Залізо гуде під лапами. Стук-стук, стук-стук. Цей ритм я знаю краще, ніж запах дощу чи шурхіт опалого листя біля «Фори».
Він пробирається крізь подушечки лап аж до самого серця. Людям здається, що я просто блукаю. Вони дивляться на мене, коли я заходжу у вагон на станції в Броварах, і пошепки кажуть: «Дивись, це ж той пес з Автошколи, знову кудись їде!» Вони всміхаються, дістають із кишень недоїдені пиріжки, поплескують по спині. Вони добрі. Вони справді добрі, і я вдячний за кожен шматочок ковбаси.
Але вони не розуміють. Я їду не просто так. Я шукаю.
Мене звати Джеккі.
Вікно електрички запотіло, і за ним миготять голі осінні дерева, сірі перони, чужі вікна з теплим жовтим світлом. У кожному з тих вікон хтось чекає. У кожної людини є своя зупинка, де її зустрічають. А в мене є цілий світ, і водночас — нічого.
Сьогодні мій маршрут — на Ніжин. Я поважно проходжу між сидіннями. Повітря у вагоні пахне мокрим одягом, дешевою кавою та чужими долями. Напроти мене сідає чоловік у потертій куртці, дістає газету. Я лягаю біля його ніг, витягаю морду на холодну підлогу й заплющую очі.
— Куди ж ти їдеш, малий? — тихо питає він і торкається мого вуха.
Його долоня тепла й трохи шорстка. На мить я затамовую подих. Здається, саме такі руки мали б гладити мене щовечора, коли гасне світло. Справжні. Мої. Я розплющую очі й дивлюся йому просто в обличчя, намагаючись запитати без слів: «Може, це ти? Може, ми просто випадково розминулися раніше, а тепер нарешті зустрілися в цьому вагоні?»
Чоловік зітхає, погладжує мене ще раз і повертається до своєї газети. Ні, не він. Знову не він.
Електричка скидає швидкість, важко зітхає гальмами. Диктор у динаміку скрізь шупик оголошує: «Станція Ніжин».
Двері з брязкотом розсуваються, і в обличчя вдаряє свіжий, вологий вітер. Я підводжуся, обтрушуюся і роблю перший крок на новий перон. Попереду — невідомі вулиці, нові запахи й сотні чужих очей. Були пости в інтернеті, були оголошення, але мій дім усе ще десь попереду.
Я роблю глибокий вдих. Пошук триває. Я обов’язково знайду тебе, моя Людино…
У Ніжині
Ніжин зустрів мене запахом вогкого листя, смаженої риби з перонних яток і далеким передзвоном міських дзвіниць.
Я зійшов сходами вагону, і на мить пасажири розступилися. Хтось призупинив крок:
— О, дивіться, який пес! Це ж той, що з Броварів самостійно їздить!
— Та ну, серйозно? Сам електричкою?
Я звично виляв хвостом, дякуючи за увагу, але довго не затримувався. Вокзал — це місце перетинів, де всі кудись поспішають. А мені треба було відчути це нове місто.
Ніжин виявився затишним і дивовижно старовинним. Вулички тут вужчі, ніж у Броварах, а будинки пам’ятають так багато історій, що їхні стіни аж гудуть стишеним гомоном минулого. Я йшов бруківкою, повертав у двори, придивлявся до людей.
Коло невеликої кав’ярні на Гоголівській я зупинився. Звідти пахло теплими круасанами та збитим молоком. Бариста — дівчина у зеленому фартуху — помітила мене крізь скло, вийшла на ганок і винесла на одноразовій тарілочці шматочок запеченої курки:
— Привіт, мандрівнику. Ти куди курс тримаєш?
Я акуратно взяв частування, підвів очі й притиснувся лобом до її коліна. Дівчина засміялася, почухала мене за вухом, але за хвилину задзеленчав дзвіночок — прийшли нові покупці, і вона повернулася до роботи. Я чекав біля дверей ще хвилин двадцять. Вона визирнула, посміхнулася, але двері зачинилися. Вона мала своє життя, свою кав’ярню, своїх людей. Це було не моє місце.
Вдень я дістався парку. Діти грали в м’яч, і я трохи побешкетував з ними — побігав наввипередки, потішив перехожих і на мить забув про свою глуху, приховану тугу. Але коли сонце почало сідати за дахи довколишніх будинків, а батьки почали розбирати малечу по домівках, паркові алеї спорожніли.
Осінній вечір у чужому місті завжди підкрадається зненацька. Засвітилися жовті ліхтарі. Я сів на край тротуару, опустив морду на лапи й спостерігав за силуетами людей, які поспішали до своїх теплих квартир.
Ніжин виявився добрим до мене. Тут не прогнали, попідгодовували й подарували кілька щирих усмішок. Але місто, яке приймає тебе як гостя, усе одно лишається чужим, якщо в ньому немає твоїх дверей.
Коли темнота остаточно огорнула вулиці, я підвівся, обтрусився й повільно покрокував назад — до знайомого вокзального перону. Попереду була вечірньо-пізня електричка «додому», до Броварів. До моєї «Фори» на зупинці «Автошкола».
Я знав: цей день у Ніжині був лише ще однією сторінкою. Мій рейс ще не закінчився.
З розумінням і надією, Пес Джеккі. Номер телефону Олександра, який допомагає мені знайти господаря: 067 281 3829.
Авторський текст: Сергій Вітер
Джерело: bilahata.net
