Історики одностайні: більшість монументів на Алеї героїв у Чернігові – нонсенс для країни, свободу і незалежність якої ці діячі свого часу знищували, і яка сьогодні веде відчайдушну боротьбу за право на існування.
При цьому чернігівська громадськість проявляє себе зрілою і відповідальною, оскільки пропонується не просто знищити монументальний ряд Алеї героїв, але цивілізовано його демонтувати і перенести в інше місце – у музей.
Однак радянська спадщина ще надто міцно сидить в деяких головах, що не хочуть міняти усталених звичок та традицій. І хоч їх меншість, але вони прагнуть створити ілюзію великої масовки, криком та «обуренням» зробити враження, що вони і є громадою…
Відтак питання з монументами намагаються «заговорити» – різними надуманими аргументами зупинити демонтаж, затягнути час і сподіватися, що поступово все зійде нанівець, а ідоли залишаться.
Просте питання: чи опиратися російській агресії на сході України? Може, замість захисту свободи і незалежності, сядемо собі з чашечкою кави, почнемо думки людей опитувати – а раптом хтось не згоден захищати Батьківщину? А коли набереться таких думок чимало, почнемо сушити голову: як би його зробити, щоб і сяк-так захищатися, і при цьому, боронь Боже, не образити тих, хто ніякої свободи і незалежності не бажає? Ризикуємо при цьому програти на самому початку і втратити все? Ну то й що, зате як демократично!
Відповідь очевидна: спочатку захищаємо свою землю – це не дискутується, а якщо щось і обговорюємо, то хіба що деталі захисту.
Власне, і з чернігівською Алеєю героїв ситуація приблизно схожа. Все ж таки головна алея стародавньої столиці князівства, козацького полкового центру, сучасного обласного прикордонного міста, красива і затишна, але чомусь обліплена запеклими українофобами. Українці – надзвичайно толерантна нація. І те, що за 23 роки незалежності ідоли нікуди не поділися, зайве тому підтвердження. Припускаю думку, що саме така толерантність і спокусила російських імперіалістів здійснити агресію проти нас.
Але сьогодні у нас війна, в якій гинуть кращі сини Вітчизни. Час дискусій минув, треба єднатися і чинити опір. А для єднання необхідно навести лад у головах – знайти однодумців, знешкодити ворогів і провокаторів. Монументи на Алеї героїв підносять саме тих, хто століттям раніше у подібній ситуації боровся не за наші волю і свободу, а нищив Українську Народну Республіку, перетворював її на колонію більшовицької імперії. Про що ж тут дискутувати?
І замість того, щоб оцінити тактовність фахівців (не руйнувати, а перенести в інше місце), цивілізовано визначити подальшу долю монументів, опоненти прагнуть перевести дискусію в іншу площину. І починають висувати купу «аргументів», дивлячись на які залишається хіба що знизувати плечима. Власне, більшість з них і аргументами назвати важко, з логікою там відверті проблеми. Але для «заговорення» проблеми – якраз воно.
Нам пропонується не звертати увагу, що там українофоби. Що справжні борці за Україну там взагалі ніяк не представлені. Що сьогоднішній агресор намагається розбити нашу єдність саме в ідеологічній площині.
Відтак ми спробували зібрати докупи всі оті «аргументи».
Це наша історія
Гаразд, а Гітлер, хан Батий? Якби й вони залишили по собі монументальні творіння – ми б теж їх оберігали? Чи насправді «наша історія» – це тільки більшовицько-комуністична спадщина?
Цікавий момент: чи не такі ж захисники «нашої історії» нищать пам’ятники Степану Бандері та іншим українським лицарям?
Вибіркова якась вона, ота «наша історія», не знаходите?
Зрештою, а ті ж таки герої Крут – це наша історія? І що, ставити їм пам’ятники навпроти Щорса, Антонова-Овсієнка? Чи справжніх героїв вшанувати десь на околицях міста, залишивши центр міста катам? Це не просто історія, це наша ганьба.
Не на часі
Це коли у повному розпалі війна за нашу державу? За можливість бути господарями на власній землі? І коли в цій боротьбі ми ледь встигаємо оголошувати дні жалоби за нашими героями?
Навпаки: далі просто нікуди. Саме тепер у всій гостроті постала проблема цінностей і орієнтирів. За що гинуть наші хлопці? Щоб ми і далі вклонялися особам, які знищили УНР? Тут можна хіба що запізнитися, тож діяти потрібно якнайскоріше.
Та це те саме, що нині наставити пам’ятники терористам Захарченку, Плотницькому, Гіркину та їм подібним діячам, а потім забороняти їх зносити.
Роз’єднує людей
Чи об’єднає чернігівців у цю скрутну для України хвилину знесення знаків діячам, що нищили нашу волю і свободу? А що, є сумніви? Роз’єднує насамперед домінування пам’ятників українофобам у проукраїнському Чернігові. Якщо ми не збираємося здаватися на милість ворогам, якщо прагнемо боронитися, то в наших інтересах боротьба з усім, що підтримує і надихає наших ворогів.
Пам’ять ветеранів
Ох, скільки всього стоїть за цим нібито таким простим і людяним твердженням. Нібито й не було ніколи симпатиків незалежної України, борців за її волю і свободу. Ніби їм не болить бачити, кого увічнено в металі і бронзі в незалежній Україні.
