Микола Гайдук за роботою
На календарі маємо поминальний тиждень. Тому сьогодні не випадково згадуємо про одного з яскравих представників регіональної професійної мистецької спільноти – чернігівського художника Миколу Гайдука.
Кожен чернігівець бачив принаймні дві значні монументальні роботи в нашому місті, авторства цього художника – мозаїчні панно на 16-й («Грані пізнання») та 32-й школах («Тарас Шевченко»). Варто зупинитися і спитати: а хто це? Яка людина доклала зусиль?
16 квітня були роковини, відколи Микола Васильович пішов у засвіти 2022 року. Маючи дуже вразливу натуру, він не зміг пережити ударів, яких завдало йому широкомасштабне вторгнення. Від прямого потрапляння ворожого снаряду на третій день війни згорів його приватний будинок. У вогні пожежі згорів і чотирилапий друг — пес Макс, вірний супутник художника на пленерах. Разом з будинком була втрачена й частина колекції живопису митця – 15 пейзажів з мотивами Криму, які він уважав найвдалішими своїми творами. З тим снарядом, що прилетів до нашого будинку, ворог знищив його пам’ять про Крим, що була живою, схопленою у світлих і грайливих колористичних рішеннях.
Крим для Миколи Гайдука став відправною точкою кар’єри як художника. Все почалося з навчання у Кримському художньому училищі імені М. С. Самокиша. Потім це набуло значення особливого місця, яким надихалася його творча натура все життя. Навіть дотепер в Чернігові, біля згорілого будинку художника, залишився невеличкий сад з розкішними кущами троянд, персиковим деревом та виноградними лозами. Микола Васильович з великим натхненням доглядав свій «кримський садок» – нібито то була частка улюбленого Криму в його рідному Чернігові.
Ще одним захопленням Миколи Гайдука стали краєвиди чернігівських околиць, види негучних скромних вуличок, що приховують дивом вцілілі, але чудові дерев’яні будинки з мереживом. Це сьогодні дерев’яне мереживо – тренд. Але Микола Васильович був першим, хто привернув увагу до теми дерев’яної архітектури Чернігова ще в далекому 1994 році.
Пам’ятаю, як ранньою весною, тільки-но починав сходити сніг, батько їздив до Седнєва «помалювати». А одного разу на запрошення художника Андрія Мордовця поїхав з ним 1983 року на озеро Синевір. Тоді у мене і з’явився подарунок – закарпатська жилетка, вишита дивовижно! Коли я була мала, батько іноді брав із собою, якщо їхав недалеко, наприклад, в Ялівщину, до Стрижня. Я сідала на багажник його велосипеда, неслася, тримаючись за спину тата і ниточка страху потихеньку витончувалася, щоб аж десь на дні рову Ялівщини зникнути, коли зупинялися, бо нашукували потрібну локацію для етюду. Проте закарбувалося в пам’яті на все життя – мистецтву передує пригода. Я хотіла бути художницею, але батько сказав, що то професія не для жінки, бо складна фізично й емоційно виснажлива. Тому погодилася і опанувала інший фах, але вивчати і аналізувати мистецтво не припиняла ніколи.
Який був метод Миколи Гайдука? Батько писав швидкі етюди, фотографував майже кожен закуток (бо «подивись, яка краса!») і зі щасливою усмішкою милувався весняним небом, його неймовірно прозорою синьою глибиною… Небо – то була, мабуть, найсильніша пристрасть Миколи Васильовича.
Ще в юні роки він мріяв про авіацію, захоплювався дельтапланеризмом, а коли став професійним художником, постійно писав той повітряний океан, вивчав його стани через фотографію, а також праці з метеорологічних досліджень, безпомилково міг передбачати погоду, аналізуючи хмари. Працював наполегливо, іноді виснажливо, переписуючи небо по декілька разів, аби зафіксувати на полотні чи папері ту мінливу та вражаючу красу єдиного природного провідника світла. Коли працював в своїй майстерні, завжди слухав музику, переважно це були радіостанції, що транслювали інструментальну класику.
Правда – то була муза для пейзажів Миколи Гайдука. І головний критерій поетичності. Передати колорит, природне багатство Чернігово-Сіверської землі, щоб це відчувалося в кожному нетитулованому листку подорожника… Чесний і відповідальний перед своїми учнями і глядачами, Микола Васильович не намагався бути компліментарним, якщо метод і стиль письма йому не подобалися. Пам’ятаю, як одного разу, побачивши на виставці роботи молодого талановитого художника, який почав робити кроки від реалізму в бік абстрактного живопису, Микола Васильович заявив йому прямо: «Ну навіщо ти туди лізеш? Ти ж писав такі чудові пейзажі!»
Як людина дуже скромної вдачі, він віддавав перевагу мотивам, що найбільш імпонували його характеру: краєвидам непривабливих міських околиць, тихих чернігівських та седнівських вуличок, сільських будинків, які виглядають з-за старих похилених, але напрочуд живописних парканів. Буває, роздивляєшся етюд Миколи Гайдука, а щойно зорана рілля, зображена на ньому, переливається такими кольорами й відтінками, неначе це не чорнозем, а дорогоцінний скарб!
Фото мозаїк з ресурсу Instagram @chernihiv_monumentalism
Микола Гайдук завжди намагався запропонувати своєму глядачеві саме погляд художника як досвідченого спостерігача. Через інше, альтернативне світобачення зафіксувати пам'ять про локальний місцевий простір, що визначається особливим, тільки йому притаманним колоритом. Саме пам'ять про топоси здатна бути вагомою складовою й безпосередньо впливати на формування культурної пам’яті суспільства чи окремої регіональної групи, на розгортання смислів буття цілої нації. Микола Гайдук учив цьому без промов і оголошень. Не один десяток дітей зуміли це побачити і відчути, щоб руками і серцем відтворювати у живописі, адже 15 років (з 2004 по 2019) Микола Васильович вчителював у художній школі.
Фото мозаїк з ресурсу Instagram @chernihiv_monumentalism
Через мистецтво, зокрема живопис, ми можемо навчитися відчувати життя глибше. Якщо знайомитися при цьому з біографією і внутрішнім світом художника, занурення дасть більшу насолоду. І міський пейзаж, у якому вгадується вигин знайомої вулиці десь на Лісковиці раптом промовить вам добре слово, а може і надихне на рішення, сповнені непідробної любові до малої Батьківщини.
Тетяна Гайдук, культурологиня
Головне фото: будинок у Седнєві
Світлини з сімейного архіву
