Пора сіяти перець...

До початку великої війни найбільшою радістю для неї було возити велосипедом дочці передачі до поїзда. Це ж так повезло, що її Люся жила у місті недалеко від залізниці! Віра завжди мала «свою» провідницю, яка за окрему плату ще й у Ромнах її торби у інший потяг передавала. Вже й чотири роки як немає кому передавати. На другий чи третій день війни її Люська з чоловіком і дітьми та внуками вже були за кордоном. Дзвонили із Польщі, потім з Німеччини... чи, бог їх знає і звідки. Люська кричала матері:

– Мамо! Чуєш! Не сиди! Шукай якусь машину, якщо поїзд не йде! Тікай! Хоч до Польщі, а там щось придумаєш!

– Я – до Польщі?! Як? Із ким? Та я у Києві у мирний день заблукаю! Не переживай! Я все вже зробила на цьому світі... Батьків доглянула... Тебе виростила... і внуків помогла вам ростить... А тепер як людям буде – так і мені! – і кнопку червону у телефоні нажала. Не плакала, не сердилася. Засипала у ящики ґрунт і сіяла перець.

– Тітко Віро! Ви сієте? – прибігла вранці сусідка Надя. – Ми ніч і очей не зімкнули! Як страшно! Діти плачуть! А як я їх заспокою, коли й сама боюся?! Пройшли селом виродки... А як повернуться?

Віра мовчала. Досіювала.

– От як зійде перець через тиждень – не повернуться! – усміхнулася Наді, – переб’ють їх, як собак скажених! Сказала просто так, загадавши таке бажання, та із жалю до Наді. Молоді вони, діти-школярики... Як же й страшно за них!

Перець, як на диво, через тиждень проклюнувся із землі...

Ще з осені Віра набрала «кротовиння» у відра і віднесла у погріб. Цієї зими кілька разів всього і ходила туди. Посунулася, як кажуть у селі. Їла зовсім мало. Надя внесе їй картоплі відро, овочів на борщ. А їй не хочеться ні варить, ні їсти.

– Тітко Віро! У вас щось болить? Ви ж лікар наш! Ви ж знаєте, чому слабнете? Чому не лікуєтеся? – жебоніла Надя, для якої сусідка була і за матір, і за подругу.

– Душа болить, Надю... Душа... Не лікується моя хвороба...

Кілька днів наважувалася Віра винести із погреба відро із землею. Бо таки ж пора сіяти перець. Щось ніби не пускало. Сонечко вдень добре пригріло, танув сніг. Слава Богу! Пережили зиму! Серце стукотіло, ніби вискочить через рот. Ох і важке ж це відро! Ледь через поріг переставила. Сісти б... Віра обперлася об відчинені двері погреба і тихенько сповзала на землю. Сонце світило надто яскраво і надто пекуче…

* * *

Таких, як Віра, у її селі називали бідовими дівчатами. Бідовими за сільським визначенням були не ті, що можуть суперницю за чуба потягати чи з сусідкою за курей побитися, а ті, що свою енергію і розум можуть у потрібне русло спрямувати. Такою й вона була...

– Мамо! Я не буду з тобою працювати на фермі! – затялася ще років у дванадцять, – я вчитися поїду!

– Та хто ж тобі документ той дасть, щоб тебе пустили із села... – причитала мати. – Думаєш, що я не хочу... Та тільки як?

У свої тринадцять Віра сама знайшла шлях, як їй із села вибратися. Сусідчин син військовий щоліта приїздив в село у відпустку з дружиною та двома дівчатками. Віра добре дружила з обома. От і вговорили дівчата батьків, що заберуть Віру із собою. Поживе у них, доки вісім класів закінчить, а потім кудись вступатиме навчатися. Вона мріяла стати медсестрою.

Вірині батьки про таке не те, що просити сусідів, а й подумати боялися б. Не знали, як дякувати сусідам. Бо вголос про таке ж не можна говорити... Та не хотіли, щоб донька у колгоспному раю залишилася. І поїхала Віра із села аж у Запоріжжя. Матері листи раз у тиждень надходили від доньки. Кілька разів писала й Аня, дружина сусідова, що дівчинка їхня дуже хороша.

Через рік приїхала вона на літо додому вже студенткою медичного училища. Одне погано – дуже ж далеко те Запоріжжя. Згодом Сашка, сусіда-військового, перекинули в інше місце служити. І залишилася Віра у далекому місті одна-однісінька. Важко було, та не здавалася. Вчилася, вночі санітаркою підробляла у стаціонарі. Тільки батькам про те не казала. Не сказала, що і заміж вийшла на останньому курсі. Весілля все одно не справляли б... Доглядала Віра одного хворого – та й закохалася! І геть голову втратила. Це вже пізніше від його матері дізналася, що вона їм всім життя зіпсувала... Та вони люди порядні... партійні... І Олег мусить одружуватися з нею, бо вона вагітна. Розписалися, і стала жити Віра із Олегом у його батьків за містом. Їздила автобусом в училище і на роботу, жахливо втомлювалася і так старалася влитися у цю сім’ю. Чим більше старалася, тим сильніше віддалявся Олег. Народження донечки не розтопило кригу.

