Вербівська святиня: храм Георгія Побідоносця як живий свідок віри

Храм як випробування

Але є й інша сторона. У деяких церквах панує зовсім інший настрій: священник з похмурим і сердитим виразом обличчя, ніби тягне на собі весь тягар світу, а парафіяни переймають цю атмосферу. Замість привітності – різкі зауваження, замість тепла в очах – настороженість і невдоволення. У таких місцях громада нагадує «закритий клуб», куди новачкам вхід небажаний.

Ми відчули це нещодавно, коли вирішили завітати до однієї старовинної церкви на Ріпкинщині, у селі Даничі. Запитавши служницю-регента, чи можна на Вербну неділю відвідати храм, почули, що настоятель журналістам такого благословення не дає. «Хоча й будемо освячувати вербу, це наша таємниця, тож не приїжджайте», – відповіли в храмі УПЦ. Від такої реакції стало не лише прикро, а й залишився неприємний осад. Не секрет, що у деяких храмах, особливо «московської» належності, досі висять таблички: «Якщо ти прихожанин Київського патріархату – тобі тут не раді». А на Прилуччині в одному з приходів ми побачили напис: «Якщо ти відвідуєш церкву ПЦУ, вхід заборонено».

І справді, хочеться запитати авторів таких «ворожих» ідей: хіба для людини, яка щиро вірить у Бога, має значення, до якої церкви вона ходить? Можливо, сам Господь направляє її в Свій храм. Такі заборони лише роз’єднують вірян, хоча мало б бути навпаки, адже храм – це місце, де чужих не існує.

Дім, де на тебе чекають

Для відвідування храму Святого великомученика Георгія Побідоносця (також УПЦ) у селі Вербівка на Ріпкинщині ми отримали благословення від настоятеля Миколая. І вже за кілька хвилин перебування в церкві стало зрозуміло, чому священник не вагався у своєму рішенні, навіть коли ми представилися журналістами та були з камерами.

Щойно ми переступили поріг цього Божого храму, одразу відчули потужну позитивну енергетику та неймовірну легкість. Священник зустрів нас теплим щирим поглядом, а парафіяни видалися великою дружною родиною. Серед численних людей у церкві я не побачив жодного ворожого обличчя — усі були світлі, відкриті до спілкування та привітні до кожного гостя. Ми й самі були такими гостями, адже завітали сюди вперше. Тут не страшно зробити щось «не так», бо знаєш: тебе підтримають, не засудять і, якщо треба, підкажуть. Це той простір любові, куди хочеться повертатися за душевним спокоєм.

Пані Людмила (як ми згодом дізналися, дружина отця Миколая) перед входом до церкви пояснила нам, де і коли можна пересуватися та знімати, а коли цього краще уникати. Говорила вона чемно, зрозуміло й привітно.

 

… У храмі панувала тиша й умиротворення, тож церковний спів і проповіді священника здавалися особливими. Здавалося, що тут панує гармонія, яка огортає кожного, хто приходить у цей дім Божий у пошуках спокою чи відповідей на свої думки. Світлі обличчя священника та парафіян випромінювали щирість і доброзичливість.

Така атмосфера дарує відчуття єдності, а слова молитви лунають, мов мелодія, що поєднує серця. Розумієш: справжня віра народжується у світлі людських облич і добрих намірів.

Трохи згодом, після завершення богослужінь, ми поспілкувалися з кількома місцевими жителями. Ще раз переконалися: громада – це віддзеркалення свого пастиря. Коли священник дарує радість і віру, люди поруч із ним «розквітають». А якщо в центрі лише суворість і страх, атмосфера стає гнітючою. Недарма після служби одна з парафіянок сказала: «Тут немає чужих, ми всі разом молимося й підтримуємо одне одного».

От де справжня, а не «регламентна» віра в Бога!

Живий свідок віри багатьох поколінь

Церква Святого великомученика Георгія Побідоносця – одна з найдавніших дерев’яних окрас Ріпкинщини, розташована на самому кордоні Чернігівщини, де час ніби сповільнює свій біг. Збудована у 1875 році, вона в селі Вербівка є не просто архітектурною пам’яткою, а живим свідком віри багатьох поколінь. Її стіни та купол оздоблені неповторними орнаментами й фресками, що збереглися понад сто років. Кожен мазок фарби тут просякнутий духом минулого.

Справжнім охоронцем цієї краси та душевного спокою є настоятель храму – отець Миколай.

 

Від його дружини пані Людмили ми дізналися, що її чоловік власноруч виготовляє дерев’яні рамки, аби захистити безцінні фрески склом, зберігаючи їх для нащадків.

Проте справжньою легендою храму є історія ікони «Спорительниця хлібів». Її доля – це істинне свідчення того, що у Бога не буває випадковостей.

«У 2009 році, прямуючи до сусідньої Добрянки, батюшка помітив на дорозі стару, затерту іконку. Це виявилася ікона з зображенням Божої Матері. Він привіз її до храму, сподіваючись знайти власника, але святиня вирішила залишитися тут», – розповідає матінка храму Людмила.

На той момент образ був настільки пошкоджений часом, що постать Пресвятої Богородиці ледь вгадувалася. Але перебування в «намоленому» місці творить дива.

