В наших бібліотеках масово списують російськомовні книги. Саме явище списання не нове. Час від часу бібліотечні фонди чистили від зношених книг, застарілої літератури. Цей процес пришвидшився в останнє десятиліття з початком уже затвердженої законом держави декомунізації. Бо й дійсно в бібліотеках нагромадилося стільки всякого радянського мотлоху, який продукувався як частина пропаганди, і дуже щедро, за відсутністю чи ледь народжуваністю телебачення, тим паче відсутністю інтернету. Тому логічно йдуть під списання незліченні книжки і книжечки про ударників комуністичної праці, передовий досвід свинарства чи насінництва в колгоспах. Як і численна політична література тих часів.
Новий виток списання почався з початком великої війни – уже у форматі дерусифікації. І це цілком зрозуміло: накипіло, наболіло! І російська агресія напряму пов’язується з мовою агресора.
Втім, цей процес далеко не однозначний. Адже під списання в макулатуру йде і зарубіжна класика, а її ж в радянські часи левина доля видавалася російською. Йдуть у макулатуру 10-15-томники таких видатних письменників, як Бальзак, Стендаль, Драйзер, Діккенс.
Взагалі-то, бібліотекам нема такої прямої вказівки органів влади, насамперед Міністерства культури, списувати таку класику. Як і не просто російськомовну, а саме російську класику. Не кажучи про Бальзака, Чехова, Толстого, Достоєвського та інших, що можуть і далі перебувати у фондах бібліотек. Вони доступні і до видачі читачам. Єдине – російська література, не зарубіжна, а саме російська, не повинна стояти на видному місці, тобто на абонементі, а перебувати, в іншій кімнаті, книгосховищі.
Чому ж і таке списується? Це віддано на розсуд самих закладів, виходячи з місцевих умов, можливості бібліотеки, конкретніше – мова про розміри, площу закладу, адже він, як то кажуть, «не гумовий». Натомість є обов`язкова вимога розміщати на чільному місці нові книги, якими бібліотеки поповнюються за державними програмами, скажімо по лінії Українського інституту книги. Це здебільшого сучасна література, книги українських письменників, популярних, модних – назвіть як хочете. Дехто це іронічно називає – Укрсучліт, варіант – Сучукрліт, сучасна українська література.
Але масове списання російськомовної, насамперед російської літератури викликане війною. І це цілком зрозуміла реакція.
Не буду зараз втягуватися в дискусію щодо тої ж російської літератури. Яка, до речі, зна-чною мірою творилася і українцями. Дехто з них чітко позиціонував себе як представник російської літератури: українець Чехов, українець по батькові і поляк по матері Короленко. Але й класики нашої української літератури чимало творів написали російською: Тарас Шевченко, Григорій Квітка-Основ`яненко, Марко Вовчок, Євген Гребінка. Щодо видатних російських письменників, таких, Толстой, Достоєвський, то хоч дехто глумливо поєднав їхні прізвища в «Толстоєвський», від цього цих геніїв не поменшало. Російська класична література дала світову видатні твори.
Але Росія своїм жахливим злочином, цією війною проти України, власне, світу, сама спаплюжила свою ж культуру, тобто ставлення світу до неї. Ставлення нас, українців, ясна річ, і поготів.
Тому масове списання російської класики можна пояснити.
Трохи складніше пояснити, як у списання йде українська класика: Шевченко, Коцюбинський, Франко, Леся Українка, Стефаник і багато інших також ідуть у макулатуру. Це можна пояснити знов таки отими розмірами «виробничих площ» бібліотек і навалою на їхні полиці модного Сучукрліту.
Можливе й ще одне пояснення, це щодо новішої нашої класики. В макулатуру йдуть кількатомні зібрання творів Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, книги Зінаїди Тулуб, Миколи Хвильового. Тут може бути така мотивація: не вписуються в «декомунізацію». Адже, скажімо. Гончар написав не лише видатний, явно антирадянський роман «Собор», але й «прорадянські», умовно кажучи, «Прапороносці», «Перекоп». Як і Стельмах, автор величезних романів про колгоспний лад, хоч там, крізь написане вимушено, пробивалася і гірка правда життя, не кажучи вже про соковиту мову його творів.
