Наші миротворці. Замінований рай. «Якщо ви зі свого авто привітно помахаєте рукою ліванській жінці, це одразу сприйметься як жахлива образа. Залицятися до вродливих ліванок для чужинця – смертельно небезпечно. За таку «розбещеність» можна й кулю отримати!» – попереджали їх. А вони залюбки їли акул, щодня купалися в Середземному морі і впевнено виконували свою ризиковану роботу. Відомо, що сапер помиляється лише один-єдиний раз. Вони жодного разу не помилились.
Як пан Олесь священиком побував
Один з яскравих спогадів Олеся Волошенюка про Ліван – це зустріч капеланів – військових священиків. Українського миротворця, на той час – заступника командира роти, запросили поспілкуватися зі своїми, так би мовити, колегами. Священики із задоволенням пили пиво і розповідали про свою бурхливу діяльність серед вояків.
Особливо красномовними були капелани з Польщі, Індії, Фіджі, Гани та Франції. Нарешті запросили до слова й українця. Олесь Валерійович не розгубився і протягом п’яти хвилин експромтом розчулив співрозмовників проникливою історією про те, як у радянські часи мучили за релігійні переконання. Але, дякувати Господу, тепер українці, як і всі нормальні люди, вільно ходять до церкви та, не криючись, хрестять дітей.
Священики схвильовано прокричали «Ура» і щасливо заплескали в долоні. «А з якого року ви – військовий капелан?» – поцікавилися у пана Олеся. І тому довелося викручуватися: мовляв, він – уже майже священик, буквально ось-ось капелани в Україні з’являться. Власне, в Іраку серед наших миротворців православні священики були, але все одно керували ними «замполіти»...
А на Великдень українські офіцери та солдати-контрактники тягнули жереб: кому зустрічати велике свято в єдиній православній церкві на увесь Бейрут. Адже запросили лише п’ятьох миротворців. Щасливчики потім розповідали, як після служби у храмі їх гостинно частували місцеві господині – українки за національністю.
«Ми часто зустрічали вихідців з України, – пригадував Олесь Волошенюк. – Справа в тому, що кількість університетів та інститутів у Лівані – дуже обмежена, тож молодь часто здобуває вищу освіту за кордоном. Немало ліванців навчалося і в Києві, отримуючи дипломи лікарів та інженерів. А українські жінки – загальновизнані красуні. Тому не дивно, що пристрасні чоловіки з гарячої середземноморської держави пропонували їм руку і серце. Дехто після шлюбу залишився мешкати в Україні. Проте багато подружніх пар поїхали шукати щастя до Лівану. Ми познайомилися з такими родинами, не раз бували у них у гостях. Та й вони часто до нас приїжджали. Ми допомагали їм, чим могли, наприклад, продуктами... До речі, під час відпустки, вони ніколи не їхали в Україну всією родиною. Адже, скажімо, за лікарями там закріплені певні території. І якщо медик відпочиває десь за кордоном, його пацієнтів одразу ж віддають іншому фахівцю. А повернутися потім на попереднє місце – надзвичайно складно. Отож спочатку на свою першу Батьківщину їде, зазвичай, дружина з дітьми. Нагостювавшись у батьків, вона прилітає додому, натомість відпочивати в Україну вирушає її чоловік. А в цей час дружина-лікар працює за обох...».
Зелена рука стискала в кулаці автомат Калашникова...
Взагалі, медичні послуги там – дорогі. Лише за візит до лікаря треба заплатити двадцять доларів. Тож місцеве населення за першої-ліпшої нагоди користувалося послугами наших медиків, які лікували миротворців. Звісно, нікому не відмовляли, зокрема й колишнім співвітчизницям. Їх долі склалися по-різному. Тим, котрі вийшли заміж за ліванців-християн, значно легше. Власне, їхні оселі та побут практично не відрізняються від українських. А в мусульманській родині потрібно суворо дотримуватися тамтешніх звичаїв. Звісно, й дітей у таких сім’ях – значно більше.
А ось ліванських дівчат українці обходили десятою дорогою. Їх одразу попередили: за жарти з місцевими красунями можна навіть поплатитися життям. Особливо небезпечно махати дівчині рукою з автомобіля. Для ліванки та її близьких це – неабияка образа. Все це нашим воякам популярно пояснили бойовики з терористичної організації «Хезбулла».
