Мужній вибір жінки, який не кожен чоловік зможе зробити

Вона – приклад того, як, маючи ціль і бажання, можна зі звичайного солдата дорости до офіцера пресслужби оперативного командування «Північ». Ця надзвичайно мила і чарівна, та разом з тим – дуже активна й енергійна дівчина неодноразово виконувала бойові завдання на передових позиціях як пресофіцер спершу в 16-му окремому мотопіхотному батальйоні, потім 58-ій окремій мотопіхотній бригаді, та ось уже сім років працює в управлінні ОК «Північ».

Нині старший офіцер відділу зв’язків із громадськістю управління комунікацій оперативного командування «Північ» Світлана Халімоненко вже має звання майора. Її кар’єру у війську можна назвати стрімкою, але це лише на перший погляд. Адже ця тендітна жінка знає, чого хоче і чого гідна, та наполегливо йде до своєї мети. Проте вона каже, що готова свої професійні досягнення поміняти на мир в Україні.

«Я би ще була лейтенанткою, але через війну отримала звання старшого лейтенанта, потім – капітана. У воєнний час скорочується термін присвоєння звань. Але я завжди кажу, що готова віддати їх усі до солдата, тільки би не було війни», – каже Світлана Халімоненко.

З редакторки – в солдати

Світлана Халімоненко родом з невеликого міста Глухова на Сумщині. У сім’ї жінки ніколи не було ані журналістів, ані військових. Проте, закінчивши школу, дівчина вирішила пов’язати своє життя з журналістикою, а згодом – і з військом.

«Навчання в Сумському державному університеті вважаю одним з найкращих виборів у своєму житті. Хоча, зізнаюсь чесно, вступала навмання. Після завершення школи я мала змогу навчатися безкоштовно, в будь-якому виші з педагогічним направленням. Проте я зовсім не мріяла бути вчителем. Та й журналістом, по правді, теж. Єдине, що мені хотілося з самого дитинства, – працювати там, де потрібно носити форму. Навіть розмірковувала над професією прикордонника чи поліцейської. Та мене відмовила мама. Сказала, що це не жіночі професії, – розповідає Світлана Халімоненко. – Тому коли настав час обирати професію, я довго сиділа з каталогом вишів України в руках і думала, що робити. Точно знала, що не хочу навчатися в Києві. Натрапила на Сумський державний університет, там тільки відкрилася кафедра журналістики. І для вступу не потрібно було здавати ненависну математику. Зараз я знаю – то був правильний вибір. Факультет ІФСК дав мені велику базу знань та навичок для подальшої професійної реалізації. Звісно, за час роботи я навчилася багато чого нового, але саме основа, закладена в університеті, сприяла подальшому професійному розвиткові».

Закінчивши університет із відзнакою, Світлана повернулася в рідне місто Глухів шукати роботу.

Їй вдалося влаштуватися у Глухівську міську раду на посаду прессекретаря. Згодом талановиту й амбітну дівчину помітили і запропонували очолити місцеву газету. Так жінка стала головним редактором міської газети «Народна трибуна». Саме завдяки своїй непосидючості, неординарності й працьовитості вона швидко здобула міцний авторитет, впевнено керувала журналістським колективом і завжди досягала поставленої мети.

До речі, це одна з особливостей характеру цієї тендітної на вигляд, але сильної духом жінки. Вона завжди досягає тих цілей, які ставить перед собою.

Згодом через певні політичні обставини видання «Народна трибуна» припинило існування, а сама Світлана вирішила кардинально змінити життя. У 2016 році жінка підписала контракт зі Збройними силами України.

«Одними з факторів, які вплинули на моє рішення піти до війська, були політична обстановка і зміна влади в місті, – розповідає Світлана. – У мене був дуже важкий період звільнень, поновлень, ліквідації редакції. Нова влада не захотіла знаходити якихось рішень і йти на компроміс, щоб зберегти редакцію, колектив, щоб ми могли працювати незалежно. Це все тривало дев’ять місяців – мабуть, це був один із найважчих періодів мого життя. У серпні 2016 року рішенням міськради редакцію ліквідували, і наш колектив залишився на вулиці».

