Про один день служби на вопі поблизу селища Водяне
Широкине, Лебединське, Водяне, Павлопіль, Гнутове — назви цих населених пунктів уже добре відомі багатьом українцям, адже часто з’являються в оперативних зведеннях штабу АТО. На цій ділянці фронту тримає оборону недавно створена окрема мотопіхотна бригада. Більшість її бійців на фронті — з перших днів війни, воювали у складі добробатів та тербатів. Зараз ці батальйони сформували кістяк бригади, а вмотивовані, загартовані в боях воїни перетворили її на живий монолітний організм, що жорстко реагує на обстріли та провокації ворога…
...Позиції українських захисників поблизу селища Водяне, що неподалік Маріуполя. Тут — одна з найгарячіших точок на Сході України. Ворог регулярно обстрілює їх зі стрілецької зброї, РПГ, протитанкових гранатометів, мінометів калібру 82 та 120 мм, часто працюють БМП. Кілька тижнів тому на позиції наших захисників залітали «подарунки» калібру 152 мм, а місяць тому їх обстріляли ще й з «Градів».
На одному з ВОПів старшим є «Батя» — немолодий приземкуватий воїн міцної статури. Попри вік, він надзвичайно енергійний та комунікабельний. Зустрічає журналістів, як старих друзів: цікавиться, як доїхали, розпитує про службу, пропонує каву… Просимо показати позиції, розповісти про обстановку.
— Гаразд, — погоджується «Батя». — Зараз будемо йти лісосмугою. Ідіть слід у слід — розтяжки. Рухатись треба швидко, бо ділянка прострілюється…
Ідемо протоптаною через лісосмугу стежкою. Навколо — посічені осколками дерева, земля всіяна уламками боєприпасів та зрізаним великим калібром гіллям. Дорогою дізнаємось, що «Батя» родом з Вінниччини. І це для нього вже не перша війна. У 80-х роках минулого століття під час строкової воював у Афганістані. Чоловік визнає, що то була не його війна. Радянська пропаганда одурманила голову і змусила хтозна для чого воювати в чужій далекій країні. Зараз все по-іншому. Тут, на Сході нашої держави він чітко усвідомлює, що і кого обороняє. Разом зі старшим сином вони захищають свій народ, рідну землю, дружину-матір та двох меньшеньких…
— Із перших днів війни слідкував по телевізору, як розгортаються події. Інколи бачив тих, котрі колись були мені бойовими побратимами в Афганістані. Я рвався на фронт. Хотів особисто «сказати» їм: «Куди ж ви, підлота, лізете? Кого підкорити хочете?..» Тож, владнавши домашні справи, подолавши бюрократичні перепони, на початку 2015-го за мобілізацією пішов служити у бердичівську артилерійську бригаду.
Чоловіка відразу відправили на фронт. Рік воював у складі самохідно-артилерійського дивізіону на «Гвоздиках». А коли у 2016-му настав час демобілізуватися, підписав контракт і прийшов служити до сина в новостворену бригаду.
— Відтоді служимо із сином Богданом в одному з’єднанні й в одному батальйоні поблизу населеного пункту Водяне. Я командую опорником на цьому пагорбі, а син — ось на тому, сусідньому. Він зараз на реабілітації після поранення. Отримав його 14 жовтня, в День захисника України та українського козацтва. Окупанти «вітали» нас вогнем із БМП, РПГ та крупнокаліберних кулеметів…
Тим часом заходимо на позиції. Командир ВОПу показує зрешечене перекриття, пошматовані мішки із землею та посічені колоди бліндажів. Розповідає, що того дня в них на позиції працювали спостерігачі.
— Гатили тоді добряче, трясця б їх вхопила. Довелося відповідати. А спостерігачі були, м’яко кажучи, налякані. Відтоді вони до нас — ні ногою. Під час цього вогневого протистояння Богдан і отримав поранення в руку. Хлопці швидко надали допомогу, зупинили кровотечу та евакуювали з ВОПу. У Дніпрі хірурги врятували руку, зробили кілька операцій і поставили 10 шпиц. Потім відправили додому на реабілітацію на півтора місяця. Син каже, що не може сидіти вдома без діла. Найближчим часом планує повернутися на передову…
Розмову перериває голос бійця з лісосмуги:
— «Батю», скільки можна байки травити, у мене все готово!
— Не переривай, коли старші балакають! — гиркнув командир.
— Я що, даремно старався? Кава ж стигне! Пригостіть гостей, посьорбайте кави, хай вуха відпочинуть!
Командир запрошує пройти за ним до «літньої кухні».
— Кава у нас особливо запашна — львівська, з димком, зварена на дровах на свіжому повітрі.
Веде далі в лісосмугу. Там, замаскована серед гілля, зверху прикрита кронами дерев та маскувальними сітками, облаштована імпровізована солдатська кухня-їдальня просто неба.
— Ось тут у нас лаунж-зона. Правда, краєвидами не помилуєшся, все закрито сітками і гіллям, щоб безпілотники не засікли, — пояснює чоловік.