І це – тема окремої дискусії: наскільки наші видатні письменники змушені були йти на компроміси з совістю.
А тепер, після того як наша звичайна сільська, районна, міська, обласна бібліотека благополучно списала Чехова, Короленка, Достоєвського, Толстого, звісно ж, в оригіналі, а також Бальзака, Мопассана, Діккенса, Стендаля, Драйзера, бо видані російською, списала українські багатотомники, гляньмо на по- лиці бібліотек – що саме залишилося?
Книг багато, аби лиш люди читали. І читають, ще ж не зовсім затюкані телебаченням й інтернетом.
Але є особливий вид книг – модні, популярні, ті, що нарозхват, ледь один читач здав, як їх тут же бере, підхоплює інший. Ці книги, зазвичай, і викладаються на найбільш помітному місці, на абонементі, під рукою в бібліотекаря. Цілі стоси добряче «зачитаних» книг в яскравих обкладинках.
І ось, на контрасті зі списаннями, ви побачите тут просто гнітючу картину. Відправивши в макулатуру видатні твори, читачеві підсовують убогий ширпотреб маскультури.
Такими книжками і раніше були напхані бібліотеки, які давно треба було чистити від цього. Вражала їх кількість і кількість авторів. Якось в одній бібліотеці я нарахував, зібрані на окремих стелажах, як і належить для впорядкування книжкового моря, десь 400 книжок одного і того ж гатунку. Це були ЛИШЕ сучасні, ЛИШЕ зарубіжні романи, точніше, романчики, у більшості любовні, також детективні. Не можу сказати – ЛИШЕ жіночі, тобто авторок жінок. Відсотків 20 тут було чоловічого авторства. (Нашестя жіноцтва в літературу – тема окремої дискусії). Якщо ви гадаєте, що це були книги таких чудових авторок, як Джейн Остін, Шарлотта Бронте, Етель Ліліан Войнич (у неї ж не лише «розкручений» «Овід», а й сильні психологічні романи), Маргарет Мітчел чи хоча б Франсуаза Саган, то дуже помиляєтеся. Авторками ширпотребу (якщо це ще ж написали вони, а не літературні «негри» за кошти багатеньких чоловіків чи коханців цих «авторок»), значилися, умовно кажучи, Мері Поппінс, Ліза Доппінс і різні всякі – Емма, Маріана, Ельжбета, Ельвіра і т. д. Десятки, десятки прізвищ, які ви сном і духом не чули.
Ця дійсно що макулатура благополучно пережила всі списання. Пояснення і у бібліотек, і у книговидавців, і у книготоргівців, «залізне»: видаємо, продаємо, пропонуємо, бо ЧИТАЮТЬ. Хоч тут є і абсолютно інша залежність: читають і купують, бо людям це настирливо впихається, піариться, навішується. Це як дебати про «чорнуху і порнуху» в медіа, зокрема, пресі. Нащо друкується? «Бо читають», скажуть нам у редакціях. Хоч можна сказати й інакше: читають, просять, бо ви це друкуєте, увіпхнули людям у мізки.
Хочу заступитися за бібліотеки: їм, бідним, і далі на чільне місце ставиться «книговидача». Хоч бібліотеки давно вже не є лише місцем простого обміну книг, вони є центрами культури, духовного спілкування. І все ж, «дайош» план книговидачі. Будь-чим.
Все це стосується теми отуплювання людей, отим ширпотребом, у тому числі в найгіршому зарубіжному варіанті. Старе, як світ. Комусь для чогось це потрібно. Але на це накладається і ще більш дивне явище.
Річ у тім, що, окрім навали в бібліотеках зарубіжних «мері, лізи, емми», що є просто оглуплінням людей, в бібліотеках і далі розкошує така ж убога, але СУЧАСНА РОСІЙСЬКА література. Марініна, Донцова і т. д. Ну, це вже як нинішня російська «класика», яка давно заполонила простори колишнього СРСР. До них додалися численні «мері» російського розливу: тобто «Екатерины, Анны, Софьи» та інші «Маньки облігації».
