Я звичайний клоун. Правда, на пенсії. Важко виходити на арену щодня, коли в тебе болять коліна, поперек, німіє права рука. А якщо під час гастролей схопить приступ ревматизму, хто буде няньчитися?.. Ніякий «Фастум-гель» не допоможе! Будуть глузувати за спиною. Сміятися. Не хочу бути нікому тягарем, не хочу, щоб сміялися... Не дозволю шоу зробити з власного життя...
Одним словом, мене списали з арени. Як старого покаліченого моряка з корабля.
Якраз перед самим виходом на пенсію зі мною трапилася дивовижна пригода. Може, найкраща в житті. На одній із новорічних програм мене побачив сіроокий хлопчик. І я йому дуже сподобався.
Це був якраз останній мій вихід на публіку. Я забрав свої речі з гримерки й пішов геть. У свою однокімнатну, захаращену непотрібними речами, які наскрізь пропахли нафталіном та старечою самотністю, квартиру. Ці речі були єдиними істотами, з якими я звик спілкуватися, – старі афіші, оксамитове сідельце для віслюка (був у мене колись такий номер з віслюком), дві перуки (одна руда, друга срібляста), порожні пляшки (з-під чого – промовчу).
Потім я раптово помер. А вже потім цей сіроокий хлопчик намалював мене по пам’яті яскравими китайськими акварелями на звичайному аркуші з альбому. Помістив мій портрет у рамку, почепив на стіну.
Очі у хлопчика дійсно сірі. І здебільшого дуже сумні. На це є свої причини. Коли мама сердиться на нього (таке буває: він не любить гречаної каші), то патетично кличе його Ростиславом. У всіх інших випадках просто – Ростею.
Тепер ось я і живу разом з Ростею та його батьками. Сказати, що я зовсім помер, не можна. Сказати, що зустрічаю в цій квартирі свою спокійну тиху старість, теж не можна…
Та й на Ростиному портреті я молодий. Такий, яким був років сорок тому…
Свого Гамлета на арені я вже зіграв. Усі помилки зробив, усі радощі пережив, усі сльози виплакав...
Дружини в мене немає. Дітей теж...
Насправді я й сам до кінця не розумію всього того, що трапилося зі мною після того, як Ростя намалював мене. Вишу собі в рамці на стіні. Начебто помер, і – начебто живу.
Він подарував мій портрет своїм батькам, які часто сваряться. Сваряться, а потім похмуро вкладаються спати. Поруч, але під різними ковдрами.
Вони днями не розмовляють, не всміхаються один до одного. Живуть під одним дахом, їх білизна лежить на одній шухляді у шафі, зубні щітки притуляються одна до одної у ванній кімнаті. Ходять разом у гості до приятелів, їздять разом на дачу і саджають там картоплю.
Але вони чужі.
– Як тільки вони починають сваритися і кричати образливі слова, – попросив мене Ростя, – ти, будь ласка, виплигуй з малюнка і починай їх розвеселяти, жартувати. Демонструй їм усі свої кульбіти і стрибки...
Я спробував декілька разів. Але вони не звертали на мене жодної уваги й продовжували кричати одне на одного. Мабуть, я живий і матеріальний лише для Рості... Він так сподівається, що я своїми веселощами та фокусами (його улюблений – коли з мого капелюха вилітають голуби: голуб з голубкою) доведу батькам, що життя прекрасне і що його не варто витрачати на образливі сварки...
На вигляд я дуже симпатичний, повірте на слово. І кумедний. Ніс у мене, як і має бути, – картоплиною. Волосся руде й кошлате, капелюх – величезний, зелений, з подвійним дном. Обличчя, як і в кожного клоуна, прикрашають веснянки, вони надають ексклюзивного вигляду. По правді сказати, Ростя намалював на моєму портреті аж на три веснянки більше, ніж насправді. Він хотів зробити мене ще більш сонячним і привабливим. Знаєте, коли у клоуна немає своєї маски, у нього немає і свого обличчя. По правді сказати, я мало чим відрізнявся від інших клоунів в інших цирках. Але я не переймався цим. Я ж казав – звичайний клоун! На мені – широчезні штани горохового кольору з підтяжками, непарні шкарпетки. Я завжди одягав такі шкарпетки для свого номера. І в житті полюбляв носити такі ж самі, бо коли їх одягаєш, то тебе охоплює дитяче відчуття волі, свободи, непідпорядкування стереотипним звичкам...
Інколи я чую, як Ростя молиться у своїй дитячій кімнаті дитячими словами: «Боженько мій улюблений, Ти там, на небі, влаштовуєш добро і щастя. Не забувай і про землю. Зроби так, щоб мої матуся з татком....»
Переказувати усе далі не варто: це особисте, навіть інтимне. І дуже сумне.
