Анатомія комуністичного правосуддя. Епізод 5-й: ВИРОК. Хроніки війни більшовиків з українським народом на Чернігівщині: рік 1932-й
Оповідь про компартійний шабаш в Петрушині 2 травня 1932 року. Закінчення
9 липня 1932 року, за два місяці після описуваних подій, у партслідчого нарешті дійшли руки аби поставити крапку у справі «про биття громадян с. Петрушина». Сам процес розслідування полягав у тому, що були допитані всі ключові особи, а потім слідчий порівнював їх покази (під певним кутом зору, зрозуміло) і виносив вердикт. Власне, тут би і одного-двох днів вистачило, а не те що місяців.
«Закінчивши слідство в цій справі, приходжу до висновку:
- Що з фактів, зазначених у дописах, стверджується лише легкі побої громадян: Ярошенка, Лавриненка, Іовенка та інших, із яких перших двоє належать до карного елементу села».
Здається, якби подібні «легкі побої» нанесли куркулі комуністам та активістам, то кваліфікація злочину була б кардинально іншою. Нагадаємо, що Йовенку розбили наганом голову, Лавриненку також, але ще й надавали добрячих стусанів. А Ярошенко взагалі лише дивом залишився живим. Він зазнав жорстоких побоїв (і ногами били, і наганами, і палицями, ще й стрибали по спині, поваливши на землю), потім, накинувши зашморг на шию, потягли за село, на краю одного з рівчаків не лише імітували розстріл, але й справді стріляли (куля збила картуз на голові), і взагалі були повністю впевнені, що Ярошенко мертвий. А за кілька хвилин навіть повернулися, аби добити, якщо раптом залишився живим. Ось так виглядаюсь у комуністичному правосудді «легкі побої».
Окрема історія – термін «карний елемент», що є відвертою фальсифікацією. У протоколі допиту Миколи Ярошенка чорним по білому значиться: «до судвідповідальності не притягався». Відсутні у нього проблеми із законом і в подальшому. Зрештою, всі інші свідки також чітко і недвозначно вказували, що жодної провини ні Ярошенко, ні Лавриненко не мають.
Попередні розповіді на тему:
«2. Звинувачення т. Косовця в намаганні зґвалтувати т. Шихуцьку нічим не доведено, і його треба відкинути».
Про цю історію ми вже згадували: ніхто й не збирався щось доводити. В матеріалах слідства є свідчення, що в Петрушині було ще 5 селянок – кандидаток у члени ВКП(б), які «поміж себе … говорять, що не слід вступати до осередку, бо Косовець буде знущатися, буде намагатись зґвалтувати». Навіть просто дорікнути чи зробити зауваження партсекретарю за непристойну поведінку не вважали за потрібне.
«3. Що злочин, скоєний тт. Косовцем, Дашком і Батухном, був викликаний не мотивами особистого характеру, а неправильним розумінням ними методів боротьби з хуліганством і з карним елементом».
Ключовий момент маніпуляцій партслідчого і яскравий приклад соціального «расизму», на якому ґрунтувався компартійний «бєспрєдєл»: достатньо назвати постраждалих хуліганами, карним елементом чи «куркулями», як вони миттєво ставали людьми другого сорту і перетворювалися у безправних рабів.
«4. Що ця справа не відбилася негативно на роботі села (головні кампанії на селі, як весняна засівна, полільна, мобілізації коштів та інші – пройшли досить успішно)».
Ще одне ключове формулювання, яке найбільше впливало на долю партійців, що були під партслідством. «Успішна робота на селі» ставала такою собі всепрощальною індульгенцією, тоді як будь-які провали у реалізації комуністичної політики миттєво розвертали ситуацію на 180 градусів і навіть сумлінних партійців перетворювали у невиправних злодіїв.
«5. Що всі звинувачені визнали свою провину, мотивуючи її намаганням викорінити хуліганство».
От чого-чого, а «визнання своєї провини» протоколи якраз і не містять. Єдине, що вони визнали, так це зізнання Дашка та Батухна у відвертій брехні: «свідчення тов. Косовця в цій справі … стверджую. Від попереднього свого свідчення … відмовляюся».