«У Південному Лівані «Хезбулла» має величезний вплив, – розповідав Олесь Волошенюк. – Там вздовж доріг буквально на кожному стовпі можна побачити їхній прапор: на жовтому тлі зелена рука стискає в кулаці автомат Калашникова. Вони навмисне розміщували свої позиції поблизу оонівських, щоб уникнути ударів ізраїльської авіації. Бо якби, не приведи Господи, від бомби літака з сусідньої держави постраждали миротворці, стався б міжнародний конфлікт. Стосунки з бойовиками «Хезбулли» були більш-менш нейтральними. Вони розуміли, що український батальйон фактично не займався патрулюванням».
Українські миротворці в Лівані (праворуч — Олесь Волошенюк)
Наші миротворці розміновували територію. Адже в Лівані двадцять років тривала громадянська війна. Власне, і зараз стосунки між християнським та мусульманським населенням країни залишаються доволі напруженими. Не секрет, що сусідня Сирія активно підтримує мусульман, в той час, як християнам допомагає Ізраїль. Фактично нині Ліван поділений навпіл. І в 2002 році на прохання ООН у південній його частині з’явилися українські миротворці.
«Основне завдання – знаходження і знешкодження вибухонебезпечних предметів. Тоді карти мінних полів були відсутні, – говорив Олесь Валерійович. – І дуже часто там підривалися й гинули і місцеві жителі, й військові. Отож українські сапери взялися до роботи. Ви можете собі уявити: майже протягом восьми місяців на рік середня температура в Лівані – близько сорока градусів. А працювати ж потрібно в повному обмундируванні (в бронежилетах, касках), вручну, зі щупом у руках ретельно обстежувати кам’янисті гірські ділянки і знаходити міни. Щодня кожен сапер проходив п’ять-шість квадратних метрів. Трудитися починали о шостій ранку, а закінчували о третій дня, бо далі, за такої пекельної спеки, працювати вже було просто неможливо. Але, попри все, на той час український батальйон у Лівані – це єдиний військовий контингент ООН, який не втратив жодної людини. Ніхто не загинув! І поранених не було!»
У 2002-му, тільки за одну ротацію, наші сапери знешкодили понад 700 вибухонебезпечних предметів, перевіривши близько шести з половиною квадратних кілометрів: «Але географія та клімат Лівану такий, що три місяці поспіль там щодня періщать зливи. Як наслідок – великі зсуви кам’яної породи. Тому навіть у обстежених вже місцях могли знову з’явитися міни. Та що там казати: позиція нашої третьої роти знаходилася на березі Середземного моря, і з двох боків її оточували мінні поля, на які навіть українські сапери не заходили. Адже ті вибухонебезпечні предмети можна було прибрати лише з допомогою техніки – інженерно-механічним способом. Зі звичайним щупом там нічого було робити!»
Делікатес із... померлої черепахи
У Лівані українці прославилися, як видатні кулінари. Миротворці з інших держав із задоволенням ходили до них у гості – саме в обідню пору. Особливо вчащали поляки – їли борщі, аж за вухами лящало. Тож нахвалювали і не відмовлялися від добавки.
Звісно, сусіди також люб’язно запрошували українців поласувати їхніми національними делікатесами. Проте наші сапери, які звикли щодня ризикувати життям, знешкоджуючи міни, куштувати такі страви не поспішали: «Поряд із нами розміщувався взвод вояків з Фіджі. Відверто кажучи, я тільки в Лівані про таку країну дізнався. Це – колишня британська колонія. На їхньому прапорі навіть зображений невеликий герб Великобританії, а ще – банани, що одразу вказує на провідну галузь цієї держави. Так ось, якось на берег моря викинуло гігантську черепаху. Вона вже була мертвою. Не встигли наші хлопці пофотографуватися на згадку біля такої екзотики, як фіджійці хутенько її забрали і приготували свою специфічну страву. А потім ходили і щиросердно запрошували українців на неймовірну смакоту. Але, наскільки я знаю, жоден із саперів того делікатесу із померлої черепахи не скуштував...»
Хоч українцям все-таки сподобалося м’ясо піщаних акул. Поводилися ці істоти не агресивно, на людей не нападали. А коли араби одного разу спіймали та приготували акулу і вмовили саперів її скуштувати, ті були просто в захваті – справді, райська насолода! Отож місцеві рибалки, збагнувши свій зиск, відтоді сумлінно постачали миротворців цією рибою.
