Олександр Спичак про волейбольний проєкт «Ніцца», волонтерство та розвиток спортивної спільноти Чернігівщини. Читайте велике інтерв’ю тут.
Нещодавно, перебуваючи на змаганнях Чемпіонату Чернігівської області із пляжного волейболу, мені вдалося зустріти молодого чоловіка, який одразу вразив особливою манерою досвідченого гравця та справді енциклопедичними знаннями із пляжного волейболу. Ним виявився Олександр Спичак із селища Понорниця, що на Чернігівщині. Олександр виявився надзвичайно цікавим і відкритим співбесідником, тож і залюбки дав розлоге інтерв’ю для нашої інтернет-газети.
Перші кроки: від Понорниці до капітанської стрічки
Історія Олександра розпочинається на півночі Чернігівської області. Попри молодий вік, він уже має багатий спортивний та життєвий досвід.
«Та, який там секрет… Мені 30 років, — усміхається Олександр. — Народився в селищі Понорниця. Для мене моє селище – особливе місце, моя мала батьківщина, адже тут я виріс, знайшов перших друзів, навчався у школі й вперше познайомився з волейболом. Багато з того, ким я є сьогодні, так чи інакше починалося саме тут».
Цікаво, що шлях у великий спорт розпочався з найпростішого сусідського спілкування:
«Волейбол з’явився в моєму житті приблизно у вісім-дев’ять років. Моя сусідка ходила на волейбольну секцію, а повертаючись із тренувань, грала зі мною у дворі. Ми просто брали м’яч і пасували одне одному. Пам’ятаю свій перший професійний волейбольний м’яч — доволі жорсткий, але для мене тоді він був особливим».
До волейболу Олександр певний час займався футболом, але у 14 років, навчаючись у восьмому класі, вирішив вперше піти на справжнє волейбольне тренування. Уже в дев’ятому класі його почали випускати за шкільну команду, а в десятому та одинадцятому класах він став її капітаном. У шкільні роки отримав і одну з перших особистих волейбольних відзнак — нагороду «Кращий гравець» на Кубку Задесення.
Спортивний талант юнака швидко помітили на обласному рівні: у десятому класі його запросили до волейбольного клубу «Короп-2», у складі якого він почав виступати в чемпіонаті Чернігівської області, виборюючи з командою призові місця. Саме тоді волейбол остаточно перетворився для нього з дитячого захоплення на серйозну частину життя.
Важливий вибір: порада вчителя та студентські роки
Після завершення школи перед Олександром постало класичне для багатьох талановитих юнаків питання: пов’язати майбутнє виключно зі спортом чи обрати іншу спеціальність?
«Звісно, такий вибір виник, — згадує співбесідник. — Пам’ятаю, як одного разу прийшов до свого вчителя фізкультури й прямо запитав, що мені робити: йти навчатися за спортивним напрямом чи обрати іншу професію. Він дав мені пораду, яку я запам’ятав: спорт завжди можна тримати поруч із собою, але водночас варто здобути професію. Батьки в цьому питанні на мене не тиснули й дали можливість прийняти рішення самостійно».
Прислухавшись до мудрого наставництва, у 2013 році Олександр вступив до Української академії банківської справи Національного банку України (УАБС НБУ) на спеціальність «Економічна кібернетика», де навчався до 2018 року. Про цей вибір він не шкодує й сьогодні. Втім, початок студентського спортивного шляху супроводжувався сумнівами:
«Перші два місяці навчання я боявся навіть прийти на університетське тренування з волейболу. Мені здавалося, що там грають спортсмени зовсім іншого рівня і мені серед них не місце. Мого сусіда по кімнаті, який мав спортивний розряд із волейболу, запросили на тренування особисто. Мене ніхто не кликав, і це тільки підсилювало мої сумніви. Коли ж нарешті наважився прийти, то вже після першого тренування мені сказали, що я гратиму в основному складі. Згодом я став капітаном команди УАБС, з якою ми ставали призерами студентських змагань».
Ті перші юнацькі вагання принесли й свій урок:
«Через ті перші сумніви я свого часу втратив можливість поїхати грати у пляжний волейбол до Криму в 2013 році. Наступного року Крим був окупований, і такої нагоди більше не було. Ця історія залишилася для мене нагадуванням про те, що інколи ми самі ставимо собі межі ще до того, як наважуємося спробувати».
Після приєднання академії до Сумського державного університету Олександр грав за команду СумДУ, з якою виграв Універсіаду Сумської області. У студентські роки на майданчику йому доводилося зустрічатися з волейболістами, які вже тоді грали на високому рівні, а зараз представляють збірну України. Паралельно він постійно їздив на турніри, а влітку багато грав у пляжний волейбол, який ніколи не був для нього просто університетською активністю.
Ритми бітбоксу та масштабний Mamont Fest
Студентське життя Олександра Спичака дивує своєю різноплановістю. Окрім навчання та щоденних тренувань, він активно випробовував себе у творчості:
«Студентські роки для мене були далеко не лише навчанням і волейболом, — розповідає Олександр. — У той період я багато експериментував і пробував себе в абсолютно різних напрямках. Певний час був діджеєм у місцевому нічному клубі в Понорниці, захопився бітбоксом і навіть трохи виступав як бітбоксер. Бітбокс — це мистецтво створення ритмів, ударних інструментів, мелодій та різних звукових ефектів за допомогою рота, губ, язика та голосу».
