У поезії Світлани Баєвої з Чернігова звучить голос матері, який неможливо сплутати ні з чим іншим. Це голос болю й водночас ніжності, голос, що кличе дитину крізь небесні простори. Вірш «Світлим Янголом з неба спустись…» («Сину мій! Моя люба дитино!») — це не просто рядки, а сповідь серця, яке втратило найдорожче, але продовжує жити молитвою й пам’яттю.
Авторка малює образи, близькі кожному українцеві: червоніє калина, птахи відлітають у вирій, а мати прагне злетіти за ними, щоб хоч думкою торкнутися свого сина. Природа стає символом туги й водночас надії — полини ростуть під сльозою, зорі відкривають шлях до зустрічі.
Цей твір простий у словах, але глибокий у відчуттях. Він не потребує складного аналізу, бо говорить сам за себе: про біль, який не лікує час, про молитву, що стає єдиним містком до втраченої дитини, про хрест, який мати мусить нести.
Поезія Світлани Баєвої — це щира сповідь, яка торкає душу кожного читача. Вона нагадує нам, що любов матері не знає меж: ні земних, ні небесних. І навіть у найглибшій журбі ця любов залишається світлом, яке веде крізь темряву.
Читав вірш поетеси Сергій Кордик
Світлана Баєва. «Світлим Янголом з неба спустись…»
Сину мій! Моя люба дитино!
Світлим Янголом з неба спустись.
Лиш поглянь!
Червоніє калина…
Вже у вирій птахи понеслись…
Як я хочу за ними злетіти,
Хай до тебе вони віднесуть…
Серце тугою вкрай оповите,
Полини під сльозою ростуть.
І журбу мою час не лікує,
Вчуся й досі я з горем цим жить…
Та уява твій образ малює,
Серце болем жагучим ятрить.
Між зірок я тебе розшукаю,
І Душею до тебе торкнусь…
Я думками тебе обіймаю,
Кожен раз, як до Бога молюсь.
Я на тебе чекаю щоночі,
Та лиш зрідка з’являєшся в сні…
І сльозою затьмарені очі…
Хрест – від Бога…
Я мушу нести…