«Рівно через рік, на свято Чуда Архістратига Михаїла, сталося неймовірне: ікона повністю оновилася. Фарби проступили крізь сутінь десятиліть, повернувши образу первісну велич без жодного втручання реставраторів», – повідав нам таку історію отець Миколай.

Сьогодні Георгіївська церква у Вербівці – це не лише місце молитви, а й простір, де зустрічаються історія, майстерність людських рук та справжнє небесне диво. Освячена верба, принесена з цього храму, несе в домівки жителів Вербівки та навколишніх сіл особливий спокій та нашу віру в перемогу світла.

Храм, що дихає історією

Не була б повною наша розповідь, якби ми не розповіли нашим читачам бодай хоч трохи про людину, яка не одне десятиліття служила у цьому храмі, несучи почесну місію – духовне опікунство та відповідальність за духовний стан своєї громади.

Отець Ієремій. За словами добродійки Людмили, ця Людина з великої літери. Слухаючи її, я вловлював себе на думці, що місія священника-настоятеля, яким і був Ієремій, – це значно більше, ніж просто виконання релігійних обрядів. Це поєднання духовного наставництва, адміністративного управління та соціального лідерства.

«Він здійснював таїнства: проводив літургійне служіння, хрещення, вінчання, сповідь, – та підтримував вірян у найважливіші моменти життя, – пригадує пані Людмила. – Він був надзвичайною людиною. Біля нього просто посидіти чи постояти навіть кілька хвилин – це вже щось означало. Від нього сильна позитивна енергетика йшла, і ти це відчував, знаходячись поруч нього. Він багато зусиль докладав до спасіння душ людських. Завдяки отцю Ієремію, храм цей дуже намолений. А тому й не дивно, що людина, яка переступає поріг храму, могла внутрішньо зустрітися з Богом і відчути підтримку його та спільноти. Отець Ієремій не просто читав псалми, а й молитовно підтримував своїх парафіян…».

Пані Людмила, яка має вищу викладацьку освіту за фахом «англійська мова», багато розповідала про отця Ієремія. Без сумніву, він був для неї неначе духовний наставник.

«Батюшка Ієремій казав так: “Не хвилюйтеся. Коли мене не стане, ви все одно вірте, моліться, просіть. І я вас почую. Я завжди буду з вами. Ви не бачитимете мене, а я буду поряд з вами. Тільки просіть душею своєю”, – згадує дружина настоятеля. – Ми щиро віримо і думаємо, що наші прихожани так само щирі в служінні Богові та в молитві, а тому святі від нас і не відвертаються, а навпаки – нас і наш храм оберігають».

Багатенько всіляких цікавих історій з життя храму та таких, які пов’язані з іконами, розповіла нам пані Людмила. Може колись і ми розкажемо їх нашим читачам.

Наостанок матінка показала могили найближчих родичів отця Ієремія. Неподалік церкви спочивають його мати та рідна сестра. А от його праху тут немає, хоча він ще при житті і просив, аби поховали поруч з матір’ю та сестрою. Коли священник відійшов у інший світ, то поховали його на території Георгієвського Данівського монастиря, що на Козелеччині.

Розповіла дружина священника Миколая і про архімандрита Арсенія, який служив тут ще до Другої світової війни. Він не тільки проводив тут службу, а й жив у келії храму Святого великомученика Георгія Побідоносця.

«Нам розповідали, як колись отець Арсеній говорив своїм прихожанам: “Усі, хто буде заходити у наш храм і молитися, – усі вони вже мої, бо я невидимо для людського ока стоятиму на кожній службі за престолом і поминатиму усіх, хто приходить у храм”. І коли у школі, яка наразі вже у селі закрилась, мої учні говорили мені: “Ой, Людмило Миколаївно, нам важко це дається. Як нам вивчити?”, – то я говорила їм: “А ви приходьте у церкву до святого Арсенія і просіть, він вам обов’язково допоможе”. І тоді вже якось біжать мої учні, і до мене: “Людмило Миколаївно! Людмило Миколаївно! А ми вже святого попросили, щоб ми у вас хорошу оціночку заробили!” А я й кажу їм: “От і добре. Він вам допоможе вивчити і заробити гарну оцінку”».

* * *

Нам вже час було їхати у Чернігів. Відходячи від храму у селі Вербівка, мене щось наче не відпускало. Оглянувшись, я дійсно відчув: ця церква – не просто споруда. Вони там є. Невидимі нашому оку… Ось воно – справжнє місце зустрічі людини зі святими, а отже – і з Богом.

«Треба не тільки говорити, що я вірю, а треба своїм прикладом нести любов і свою віру до тих діток маленьких, до тих, хто справа, зліва, навпроти, позаду... І тоді все буде добре. Віри, Надії та Любові зичу усім людям», – зауважила вдумливо пані Людмила.

Того дня ми переконалися: якщо відчуваєш в одному храмі холод – не треба зневірюватися. Слід шукати те місце, де ваша душа відчує справжнє світло та прийняття. І ми відчули це – у церкві Святого великомученика Георгія Побідоносця у селі Вербівка на Ріпкинщині.

Сергій Кордик, фото Миколи Тищенка