«6. А тому, виходячи зі всього вищенаведеного, вважаю, що справу цю в порядкові судово-слідчого процесу треба припинити, а перевести в с. Петрушині показовий процес в порядкові партсуду і в залежності від ходу справи накласти на звинувачених покарання по лінії партійній та адміністративній».
Отже, жодного криміналу, покарання має бути лише по партійній лінії.
31 серпня свій вердикт винесла президія Чернігівської районної контрольної комісії Робітничо-селянської інспекції. Тут цілком погодилися, «що з фактів, зазначених у дописах, стверджуються лише легкі побої громадян Ярошенка та Лавриненка, які належать до карного елементу села» (Іовенко на «карний елемент» аж ніяк не тягнув, тож його вирішили взагалі не згадувати) і що підсудні мотивували «свою провину намаганням викорінити хуліганство». За таку боротьбу з хуліганством орденів не дали, а постановили наступне:
«Вважаючи на те, що злочин, скоєний т.т. Косовцем, Дашко та Батухно, був викликаний не мотивами особистого характеру, а неправильним розумінням ними методів боротьби з хуліганством та карним елементом, що на виконанні всіх головних кампаній ця справа не відбилася негативно, а навпаки пройшли досить успішно, що всі звинувачені визнали свої помилки, засудили їх та дали обіцянку їх ніколи не повторювати, а тому винести їм сувору догану».
Впадає у вічі формулювання, «що на виконанні всіх головних кампаній ця справа не відбилася негативно, а навпаки пройшли досить успішно», від якого стає дещо моторошно.
Слід зауважити, що справу про петрушинські події розглядала також і прокуратура, Косовець, Дашко і Батухно навіть отримали 2 роки умовно. Однак це була відверта судова вистава, від якої засудженим не було ані холодно, ані гаряче.
ЕПІЛОГ
І дещо про подальшу долю головних персонажів справи.
З кар’єрою у всіх трьох бешкетників не склалося. Але не тому, що вилізла боком петрушинська історія. Навпаки, схоже, вона якраз і притупила їхню пильність, партійці повірили у свою безкарність і не зробили належних висновків.
Данило Косовець
Під час партійної чистки 1934 року в його біографії фігурував запис про сувору догану в 1932-му «за перевищення влади (самосуд над крадіями)». А оті «два роки умовно» полягали в тому, що Косовець надалі працював головою сільради в Старому Білоусі (1933 рік) та Івашківці (1934-й). Перевірку не пройшов, оскільки працював халатно і допустив зрив виконання господарсько-політичних кампаній, тобто завалив план сіноздачі і м’ясозаготівлі. Ось цього йому не пробачили і виключили з партії «як злосного порушника залізної дисципліни партії і держави».
Семен Батухно
Головував у Петрушині до травня 1933 року, у розпал Голодомору був переведений головою сільради до села Куликівки (нині Городнянського району). Вже за кілька місяців отримав сувору догану від Контрольної комісії РСІ за привласнення жита, відібраного в розкуркулених. 15 лютого 1934 року чернігівський міськпартком КП(б)У звернув увагу на «пияцтво та часту відлучку з села … тов. Батухна», а вже 21 березня його виключили з партії за «систематичне пияцтво та дискредитацію радянської влади на селі». Як бачимо, «два роки умови» за хуліганство в Петрушині не завдавали Семену Михайловичу ані найменших незручностей: хотів – крав, хотів – пиячив. І посади керівні займати не заборонялося. Треба було лишень «міру» знати.
Надалі працював у петрушинському колгоспі (бригадир, механік на молотарці, завідував свинофермою), в 1939 році намагався відновити партійне членство, район підтримав, але в області запалили червоне світло. Під час Другої світової війни залишився в селі, був заарештований німцями і розстріляний у чернігівській в’язниці в 1942-му.
Василь Дашко
У 1933 році очолював анисівській колгосп «Всесвітній Жовтень», а в 1934–1941 роках – колгосп «Червоний літак» у рідному Петрушині. Не пройшов партійної чистки 1934 року, оскільки допустив перебування в колгоспі «куркулів». Відновився в 1939-му. Про нього непогано відгукувалися місцеві старожили. Як і Батухно, з початком німецько-радянської війни залишався в селі, заарештований німцями і розстріляний у чернігівській в’язниці в 1942 році.
Підготовлено за матеріалами Державного архіву Чернігівської області.
Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті
