Тетяна Лепська з дитинства й навічно пов’язана з малодівицькою землею. Тут її півонії та матіола, запах липового цвіту, свіжість літнього ранку, настояного на молодій зелені. Саме тут, у маленькому селищі під Прилуками, – її дім, її улюблене райське місце на цій грішній землі, пам’ять про дідів та прадідів…
Викладаючи в школі англійську мову, Тетяна Лепська створила в ній краєзнавчий музей: разом з колегами займалася ремонтом, зібрала безліч ексклюзивних експонатів, розташувала їх за всіма музейними правилами, розробила цикл екскурсій та проводила їх.
Вона подвижниця, альтруїстка, високоосвічена інтелігентка, з появою якої будь-яке село чи місто отримують нові ідеї і проекти. Вона втілює їх безкоштовно, самовіддано, жертовно, не заради грошей чи нагород, а просто за велінням серця. Бо її серце любить Україну справжньою любов’ю.
Виставка майстрині в центральній міській бібліотеці імені Забашти. З директоркою Людмилою Зубко
Вона живе одним життям зі своїми земляками, допитливість і все та ж любов до України привели її не тільки до краєзнавства, а й до вивчення історії рідного села і таємниць минулого – може, це від тата, Григорія Івановича, який був вчителем історії. Скільки цікавих бувальщин, оповідок про різні часи селища вона чула з дитинства! Систематизувавши почуті історії, додавши до них письменницького хисту, фантазії і свого бачення подій, вона написала і видала дві книги – «Лелечий клекіт» та «Пригорща». В цих книгах – долі прадідів та онуків, думки і праця не одного покоління малодівичан, невигадані історії життя земляків в різні історичні часи, які стають правдивим літописом життя країни в цілому…
З початком російсько-української війни, щоб врятуватись від депресивного стану, знову почала писати…
А ще Тетяна Лепська має свій домашній музей з унікальними експонатами української народної вишивки, вишиває сама і є, мабуть, вишивальницею у четвертому чи п’ятому поколінні, яка відроджує старовинні орнаменти.
Мені пощастило бачити її вишиті картини, а також скарби її домашнього музею, унікальні експонати – сорочки, вишиванки, скатертини зі старовинними українськими орнаментами та мережками.
«Не було кращої майстрині, ніж мама…»
Пані Тетяна і вишивання – нероздільні. Вона з перших років дитинства бачила маму з голкою, вишивали всі її бабусі і прабабусі – володіння ниткою та голкою передалося їй генетично, по крові. Всі в їхньому роду – вишивальники. Навіть старший брат Олександр, науковець, і той залюбки в дитинстві вишивав серветки на канікулах, плів на спицях шкарпетки та рукавиці…
Все, що вишила і в дитячі, і в зрілі роки, Тетяна спочатку несла мамі – вона давала оцінку. А мама створювала дивовижні вишивки – і гладдю, і хрестиком. На верстаті полотно ткала, і доріжки й сорочки шила. У дітей були і нічні сорочки розшиті, і вишиванки. Ніхто з інших майстринь її перевершити не міг – про красу і витонченість її робіт знали всі, і ходили милуватися. У мами було бездоганне відчуття кольору, вона володіла різними техніками, і всі роботи її були справжніми шедеврами.
Змалечку діти росли у вишиваному маминому царстві, їхній дім прикрашали рушники, серветки, сорочки, подушки, наволочки, скатертини, вишиті маминими руками. Пани Тетяна завжди носила вишиваний одяг.
Мама вже в зрілому віці вишила велике родове древо гладдю – на кожній гілці до 50 імен пращурів з часів середини ХIХ століття та родичів-сучасників.
Вона й килими вишивала, а це – найвищий пілотаж, як то кажуть. Тільки справжня досвідчена майстриня спроможна вишити килим. Знайшла тканину і розмалювала її узорами, а вже потім, по тих узорах, створювала цілісну гармонійну картину з трояндами.
Мама була королевою троянд – так, як вона їх вишивала, не вишивав ніхто. Вона перша в селі засадила все подвір’я трояндами з півдня, і це було дивовижно і незвичайно. З тих давніх років збереглися лише дві мамині троянди…
– А світла тоді ж не було, і ниток гарних не було, а які дивовижні речі створювали тоді українські жінки своїми натрудженими порепаними руками! – говорить пані Тетяна. – Справжні шедеври! Маючи лише голку з нитками, мамині руки творили дивовижні речі! Вишивання – дуже тонка і кропітка робота…Як їй це вдавалося? А ще ж – господарство, діти, хатня робота…До цих пір дивуюся маминим роботам, вчуся у неї, знаючи, що ніколи не перевершу її. І сумую за нею…
Досі стоїть мамина хата, всередині якої все так, як було при матусі. Нічого не чіпали, не переставляли, все зберегли. Щоб був куточок, куди можна було би прийти, посидіти, згадати…
Через століття до наших часів
Так, наші українські жінки вміли і встигали все. Наші предки розписували вибілені стіни і ворота власних обійсть, клали візерунки на глиняний посуд, різьбили ложки, розмальовували віконниці, засаджували квітами подвір’я, розписували ними печі, вишивали квіти на рушниках і сорочках, плели мереживо. Тоді були каганці, не було комп’ютерів і схем, по яких простіше вишивати, але шедеври створювалися, і створювалися віками.
В особистій колекції Тетяни Лепської є вишивані роботи відомих їй і невідомих майстринь, надзвичайних рукодільниць. Деяким із тих вишивок більше ста років, але усі їх береже нинішня господиня.
Сорочки, вишиті бабусею; тканина з мережкою і вишитим тоненьким, малесеньким хрестиком – це робота тьоті, дуже аристократична, тонка робота. Є мамина скатертина, вишита білим кольором. Є обгоріла сорочина з дивовижним візерунком, яку Тетяна знайшла випадково на руїнах чиєїсь хати. Є домоткане полотно зі старовинними магічними візерунками-знаками. А ще – вишита Божниця, дуже давня, якою накривали ікони. Зазвичай ми бачимо ікони в рушниках, а тут – спеціальна Божниця. А ось картина, вишита монахинями, мабуть, ще до революції – хатина, високі дерева. Вишита в одну ниточку, хрестиком, дуже тонка робота. Ось ажурний рушник – суцільне мереживо…
Усі ці майстрині своєю кропіткою працею виробили різноманітні техніки вишивання, які, завдяки стійкості традиції, дійшли через століття до наших часів.
Французький імпресіонізм та українська глибинка
Мене неймовірно вразили її вишиті картини циклу «Прованс», побачені на виставці в бібліотеці. Це роботи «Вихідний на озері», «Пікнік». Вони розповідають нам про далекий, зовсім інший куточок земної кулі, де є море і Альпи, де схили зеленіють сосновими лісами та виноградниками, а поля блакитні від лаванди. Вишиті картини, як копії всесвітньовідомих робіт французьких імпресіоністів Огюста Ренуара, Клода Мане, Поля Сезана… У кожному хрестику та стібочку відчувається радість і любов до життя, з них світить сонце.
І ще одна робота зачарувала мене – «Шале». Такий собі старовинний дім, які зазвичай будують в гірській місцевості, у якому живе щаслива родина, в якому сміються і п’ють легке домашнє вино, в якому спокійно і не має війни…
Пані Тетяна вміє поєднати любов до рідної і чужої землі, своє справжнє українство і повагу до іншої культури, і це робить їй честь.
Вишивання – це, безумовно, творчість. Так, треба мати фантазію і бажання творити, досвід та спеціальні навички, терпіння. А головне – серце, сповнене добром, любов’ю, щедрістю. Холодне серце не здатне до творчості, йому просто не дано дарувати радість іншим.Тетяна Лепська – жінка сонячної енергетики, відкрита, щира, приязна…
Вишивання – мистецтво сакральне, заповітне
Пані Тетяна створює свої дива, спираючись на досвід мами, на кращі зразки талановитих майстринь. Усе своє життя вона присвятила тому, щоб не переривалася вікова традиція, а примножувалася та збагачувалася.
У кожній роботі – її душа. Вона зізнається, що чим складніша робота, тим цікавіша. Детально і вдумливо працює вона над тоном, кладе хрестик у 2, 4, 6 ниточок. Ретельно підбирає кольори і відтінки. Особливо їй подобається, коли вона творить білими нитками по білому полотну – білим по білому. Зізнається, що більшість її картин – це хрестик, на вишивання гладдю вона рідко зважується, бо це мамина парафія. На її картинах квітнуть дивовижні квіти, співають пташки, жовтіють восени дерева, тече річка і летять журавлі.
Майстрині притаманні високий мистецький смак, досконала вишивальна техніка, витонченість, гармонійне поєднання кольорів. Сьогодні їй радісно від того, що семирічна онучка Богдана, дивлячись на бабусю, просить голку і вчиться вишивати хатки та грибочки...
У ці дні нас, українців, багато в Європі – війна вигнала з рідної домівки, сподіваємось, що ненадовго. І нас у світі впізнають саме за тим, які пісні співають наші дівчата та хлопці, як запально танцюють, у які вишиванки одягнені…
Мабуть, ми ніколи не зможемо довідатися, хто і коли вперше здогадався втілити в узорний мотив красу рідного краю, свої відчуття, настрої, думки. Це сталося так давно, але, дякувати Богу, є серед нас майстрині, які продовжують займатися цим складним традиційним українським видом мистецтва.
Тетяна Лепська створює безцінні скарби, дива пречудові, що примушують завмирати серце, дивують своєю красою і вкотре по-новому відкривають нам рідну Україну.
Материнська молитва
Є ще один бік її життя, якого ми не можемо не торкнутися: Пані Тетяна – мати воїна-захисника, який воював на самих складних і гарячих напрямках російсько-української війни, і зараз продовжує служити у лавах ЗСУ.
Борис із братом Назаром
З перших днів Борис пішов у територіальну оборону:
– Війна почалася, але паніки не було, – згадує пані Тетяна. – Тільки гостренько так в саме серце кольнуло – сини!.. Почали вчитися жити у війні. Найтривожнішою була ніч, коли вперше син Борис виходив на нічне патрулювання з... мисливською рушницею, бо зброї тероборонівцям не давали. Страх охоплював лише тоді, коли він розказував, як під дулом ворожої БМП валили дерева, роблячи непрохідним шлях між Великою Дорогою і Монастирищем. Як з тими ж «двохстволками», майже голіруч, пішли за колишні обичівські торфорозробки, в болота – куди, за даними розвідки, втікав російський БТР… Як об'їжджали ще не окуповані території Ніжинщини і Прилуччини, щоб передати нашим дані про місця дислокації ворога – Борис мав прямий зв'язок із центром розвідки. Разом з тим ішла допомога ЗСУ від населення. «Мам, хлопцям під Лосинівкою треба щось тепле, бо на землі лежать». «Мам, давай що є, бо хлопці після дощі мокрі-холодні на підлозі сплять». Матрац, пледи, ковдри, «дуйчик»...
Пізніше Борис пройшов курси офіцерів у Львові і відразу потрапив під Вугледар – у той час за це місто велися жорстокі бої. Поранення, п’ять контузій, 13 уламків у тілі, легені отруєні хімічними газами і не працюють на повну потужність, операції, реабілітація…
Материнські безсонні ночі, хвилювання, очікування дзвінків чи есемесок з двома-трьома словами: «Ма, у мене все норм…»
Пані Тетяна прийняла виклик війни, опановувала нові досвіди, навчилася не падати духом – турбувалася про онуку Богданку і свого другого сина Назара. Вишивала і молилася. Молилася за сина, за його побратимів, за всіх тих, хто на фронті, бо там – всі наші сини, чужих дітей там нема…Волонтерили, постійно допомагали ЗСУ, як і зараз:
– Передавали на фронт продукти: мед, яблука з власного саду, цибулю, часник, картоплю, консервацію, банки меду. А потім іще і іще. Коли Борис пішов на фронт, волонтерами стали Назар і онука Богданка, мій чоловік Володимир і невістка Вікторія… Все, що було потрібне – одяг, взуття, продукти, зарядні станції, тепловізори – переправлялися під Вугледар, де воював Борис. Уся наша громада, усі жителі селища, наше мисливське товариство допомагало фронту адресно, турбувалося про земляків та їх побратимів, турбуємося і зараз...
* * *
Нобелівська лауреатка з літератури Світлана Алексієвич зібрала колись розповіді жінок про Другу світову у своїй відомій книзі «У війни не жіноче обличчя».
Війна і жінка – тема болюча, страждальницька, бездонна, але вона не придумана. Ці дві непоєднувані, протилежні субстанції існують в історії і в нашому сучасному житті. Жінка, головне призначення якої – народжувати, любити, пробачати, – не може прийняти війну, змиритися з нею. Війна – найстрашніший для неї ворог за самою суттю…
На плечі українських матерів випало забагато, але вони достойно несуть цю важенну ношу, і колись хтось і про них напише багато правдивих книг.
Шановна пані Тетяно! Нехай не втомлюються Ваші руки, а кожна Ваша ниточка кладеться легко – білим по білому!
Нехай кожна українська мати вишиває щасливі долі своїм синам на сорочках і рушниках, чекаючи їх з війни!
Лілія Черненко
Головна світлина: Тетяна Лепська
