,
Новини Городнянщини