Він ще не знає, що батьки ось-ось розлучаться. Татко забере свою зубну щітку з рожевої скляночки, забере леза для гоління, свої краватки та колекцію стародавніх монет. І поїде. І цьому ніщо не перешкодить – ні молитви, ні сльози мами, ні я... Я ж блазень, опудало горохове. Я не маг. У житті існує лише два маги – природа й мистецтво.
Колись пізніше я постараюся пояснити йому, що життя – це те, що насправді діється, коли ми будуємо зовсім інші плани. Що доля не завжди виправдовує наші сподівання і надії. Що кохання інколи зникає у небуття, як Атлантида. Зостаються лише болючі спогади, які згодом вщухають...
Чи сумую я за оплесками, за ареною? Ні... Арена не сниться мені, запах тирси мене не переслідує. Мабуть, за все життя я втомився від усього цього, а може, займався не своєю справою. Хоч дарувати комусь радість – це так прекрасно! Це така велика насолода, така Божа втіха!
... Коли всі засинають, я сиджу у своїй рамі й думаю. Про все. Про те, що в сусідній кімнаті спить хлопчик, який більш за все хоче, щоб його батьки знову покохали одне одного.
Десь за вікнами сплять ліхтарі цього байдужого міста, дерева з шапками запізнілого снігу, доріжки яблуневих садів нашого дитинства, що поросли не споришем, а блакитними незабудками. Спить гречане зерно, перевіяне в материнських долонях. Маленька баночка засохлих рум’ян у гримерці. Суєтність щоденного ремесла і величність справжнього мистецтва. По всьому світу вже всі сплять: президенти і бомжі, акробати і вчителі математики, мудрі філософи і безумні туристи.
Срібляста перука – лише жалюгідна містифікація сивини. Сивина багато чого коштує – не срібла і не золота. Справжня сивина оплачена справжнім відчаєм, безвихідним коханням та безмежною тугою, неможливістю змінити щось (хоч щось!!!) у своєму житті. Небажанням весь час прикидатися благополучним, цілком задоволеним усім блазнем.
Запах мокрого снігу впереміш із запахом блакитно-рожевого зимового туману ліг на тротуари та дахи, на чиюсь печаль і безсоння.
А скільки ж на світі нещасних людей, мовчазних нічних спалень!
Я кохав свою дружину Нателу, а вона пішла від мене. І вона кохала мене. Краще, мабуть, бути зовсім не коханим, ніж коханим і покинутим.
Дві речі потрібно для щастя: кохання й уміння пробачати. Шлюб розпадається тоді, коли хтось із двох втомлюється пробачати. Натела колись зморилася. Як пояснити це хлопчику?.. Людям буває так самотньо на цій землі, що кожен починає (чому?!) будувати свій окремий, такий маленький і тісний світ. Замість того, щоб збудувати один добрий, веселковий – для двох, трьох, чотирьох.
Кажуть, кохання – мистецтво близькості, дружба – мистецтво дистанції...
Чи боюся я чогось ось тепер, у своєму віці, живучи у рамці на стіні? Навіть і не знаю... Як стукне кватирка? Чи пролунає неочікуваний дзвінок у двері?
Люди поважного віку подібні до дерев. Хочеться підійти й погладити їхню зморщену кору, яка увібрала в себе стільки сонця і дощів, потримати в долонях листя, яке випромінює печальне тихе світло.
... Смерті я не боюся, бо, може, насправді я вже давно помер, хоч не усвідомлюю цього. Я думаю про неї світло і легко. Я не боюся померти остаточно у своєму теперішньому «малюнковому» існуванні – я просто не хочу бути при цьому присутнім.
Та й ще рано мені помирати, їй-богу! У мене є ще справи: потрібно навчати цього сіроокого хлопчика кататися на роликах (я так хвацько й досконало робив це в одній зі своїх численних реприз), ловити карасів на наживку з «мастирки», швидко знаходити всі материки, країни та океани на глобусі...
Ми всі приходимо в цей світ одинаками і йдемо з нього одні. Тому в проміжку – між приходом і відходом – так одержимо, відчайдушно, пристрасно хапаємось за когось, як за соломинку. За когось рідного.
Ніч пройшла, відступила. За вікнами – день. Безмежно-сніжний, світлий та чистий.
Ось-ось Ростя прийде зі школи. Потрібно прослідкувати, щоб він розігрів та з’їв котлети з гречаною кашею, а не як завжди потайки викинув останню – таку корисну! – у відро для сміття. Потім допомогти хлопчику з математикою та вислухати його розповіді про дівчинку Алінку, яка начебто хоче, а начебто і ні товаришувати з ним (з жінками завжди так! Самі не знають, чого домагаються. Певно, звичайне жіноче кокетування). А вже потім, як ми переробимо разом усі невідкладні справи, я випущу для нього голубів з капелюха...
Лілія Бондаревич-Черненко
м.Прилуки