«Адже скільки її не їж – ніколи не набридне! – запевняв Олесь Волошенюк. – А ще в Південному Лівані вирощують силу-силенну цитрусових. Власне, на цьому й тримається економіка держави. Корисних копалин у них – обмаль, зате цілі апельсинові, мандаринові та бананові поля. Коли ми просили у місцевих жителів кілька ящиків цитрусових, нам ніколи не відмовляли. Оскільки ми розміновували їхню землю, нас шанували і християни, і мусульмани. Українців радо запрошували в гості і приймали на найвищому рівні. Єдине, мусульмани відзначали релігійні свята пострілами вгору. А зброя знаходилася фактично в кожній оселі. Уявляєте, який «салют»?! Звісно, у нас ця несамовита стрілянина спочатку викликала тривогу, а потім звикли: що вдієш – національна традиція! Не нам її змінювати...»
Оце улов!
У Лівані клімат на березі Середземного моря різко відрізняється від температури в гірській місцевості: «Між розташуванням нашої та сусідньої роти було близько вісімдесяти кілометрів. У нас форма одягу – літня: футболка та шорти, а в сусідів – зимовий варіант, бо там лежав сніг. Ліван – єдина з близькосхідних країн, яка має гірськолижний курорт. Люди з усіх усюд приїжджають, щоб на лижах покататися, відпочити. Сніг там – цілий рік! Це – Голландські висоти, одне з так званих спірних місць на кордоні з Ізраїлем. І ви б бачили очі співвітчизників, які гостювали у нас в суботу-неділю. Для них це було таке щастя – скупатися в Середземному морі! Ми ж за п’ятнадцять метрів від моря знаходилися, тому купалися щодня досхочу! Там, де розміщувалася наша позиція, ніяких хижаків не було».
Тобто змії та скорпіони повзали, але до них українці швидко звикли і жодної уваги не звертали. Насолоджуйся собі чарівним морським краєвидом, їж ящиками апельсини-мандарини-банани і ласуй стравами з акул – справжнісінький рай! Правда, замінований...
«Ліванські мільйонери у повсякденному житті одягнені, мов бомжі...»
«Хотілося б ще розповісти дещицю про український менталітет, – посміхнувся Олесь Валерійович. – Наш батальйон досить велику територію займав. А українці – така нація, що просто не може відпочивати, склавши руки. От і взялися ми цю землю облагороджувати – посадили банани, соняшники, помідори, огірки... Розумієте, всього цього у нас вистачало – продукти ми отримували вчасно та й кухарі свою справу знали. До того ж, не так просто посадити прямо на березі моря банани і примусити їх прийнятися, заплодоносити. Але наші хлопці цього досягли! Я майже тридцять бананових кущів посадив і в мене, по-моєму, був стовідсотковий результат. Зумів!»
Спочатку українцям хотілося красиво засмагнути на сонці, але дехто забув, що Ліван – не Чернігів і навіть не Крим. Отож довелося потім рятуватися від опіків... Ще одна проблема – напівзруйновані дороги, абсолютно непридатні для таких автомобілів, як, скажімо, «Рено» і «Шкода». Тому наші миротворці використовували, в основному, вітчизняну техніку.
А у ліванців найпопулярніша марка автівок – «Мерседес». Причому, крім нових сучасних машин, траплялися й зовсім старенькі «Мерси», які українців просто шокували: як таке взагалі може їздити?! А ще ліванці абсолютно не визнають правил дорожнього руху. Якось Олесь Волошенюк сів там за кермо, доїхав до Бейрута, столиці Лівану, і навіть знайшов кілька світлофорів: «От наївний! Спалахнуло червоне світло, та жодне авто, крім мого, не зупинилося. Я вперто стояв, а всі їхали і дивилися на мене, як на дивака. Для того, аби отримати перевагу в русі, треба всього лише висунути руку з машини. Все! Тобто, якщо ви побачили висунуту руку, потрібно цьому водієві вступити дорогу. Оце такі правила... Проте серйозних аварій у нас не було, лише невеликі пошкодження. Вітчизняну техніку ми лагодили самі. А якщо в аварію потрапляв оонівський автомобіль, то, зважаючи на те, що місцеве населення ігнорує правила дорожнього руху, сплачувалась компенсація в розмірі до п’яти тисяч доларів – це кошти ООН...»
Військова поліція там була, і до неї входили представники всіх миротворчих батальйонів. Але от що цікаво: на пости ставили по дві особи, та ніколи не стояли разом українець із поляком чи, скажімо, з французом. В основному, наші хлопці заступали на пости з фіджійцями, ганійцями та індусами. Чому? Тому що керівництво місії ООН розуміло: українці, поляки та французи – споріднені нації. Отже, їм не варто стояти разом, щоб не було корупції...