Коли Віра сказала, що поїде погостювати до своїх батьків із Люсею, то відчула, що всі аж зраділи. Олег шукав причини, щоб не поїхати з нею. Вона й не наполягала. Мама конячиною приїхала на станцію, бо до села кілометрів зо три. Як побачила, що Віра виходить із вагона з дитям на руках, ледь не зомліла.

– Мамо! Мамо! Я заміж вийшла! Точно вийшла! І прізвище чоловікове у мене! Не плачте! – втішала. А мала вже вчепила рученятами бабу за бурштинове намисто. То вже й не до сліз було! Радість-то яка – внучка!

Через кілька місяців у селі відкрили фельдшерський пункт, і Віра як єдиний освічений медик на село його й очолила. І з того дня – та й до самої пенсії! І на пенсії, правда, ще довгенько робила. Вона відкривала той ФАП, вона і закривала. Бо вже і людей у селі кілька десятків зосталося. Давно ніхто не народжується. Тільки мруть. Хворіють. І до Віри ідуть за порадою, хоч стара стала. Бо всі місцеві знають – краще Віри ніхто діагноз не поставить і в районі.

У Запоріжжя вона більше ніколи і не їздила. І Олег ніколи до доньки не приїздив. Зовсім скоро після її від'їзду захотів одружитися, розлучення просив. Вони ж із батьками – люди порядні, партійні... З документами все залагодили, від неї залишалося тільки письмове погодження. Не перечила. Люсю тішили з дідом та бабою. Траплялися їй і розлучені женихи, і ще не одружені хлопці. Не наважилася когось у своє життя пустити. Бо коли рідний батько дитину й бачити не хотів, що від чужого чекати...

Із Запоріжжя Віра першою у село привезла насіння болгарського перцю. У 70-х в наших селах про нього ще мало хто й чув. А Віра і в хаті, й у медпункті на вікні вирощувала розсаду. Так робили у кожній хаті на Запоріжжі. Вона й готувати смачно із перцю сільських жінок навчила. Одним словом, бідовою була!

Люся, як і мріяла її мати, прижилася у місті. Не захотіла ні на лікаря вчитися, ні на учителя. Закінчила торгово-економічний. Гарно вчилася. Та і собою ж гарна, хоч картину малюй. Віра не дуже і розуміла, у яких фірмах вона працює, головне – успішно. Перший раз вийшла заміж за міліціонера. Три роки пожили і розбіглися. Діток не було. А другий чоловік, кажуть, юрист. Її дуже беріг. Син і донька одне за одним народилися. Машиною у село возив, поїздом не їздила. Переживав дуже, щоб сільською роботою не перетомлювалася Люся. Та вона і сама ту роботу переробить, якби тільки Люсю та внучат іноді бачити. А ті підросли і вже у село й не хочуть. Вигадує Люся, що у них то алергія на цвіт, то на холод...

Люся ніде й не працювала, як заміж вийшла. Мовляв, у неї для того є чоловік.

– Мамо! Ти ж не знаєш, як із чоловіком жить! Годить йому треба! Хазяйка дома має бути, а не коняка робоча! – повчала колись матір. Може й так... Звідки ж знати їй, як воно з чоловіком жить...

Від її передач ніколи не відмовлялися. Віра тому й рада. Їй же треба було для когось жить... Люся, було, дзвонить та розказує матері, що смачне було, а що не дуже. Бувало, що влітку молочні продукти перекиснуть у дорозі, чи яйця поб'ються, і тоді Люся добре вичитає маму.

Як заріже, було, свиню Віра, хтось та й запитає:

– А дочка із своїми не приїде? Гуртом би й зробили все!

– Та коли їм у місті! Там же ритм життя інший! І мені простіше... бо я по-своєму все люблю робить, – було, так щиро скаже, що й сама у те повірить.

...Коли знову став ходити поїзд, Віра ще не раз виходила до нього. То яєчок «своїй» провідниці приносила, то картопельки. Доки ноги носили.

* * *

Похоронили Віру всім селом. Ще й з колишньої районної лікарні колеги приїхали. Жалкували, що не стало її так раптово, і... раділи водночас, що заробила вона у Бога таку легку смерть.

Наступного дня, зносивши на кладовище «снідать» сусідці, Надя, умиваючись сльозами, засипала ґрунт у пластикові ящички. Снилася їй тітка Віра, ніби каже, щоб не сумувала, а сіяла перець, бо пора... А от дзвонить до Люсі чи ждать, що сама обізветься, так і не сказала ні живою, ні у сні...

Олександра Гостра