Сергій Гриців, позивний Крут, воїн Першого окремого батальйону морської піхоти тридцять шостої бригади імені контрадмірала Михайла Білинського. «Засуджений» до 27 років ув'язнення денеерівським судом. У російському полоні йому вибили усі зуби, зламали ніс, щелепу. Підключали струм до мочок вух, носа, геніталій, пальців… Його підвішували на турніку за ноги головою вниз… І це ще не все…
Сергій Гриців після повернення з російського полону розповів про пережите ним жахіття:
— Коли боронили Маріуполь, не вистачало нічого. Одноразовий стаканчик рису на двох — це була наша середня добова норма їжі. Харчувалися також тим, що знаходили десь на заводі: мед, цукор. Так і перебивалися. Одного разу ми знайшли пачку крекера, де було вісім штучок. Нас якраз восьмеро було. Ми їли й плакали, бо вже забули, що таке хліб. Також був момент, коли ми два дні їли цукерки «Ромашка». Це було, якщо чесно, свято. Згодом закінчились медикаменти.
У полон я потрапив з оточення і пройшов вісімнадцять етапів та дванадцять в'язниць.
Сергій Гриців до полону
Коли ми заїхали на Оленівку, так звані денеерівці нас приймали: по одному викидали з автобуса і били ременями. Якщо враховувати все, що відбувалося далі, це було «лайтово».
Далі була Кострома, де у мене були зламані ребра, вибиті зуби, зламаний ніс, вирвані нігті. Ми заїхали. Вони нас роздягнули догола, змушували повзти. Ми почали їм трішки відповідати в грубій формі. І все, що я пам'ятаю, — лежу і не можу розплющити очі. Ніс зламаний, зуби всі вибиті. У хлопця біля мене щелепа була вивернута аж на бік. Після цього «приймання» мені ніс вправляв прикордонник наш Макс Алєксеєнко. Він уже вдома. Після цих перших днів побоїв у Костромі я думав, як маю вижити тут бодай два-три місяці. В результаті я дожив аж до вересня 2024 року.
Донецьке СІЗО стало ще більш пекельним місцем. В камері, розрахованій на 5-6 чоловік, наших нас сиділо 40.
О шостій ранку ‒ підйом, вмикався цей «гівногімн», всі ставали рівненько. Я двічі перебував у карцері, там підйом був о п’ятій годині. Не можна було розмовляти. Ми стояли по 16 годин відвернуті один від одного і так шепталися, аби на відеокамері ніхто не побачив. Вони як тільки бачили, що ти повернувся або розмовляєш, одразу заходили ці «гешееровці» ‒ група швидкого реагування, тобто спецназ їхній. О, ці мали собачі інстинкти. Тож зрозуміло, що було далі...
«Червоний Хрест», який до нас приїжджав, я один раз його бачив у Курську. Заходить жінка і питає: «Як у вас тут? Як годують?» Я вирішив сказати, як є, а вона засміялася і вийшла. Десь через хвилин 30 до мене зайшли й провели «профілактичну бесіду».
Звільнений з полону морпіх Сергій Гриців на позивний Курт
Просто насипається в пакет хлорка, одягається на голову і ти задихаєшся, починаєш «від’їжджати». Також одягають наволочку на голову і починають лити воду. І ти, по суті, топишся. В мене немає такого місця на тілі, де б не підключали електричний «тапік»: мочки вух, ніс, геніталії, пальці, ноги ‒ всі органи підключали. Повірте, це дуже боляче. А ще «велосипеди» — це коли підвішують тебе на турніку за ноги, а голова весь час внизу. Вони це дуже любили в Таганрозі. В Костромі біля СІЗО була школа. Вони вмикали грамофон, і починалися допити. Напевно, щоб не було чути криків.
Одного разу в Костромі мене забили так, що вже тіла не відчував, не міг рухатися, тільки очима водив, ходив в туалет, як то кажуть, під себе. Чесно, що більше мене там били, то більше я їх ненавидів, то більше я хотів повернутися додому. Я, напевно, за цю ненависть хапався, як за якусь надію. Вона мотивувала.
В Таганрозі за те, що я був родом з Івано-Франківська, тобто, за визначенням, бандерівець, мене тримали в особливому статусі – міцно закованим.
Сергій Гриців до полону
Також, пам'ятаю, у цьому Таганрозі нас змушували присідати. Якось я за один раз зробив 1600 присідів. Ми спиною повернені, присідаємо, а спецназівець спостерігає. Один хлопець із сусідньої камери не витримав цих присідань. У нього просто зупинилося серце. Також дуже багато людей помирало від туберкульозу, гепатитів. Я знаю кількох, яких у Донецькому СІЗО заразили СНІДом. Коли мене судили, я сидів якраз у Донецькому СІЗО. Чекав на вирок. Коли побачив, що в мене павутина на дверях заросла, я був щасливий, що ці двері відчиняються настільки рідко. Я був просто радий…
Коли останній раз збирався з колонії в дорогу, мене хлопці з Макіївки збирали, дали кілька пачок сигарет, тому що не тільки я думав, а й вони, що я їду далі по етапу кудись в Сибір, бо українські військовополонені сидять і в «Чорному дельфіні», і в Чечні. А вже дорогою я підозрював, що щось не те, тому що етап несхожий на звичайний. Нас годували в Воронежі, причому так добре, що я за весь час стільки не їв. Кричали, обзивали, але не били.
Зустріч із мамою
Перебуваючи у полоні я часто ловив себе на думці, що, можливо, не повернуся звідти ніколи й нікого після себе не залишу. Тому я хочу створити сім’ю, дітей. Взагалі сім’я ‒ це стримувальний фактор, підтримка, твоя людина, яка тебе розуміє, підтримує, допомагає…
Після полону. Сергій Гриців з дружиною
Знаєте… якби, наприклад, сказали: «Давайте ми вам віддамо всіх полонених, але ви нам віддайте всю Запорізьку область». Чесно, я б краще сказав, що буду сидіти. Кажу ще раз: інтереси держави, громади, суспільства, нації набагато більші, ніж мої особисті. Інакше навіщо це все, цей полон?
… А найбільш щасливим моментом у житті був той, коли я побачив український прапор на нашій території після обміну. Я чекав на це 2,5 роки!
Головне фото: зустріч з мамою після полону й реабілітації