Яскравий приклад цього – побачена мною на книговидачі, звісно ж, в яскравій твердій обкладинці, книжка (в оригіналі) «Бред сивого кобеля». Авторка, безумовно, з почуттям гумору, адже обіграла відомий фразеологізм «Бред сивой кобылы». До речі, росіяни, при потребі, спокійно користуються нашими словами, не переймаючись, що це «українізми». Он навіть у ту фразу, майже приказку, потра- пив наш прикметник «сивий», замість їхнього «седой».
Давайте ближче познайомимося з авторкою книжки з такою епатажною назвою. Це Катерина, або вже в оригіналі – Екатерина Вильмонт.
Всезнаючий інтернет, Вікіпедія, представляє її так: «Екатерина Николаевна Вильмонт (24. 04. 1946 – 16. 05,2021) – российская писательница, переводчица, романистка».
Народилася в Москві, в родині професійних перекладачів, батько мав шотландське коріння. Цікаво, що першу книгу Катерина Вільмонт видала лише у 49 років. До того займалася перекладами літератури з німецької мови. Першою її книжкою став роман «Путешествие оптимистки, или Все бабы дуры». І пішло-поїхало. За наступні два з лишком десятиліття письменниця написала і видала 89 книг (!), в тому числі 40 дитячих детективів.
Що ж у них такого особливого, що ними завалювали полиці книгарень і бібліотек? Процитую анотацію одного з сайтів. Звісно ж, вона в стилі реклами, що саме такі-то зубна паста, шампунь чи туалетний папір – найкращі у світі. Адже продукцію, книжки теж, потрібно якось збувати.
«В каждой книге Вильмонт раскрывает внутренний мир современных, зрелых, независимых женщин, способных управлять обстоятельствами, рассказывать об их крахах и победах, трагедиях и радостях а, о том, что волнует каждую читательницу – о любви. Романы Екатерины Вильмонт – это юмор, жизнерадостность и остроумные названия: «Путешествие оптимистки, или Все бабы дуры», «Полоса везения, или Все мужики козлы», «Три полуграции, или Немного любви в конце тысячелетия», «Хочу бабу на роликах!», «Плевать на всё с гигантской секвойи», «Нашла себе блондина!», «Проверим на вшивость господина адвоката», «Перевозбуждение примитивной личности». Это ироничная, легкая, живая проза, которая читается на одном дыхании и заряжает читателей оптимизмом и верой в себя».
А тепер висновок. Ну, нехай Вільмонт не дожила до так званої «великої війни», хоч «невелика» вже давно, ще з 2014-го року, точилася у форматі російської агресії. Але виявляється, в нашому суспільному просторі і зараз вільно крутяться твори сучасних російських письменників, жоден з яких не сказав і слова протесту проти російської агресії. Натомість своїми творіннями множать літературу країни-агресора, за суттю будучи духовними підпорками кремлівського режиму.
Але про що ми говоримо, коли в числі НАШИХ, начебто ж наших, модних і розпіарених, книжки яких теж на виду і на слуху, яким бібліотеки влаштовують помпезні творчі виступи, є, скажімо, одна плодовита авторка, яка лише в останні роки перейшла на українські романи. А до того «подвізалась», обріталась на сценаріях російських фільмів і серіалів. Наклепала понад 20 таких сценаріїв, фільми і серіали за якими крутяться і зараз, Причому останні 8 цих сценаріїв написала від 2014 року і далі. Тобто, коли росіяни уже проливали на нашій землі українську кров, людина «вкалувала» на благо російської культури, відтак і Росії.
Вона така не одна. Скажімо, є ще один ну дуже вже модний, розпіарений письменник, книгами якого заповнені бібліотеки і книгарні. Написав понад 100 книг. Як то кажуть, на здоров`я, якщо пишеться. І те, що автор останнім часом став дуже патріотичний в інтернеті, теж добре. Прозрів, видно. Бо з цієї понад сотні книг майже третину написав і видав російською мовою. Причому, останні – після 2014 року, тобто теж коли вже йшла російська агресія.
…А щодо «кобил і кобелів»? Буквально при мені один читач побачив на абонементі бібліотеки цей «Бред сивого кобеля» і тут же взяв «бред» додому на читання.
Петро Антоненко