У Південному Лівані мешкають, здебільшого, мусульмани. А взагалі, мусульманські та християнські поселення розміщені компактно. Якщо на в’їзді в селище ви бачите пам’ятник Божій матері, то, звісно, там живуть християни. А коли здалеку видно купол мечеті, ви завітали до мусульман.
Розташовані в Лівані й табори палестинських біженців. Але поспілкуватися з ними – доволі складно. Всі табори щільно оточені кордоном із ліванських вояків. Власне, біженці запам’яталися тим, що постійно жебракували – на відміну від ліванців, які живуть доволі заможно.
«Якщо в’їжджаєш у столицю Лівану – Бейрут – там мешкає майже половина населення країни, то бачиш ошатні оселі, гарні автомобілі, – пригадував мій співрозмовник. – Хоч кілька вулиць навмисно лишили не відбудованими, щоб люди пам’ятали, до чого може призвести громадянська війна. В той же час у селах, де займаються лише вирощуванням цитрусових, мешканці живуть значно бідніше. Хоч і там трапляються справжні ліванські мільйонери. Причому одягаються вони так, як наші бомжі... Тобто, коли бачиш селянина, ніколи не можна з упевненістю сказати, хто це – батрак чи багатій. І тільки поспілкувавшись із людиною, дізнаєшся про її статус».
Ортодоксальні євреї в Єрусалимі привіталися гарною українською: «Ви звідки, хлопці?!»
У Лівані українці досхочу спілкувалися зі своїми близькими по телефону. Якість зв’язку – прекрасна, таке враження, що родичі поруч стоять. А ціни – символічні: за один долар можна розмовляти сім хвилин, незалежно від того, куди ви телефонуєте: в Ізраїль, США чи Україну.
Ліван часто згадується в Біблії – там багато визначних пам’яток архітектури. Проте й жінки – вродливі. Недаремно у цій державі проходив всесвітній конкурс краси.
Але українці за бажанням могли проводити вихідні в сусідніх країнах: Ізраїлі, Сирії, Йорданії та Єгипті. За п’ять доларів Олесь Волошенюк відвідав Тель-Авів і Єрусалим, побував у храмі Гробу Господнього та пройшов останньою дорогою Ісуса Христа на Голгофу. Біля Стіни Плачу, за традицією, задумав два бажання, одне вже збулося...
Наші миротворці в Ізраїлі, біля легендарної Стіни плачу
«В Ізраїлі ми, звичайно, ходили в цивільному одязі, – говорить Олесь Валерійович. – А поблизу Стіни Плачу є місце, де збираються ортодоксальні євреї у своєму колоритному одязі. І коли ми підходили ще здалеку, навіть нічого сказати не встигли, один із них несподівано озвався до нас гарною українською мовою: «Ви звідки, хлопці?» Він – родом з Одеси. Одразу зібрав своїх друзів, і ми дуже довго спілкувалися, нас ніяк не хотіли відпускати, все розпитували про Україну».
Взагалі, більшість будівельних робіт наші миротворці виконували на кордоні з Ізраїлем, буквально за двадцять – сто метрів від їхньої території. Ліванці, крім своєї арабської мови, також вільно володіють французькою (адже це – колишня колонія Франції) та англійською: «Ну, ми працюємо, бачимо – люди з Ізраїлю, а ми – без перекладача. Почали їм щось ламаною англійською пояснювати, а вони посміхаються і відповідають українською: «Хлопці, не мучтеся, давайте говорити рідною мовою...» З’ясувалося, що з дев’яти військовослужбовців на ізраїльському блокпосту п’ятеро були… вихідцями з України. Тобто в Ізраїлі спілкуватися нам було дуже легко!»
Наші офіцери в Лівані отримували в середньому дев’ятсот доларів за місяць. Доплачували ще по п’ятдесят доларів за спекотний клімат. Харчування та все інше було безкоштовним.
У гості до Олеся Волошенюка приїжджала дружина. Увесь час купалася й накупатися не могла у Середземному морі. І якщо Олесь Валерійович привіз додому один фотоальбом із Лівану, то його Ірина – аж чотири. Ставилися до неї там пречудово. Ще б пак – дружина українського миротворця!
Свого часу, коли в Лівані істотно скорочували наш військовий контингент, місцеві жителі вийшли на вулиці і дружно просили українців залишатися якомога довше. Але в 2006 році наш батальйон остаточно залишив цю державу, і тепер на позиціях саперів знаходяться вояки з Китаю. Проте в Лівані про українців пам’ятають, адже наші хлопці врятували не одне людське життя!
Сергій Дзюба