На прибитих до дерев стелажах і полицях, змайстрованих зі старих ящиків для боєприпасів, акуратно складене різне кухонне приладдя, спеції та продукти. Поряд на тумбочці зберігаються до блиску начищені каструлі, казанки та сковорідки. За ними — чималий запас дров. Посередині ледь жевріє вогнище, на якому у величезному казані мліє борщ…
— У нас хлопці дуже охайні, руки в них ростуть звідки треба, тож намагаємось створити максимально комфортні умови. Поки можна — будемо готувати й їсти тут. А як випаде глибокий сніг — переїдемо під землю. Там у нас теж усе підготовлено.
Раптом ранкову ідилію порушують короткі черги. «Батя» командує всім переміститися до окопів. Іде на спостережний, там боєць доповідає, що окупант «працює» по сусідньому ВОПу. Командир дивиться в бінокль, без цензури висловлює невдоволення побаченим та передає прилад нам.
— Ось, бачите, лісосмугу? Агресори регулярно нас обстрілюють звідти. Зараз ті відморозки гатять по бійцях мого малого. Білої днини! А ввечері, як опускається туман, нечисленними групами намагаються підлізти ближче. У тумані побачити їх практично неможливо. Перед очима — біла завіса. Від тепловізора в таких умовах користі теж небагато. Доводиться тихенько сидіти і прислухатися до кожного шереху. І так уже більше тижня. Ніби знають, що командира поранено. На що сподіваються? Невже думають, що під натиском наші залишать позиції? Розмріялися! Там за старшого залишився тямущий хлопчина. Знає, як їм втерти носа. Хлопці хотіли поставити мінно-вибухове загородження, але ж не дозволяють. Цю ділянку постійно прострілюють…
«Батя» веде далі окопами завглибшки більше від людського зросту. Досвідчений вояка добре вжився в роль екскурсовода, показує господарство, місця відпочинку особового складу, лазню, кухню, бліндажі.
— Тут ще весною стояли морпіхи. Відтоді змінилася і обстановка, і самі ВОПи. Ми чудово розуміли, що під час нашої ротації окупанти намагатимуться вибити нас із вигідних позицій. Тож першим ділом закопалися ще глибше. Поробили додаткові бійниці, спостережні пости, вирили навіть підземний тунель. Він дуже допомагає у скрутні моменти втихомирювати цю погань.
«Батя» згадує, що перші два місяці були особливо сутужні — хлопці не спали по кілька діб. Переводить погляд на свій кулемет, посміхається, бережно бере до рук зброю.
— Я з цієї своєї машинки за одну ніч випускав по півтори тисячі набоїв. І приблизно по стільки ж вистрілювали інші хлопці. Та ми стримали просування окупантів вперед і дали їм добрячого прочухана.
Після невдалих спроб ворог зрозумів, що здавати позиції українці не збираються. Відтоді намагається зруйнувати нашу лінію оборони, регулярно обстрілюючи з усього, що є в арсеналі. Гатять навіть 152-мм калібром чи з «Градів».
— Били по нас недавно із великокаліберних та РПГ. Просто білої днини. Ми, звичайно ж, дали відповідь. І тут прилітає просто в точку, звідки я вів вогонь. Жахнуло добряче, аж бліндаж засипало. Пам’ятаю, як лежу, весь засипаний землею, трісками деревини, і підвестися не можу. Відчуваю — ніби цілий, руки-ноги на місці, але голова страшенно болить і йде обертом. «Отже, контузія», — думаю… Підбігли побратими, витягли та доправили до шпиталю. Там прокапали, і за кілька тижнів повернувся до своїх. А місяць тому по нас «тренувалися» російські біатлоністки. Звідки ми це знаємо? Радіоперехоплення, розвідка та й сепарські телеканали «вєщалі». Перед ними приїжджали на стажування російські курсанти-артилеристи… У нас тут не знудишся!
Командир веде статистику влучань. Каже, що деякі бійниці добре пристріляні ворогом, тож час від часу зазнають руйнувань від ворожих мін. Як доказ демонструє вирви у бруствері, пошматовані мішки з глиною та застряглі у дерев’яному перекритті осколки.
— Ми не користуємося ними за прямим призначенням — надто небезпечно для життя. А щоб «приміщення» не порожніли, зберігаємо там дрова, будматеріали, деякі продукти та речі.
Тим часом стрілянина стихла. «Батя» запрошує нас на борщ. За обідом дозволяє собі помріяти, як після перемоги бавитиме онуків, ходитиме з ними на риболовлю та по гриби. Сміється, що залишилося тільки сина вмовити одружитися.
— Богдану подобається армія. Хоче спочатку зробити кар’єру офіцера, а вже потім і до шлюбу. Переконую, що одне другому не завада. Він каже, що не хоче засмучувати старого, тож після війни обіцяє подумати.
Олександр ОЛЕХНОВИЧ
«Народна армія»