А як же пам’ять тих, хто свого часу загинув на фронтах, намагаючись зупинити навалу більшовицьких окупантів? Як же пам’ять героїв Крут? Як же пам’ять тих, хто загинув за Україну в 1918-му, 1919-му, 1920-му, 1921-му? Вона для нас ніщо, так виходить? Для нас головне тільки пам’ять про радянських ветеранів? А як бути з тими сивочолими людьми, які свого часу змушені були залишити рідну землю через перемогу антиукраїнських сил? Їх ми теж не рахуємо?
Це були видатні, неординарні постаті, які залишили слід в історії
А той же хан Батий? Він у нас не підходить під видатного, неординарного і такого, що залишив слід в історії? А Гітлер? А його полководці? Чи, може, у нас не було власних діячів періоду визвольних змагань, які були б видатними, неординарними і залишили слід в історії? Були? Так про що тоді мова? Чому у металі і бронзі зображені не вони, а ті хто знищив Україну як самостійну державу?
Вподобимося більшовикам, які руйнували пам’ятники
Ні, ми лише знесемо ідолів, якими замінили колишні пам’ятники. І почнемо будувати справжні монументи – не кому попало, а справжнім героям і борцям за Україну. Які якщо й зноситимуть, то тільки наші вороги.
Так ми дійдемо до могили Невідомому солдату
А ви не забули, що мова йде не про руйнування більшовицько-комуністичних ідолів, а про їх перенесення? Тож не варто підспівувати російській пропаганді про українців-фашистів.
Руйнування пам’ятників вигідно Росії
Якщо не стане проросійських апологетів, то яка з того вигода може бути Росії? Прибирання ідолів вигідно насамперед нам – всім тим, хто прагне відстояти Батьківщину, хто готовий за неї битися. Не забуваймо, що пам’ятники на Алеї героїв виконують насамперед роль ідолів радянського режиму. І вкотре повторюю: їх хочуть всього лише перенести.
Пам’ятник трудовому подвигу чернігівців, які відбудовували Чернігів
А як узгоджуються українофобські персонажі з повоєнним трудовим подвигом чернігівців? Та й при чому тут післявоєнні роки, якщо пам’ятники встановлено в 1970-х роках? І чи не простіше в такому разі створити окремий монумент героїчній відбудові міста?
Насправді, монументальний ряд на Алеї героїв – це пам’ятник знищенню нашої свободи і незалежності століття тому.
Як можна прибрати монумент Юрію Коцюбинському, якщо ми так шануємо його батька Михайла Коцюбинського?
Я правильно розумію: не важливо, що зробив Юрій, головне – що він син відомого письменника і тільки за це гідний пам’ятника? Його дії і вчинки ніякого значення не мають? То, може, нам ще поставити монументи іншим родичам Коцюбинського у знак шани до нього особисто?
Матеріали про Ю. Коцюбинського і Примакова не розкриті повністю, і не відомо, що ми про них ще дізнаємося
І з’ясується, що вони спали і мріяли про незалежну та вільну неньку-Україну? Особливо в 1917—1920 роках?
Та не проблема: як тільки з’ясується щось подібне, так хай ще більший монумент, ніж нинішній, поставлять їх прихильники. Цікаво: мені одному здається, що нічого такого ніколи не спливе?
Не потрібно з сьогоднішніх позицій міряти минуле
Згоден, якщо взяти за основу «Короткий курс історії ВКП(б)» Сталіна, то й дискувати немає про що. А можна міряти героїв Алеї з позицій юнаків, що тримали оборону під Крутами. От тільки важко збагнути, чим не влаштовують когось «сьогоднішні позиції»? Коли є можливість відійти від фальшувань і перекручень минулого, коли є можливість творити справжню історію, коли є можливість спиратися на здоровий глузд, а не на ідеологеми і штампи.
Отже:
— монументи з Алеї героїв мають бути однозначно прибрані, це не може бути приводом для дискусії в нації, яка бореться за свободу і незалежність;
— дискусія можлива тільки з приводу наступних дій – у якому форматі зберегти «ідолів» і яка подальша доля Алеї героїв. Ставити там інші монументи, новим героям, чи взагалі розвантажити її від ідеології і висадити квіти на місці колишніх пам’ятників – ось тут би і знадобилася думка громади.
Ви ще сумніваєтеся? То, може, перед відправкою на схід чергових чернігівських батальйонів спершу проводити їх повз скульптури, що майорять на Алеї героїв, аби бійці проймалися патріотизмом, дивлячись на те, як нинішні чернігівці шанують колишніх душителів нашої свободи? Гадаєте, це їх справді надихатиме, коли треба буде йти на ризик на передньому краї, під вогнем агресора?
І останнє питання захисникам українофобів (ще раз наголошую: не від руйнування, а всього лише перенесення): а вам що, зовсім не соромно перед отими юнаками, що боронили Україну ціною свого життя під Крутами?
Сергій ГОРОБЕЦЬ, кандидат історичних наук, Український інститут національної пам’яті.
Фото Владислава НОРИНСЬКОГО, м. Чернігів.