Один із найяскравіших спогадів того часу стався в Коропі під час вечірньої програми Миколаївського ярмарку, де Олександр опинився абсолютно спонтанно:
«Того дня я приїхав туди просто як глядач. Перед виступом Павла Зіброва залишилося кілька хвилин, саме тривало налаштування апаратури. До мене підійшов знайомий співак, з яким ми згодом разом займалися організацією Mamont Fest, і несподівано запропонував: “Ходім, є п’ять хвилин”. Жодного спільного номера ми не готували, адже кілька хвилин тому я був серед глядачів, а вже за мить ми стояли на сцені перед близько п’ятьма тисячами людей: він співав, а я робив бітбокс. Так, абсолютно випадково я опинився на своеобразному розігріві перед Павлом Зібровим».
Вагомою сторінкою його життя став проєкт Mamont Fest — унікальний міжнародний фестиваль творчості, який організовувався разом із друзями на території Мезинського національного природного парку на березі Десни (саме там археологи знайшли найдавніші музичні інструменти з кісток мамонта). Олександр став одним із ключових організаторів. У пікові роки фестиваль збирав близько тисячі відвідувачів, ставши першим досвідом управління масштабними подіями:
«Ми вчилися працювати командою, домовлятися з людьми, вирішувати десятки питань одночасно, брати на себе відповідальність і перетворювати ідею на реальну подію. Зараз бачу, що протягом багатьох років у моєму житті паралельно розвивалися два напрямки: волейбол і бажання створювати події. Згодом ці два напрямки об’єдналися».
IT, спортивний шлях та виклики війни
Здобувши вищу освіту, Олександр пішов працювати в IT-сферу, де успішно працює й сьогодні, поєднуючи напружений робочий графік із тренуваннями та виступами на обласному й всеукраїнському рівнях. У 2021 році він уперше взяв участь у чемпіонаті України з пляжного волейболу. На його рахунку безліч нагород, хоча сам він зазначає, що медалі для нього ніколи не були головною метою. Маючи нагоди стати гравцем професійного клубу, він свідомо обрав свій власний шлях.
Повномасштабне вторгнення РФ переосмислило роль спорту у його житті. Перебуваючи на Сумщині неподалік кордону, Олександр почав організовувати тренування та турніри для дітей, яким в умовах прикордоння фактично не було чим зайнятися. Згодом подібні заходи та благодійні турніри на підтримку ЗСУ він переніс і до Чернігівщини, остаточно сформувавшись не лише як гравець, а й як організатор спортивного простору.
«Ніцца» в Понорниці: волейбольна філософія без кордонів
Окремою гордістю Олександра є створення волейбольного майданчика «Ніцца» у рідному селищі Понорниця на батьківській землі, яка раніше пустувала.
«Назва виникла доволі природно, — ділиться Олександр. — По-перше, “Понорниця” і “Ніцца” співзвучні. По-друге, коли я їздив грати на криті корти в Київ, то звернув увагу, що пляжні майданчики там називали на честь теплих, сонячних міст і курортів. Хотілося, щоб назва асоціювалася з пляжем, теплом і відпочинком».
Проте за «Ніццою» стоїть набагато глибша ідея — створення доступного середовища для кожного, незалежно від антропометричних даних чи наявності диплома ДЮСШ:
«Маючи зріст 185 сантиметрів, я завжди розумів, що в класичному волейболі фізичні параметри можуть сильно впливати на можливості гравця (більшу частину часу я грав центральним блокуючим — на нетиповій для мого зросту позиції). Якщо ти не навчався у ДЮСШ чи не маєш потрібних параметрів, твій шлях складний. Мене це не влаштовувало. Хотілося створити середовище, доступне кожному, хто має величезне бажання грати. На моїх турнірах поруч виходять любителі, новачки, майстри спорту, гравці Суперліги та збірники. Мені цікаво розмивати ці кордони».
Філософія волейболу від Олександра Спичака:«Для мене волейбол — це своеобразний паралельний всесвіт. Коли ти виходиш на майданчик, дивишся гру, вболіваєш чи тренуєшся, на певний час усе інше залишається за межами. Це окрема бульбашка, у якій можна бути щасливим у моменті гри. Спорт в Україні досі недооцінений, але він здатен давати людям емоції, спільноту та підтримку — особливо під час війни».
Сьогодення, родина та мрії про майбутнє
Сьогодні Олександр Спичак гармонійно поєднує роботу в ІТ, проведення волейбольних турнірів, розвиток «Ніцци» та керівництво дитячим центром «Світло» для дітей із особливими потребами. Разом із дружиною виховує чотирирічного сина.
«Десь усередині я, звісно, сподіваюся, що одного дня син теж полюбить волейбол, але наполягати точно не буду, — зізнається батько. — Значно важливіше, щоб він сам знайшов те, що його захоплюватиме. Якщо це буде волейбол — я буду радий. Якщо щось інше — так само підтримаю його вибір».
Говорячи про власні досягнення, Олександр залишається скромним і переконаним, що головна вершина ще попереду:
«Мені складно говорити про власні досягнення, бо я досі не відчуваю, ніби вже прийшов до точки, в якій можу зупинитися й сказати: “Ось, я це зробив”. У мене досі є відчуття, що я в дорозі до чогось значно більшого. Я мрію створити повноцінну спортивну інфраструктуру: криті корти, стадіон, простір, куди у вихідні на турніри приходитимуть сотні, а можливо, й тисячі людей. Місце, де спорт буде частиною життя великої спільноти. Хлопчик із Понорниці, який колись просто пасувався м’ячем із сусідкою у дворі, досі грає. Просто тепер його майданчик став трохи більшим».
З Олександром Спичаком спілкувався: Олександр Молибога (Асоціація спортивних журналістів України),
спеціально для видання bilahata.net
Фотографії надані Олександром Спичаком
