Вірш «Коли потяг у даль загуркоче…» Володимира Сосюри: аналіз проникливої інтимної лірики про юність, розлуку та світлий сум.
Раніше творчість українського поета з Донеччини Володимира Сосюри ми вивчали спочатку у восьмому класі, а затим ще й у 10-му. Знаменитий патріотичний вірш автора «Любіть Україну!» вчили напам’ять. І якщо восьмикласники знайомилися передусім із ліричною та пейзажною поезією, то вже старшокласники вивчали такі твори про кохання, як «Так ніхто не кохав», «Коли потяг у даль загуркоче» та інші.
Відомий вірш «Васильки» Володимира Сосюри, написаний у 1938 році, є глибоким ліричним твором про швидкоплинність людського життя та вічність природи. У ньому поет порівнює сині очі коханої з квітами у полі, які цвістимуть і після того, як минуть роки та зникнуть інші покоління.
Талановита вчителька української мови та літератури Віра Желдак (дівоче прізвище) з Тупичева дуже натхненно і проникливо аналізувала кожний твір, який вивчали за шкільною програмою. Вперше я тоді почув від неї про перше кохання поета та її найулюбленіший вірш Сосюри, присвячений цьому почуттю. Власне, він створив кілька поезій як присвяту своїй першій дружині…
Добре пам’ятаю, як ми, учні-старшокласники, на виконання домашнього завдання повинні були вивчити будь-який вірш поета і потім розказати його напам’ять. Найбільше того дня у класі звучали дві поезії: «Так ніхто не кохав» та «Коли потяг у даль загуркоче…». Дійсно, серед усіх чудових творів красномовно й витончено вирізняються вони завдяки глибинній суті, притаманній такій ліриці. Такі твори автора — це шедеври української інтимна та пейзажної лірики, сповнені глибокого психологізму й ностальгії. Особливо зворушливо вимальовується цілісна картинка тогочасного життя у філософському й ліричному вірші «Коли потяг у даль загуркоче…». Саме з таким психологічним відчуттям та настроєм і створена нова пісня. Сам вірш, як відомо, був написаний ще у 1926 році, а згодом, уже після Другої світової війни, поет дещо його скорегував.
…Спогади ліричного героя про своє перше юнацьке кохання, молодість та рідну Донеччину розгортаються на тлі неминучого плину часу. Поет розкриває щирість і чистоту першого почуття, яке залишає слід у серці на все життя, та усвідомлення незворотності минулого. Весь твір пронизаний наскрізним мотивом: тугою за втраченим коханням, романтикою юності, нерозривним зв’язком людини з рідним краєм.
Читаючи цей твір, а тепер уже ось і слухаючи пісню, відчуваєш, як глибоко перегукується стан природи зі станом душі героя… Гуркіт потяга вночі викликає у нього хвилю спогадів. Перед очима постає нічний пейзаж Донбасу: спогад про кохану дівчину в синій блузці, романтичні побачення під акаціями, перші ніжні поцілунки. А потім… Потім настає, як завжди, кульмінація та розв’язка — протверезіння від спогадів. Герой повертається в реальність: вона — дружина іншого, він — відомий український поет. Проте колишній біль трансформується у світлий сум.
Володимир Сосюра майстерно використовує художню палітру для створення особливого настрою поезії, де досконало зіставляє одвічні поняття та застосовує влучні метафори («очі — як зорі», «слова — як музика»), а акація у нього — це символ весни, розквіту почуттів і молодості.
Читав твори поета Сергій Вітер.
Володимир Сосюра. Коли потяг у даль загуркоче
Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні…
Шум акацій… Посьолок і гони…
Ми на гору йдемо через гать…
А внизу пролітають вагони,
і колеса у тьмі цокотять…
Той садок, і закохані зори,
і огні з-під опущених вій-
Од проміння і тіней узори
на дорозі й на шалі твоїй…
Твої губи — розтулена рана…
Ми хотіли й не знали — чого…
Од кохання безвольна і п’яна,
ти тулилась до серця мого…
Ой ви, ночі Донеччини сині,
і розлука, і сльози вночі-
Як у небі ключі журавлині,
одинокі й печальні ключі…
Пам’ятаю: тривожні оселі,
темні вежі на фоні заграв…
Там з тобою у сірій шинелі
біля верб я востаннє стояв.
Я казав, що вернусь безумовно,
хоч і ворог — на нашій путі…
Патронташ мій патронами повний,
тихі очі твої золоті…
Дні пройшли… Одлетіла тривога…
Лиш любов, як у серці багнет-
Ти давно вже дружина другого,
я ж — відомий вкраїнський поет.
Наче сон… Я прийшов із туману
і промінням своїм засіяв…
Та на тебе, чужу і кохану,
я і славу б ,свою проміняв.
Я б забув і образу, і сльози…
Тільки б знову іти через гать,
тільки б слухать твій голос — і коси,
твої коси сумні цілувать…
Ночі ті, та гітара й жоржини,
може, сняться тепер і тобі…
Сині очі в моєї дружини,
а у тебе були голубі.