Початок служби в ЗСУ

У цей непростий період життя Світлани Глухів став місцем дислокації 16-го батальйону 58-ї мотопіхотної бригади. І жінка почала спілкуватися з офіцерами та солдатами частини, волонтерила, а згодом і сама пішла до військкомату.

«У жовтні 2016 року до нас в Глухів на ППД (постійний пункт дислокації, – Авт.) з Авдіївки приїхав 16 окремий мотопіхотний батальйон, який є в складі конотопської 58-ї мотопіхотної бригади. Вони стають військовою частиною, і ми зі знайомими дівчатами почали займатися міні-волонтерською роботою, я б її так назвала. Привозили чай, каву, інші необхідні речі. Подружилися з хлопцями, я познайомилася з їх командиром Олегом В’ячеславовичем Громадським. На превеликий жаль, він загинув у перший день повномасштабного вторгнення під Харковом, – замовкаючи на хвильку, продовжує розповідь пані Світлана. – Це була чудова людина. Коли він дізнався, що я професійно займаюсь журналістикою і маю відповідну освіту, то запропонував мені піти до війська. І тоді ключову роль у прийняті рішення зіграла та ситуація, в якій я опинилася після ліквідації редакції. Другим фактором було те, що мій комбат пообіцяв можливість працювати за професією та кар’єрно зростати. Він мені відразу сказав, що спершу я буду солдатом, але пройду всі ланки розвитку. Адже в мене є професійна освіта, потрібно було лише пройти відповідне навчання – і можна працювати в пресслужбі за фахом. На той момент у бригадах тільки формувалися пресслужби. Я довго не думала і пристала на його пропозицію. Можна сказати, Олег В’ячеславович заманив мене можливістю продовжувати свій професійний шлях, але вже у війську».

Перше злагодження і відрядження в Чернігів

Через два місяці напруженої підготовки у 179-му об’єднаному навчально-тренувальному центрі військ зв’язку в Полтаві дівчина здобула спеціальність радіотелефоніста. Та командування бригади, знаючи, що Світлана має досвід роботи в журналістиці, вирішило, що її доцільніше залучити до роботи в пресслужбі бригади.

«Скажу чесно, в навчальному центрі було нелегко. Ми вставали десь о пів на шосту, о шостій виходили на зарядку, незалежно від погоди. А це було на початку зими. Щодня заняття, тренування, стрільби. Всього було: і ноги до крові берцями стирала, і пальці примерзали до автомата, а ще ж жили в казармі близько ста дівчат, а це просто нестерпно. Можу сказати, що морально мені було тоді важче, ніж фізично. Та нічого, справилася. Через два місці випустилася, повернулася в 16-й батальйон і стала на солдатську посаду. Майже відразу після навчання я разом з батальйоном поїхала на перше масштабне злагодження на полігоні, – згадує Світлана. – І в цей період в ОК «Північ» дізналися про мене. Тодішній начальник пресцентру ОК «Північ» Віталій Кірілов приїхав на полігон, знайшов мене і каже: поїдеш в ОК «Північ» замість мене, а я їду у відпустку. Скажу чесно, було дуже страшно. Адже я хоч і мала чималий журналістський досвід, але пресслужба, ще й військова, має свою специфіку. Я ще не розуміла все досконало. Мені було тоді дуже некомфортно, але все це я пережила, і після цього відрядження їхала додому в сльозах, бо мені настільки було важко морально там. Зараз я розумію, що тоді в мені зіштовхнулися два світи – цивільний і військовий, до якого я тоді ще не звикла. Адже минуло лише півроку, як я приїхала з першого свого навчального центру, і тут я маю писати вже про якісь штабні навчання».

Перша ротація під Кримське

Вже через місяць, у серпні 2017 року старший солдат Світлана Халімоненко у складі 16-го батальйону прибула на фронт на свою першу ротацію. Підрозділи частини тримали позиції в районі Бахмутської траси на Луганському напрямку. Світлана готувала інформаційні повідомлення про життєдіяльність частини, вела сторінку бригади на ресурсі Фейсбук, опікувалася бригадною пресою, підтримувала зв’язок з місцевими журналістами, а також постійно особисто супроводжувала цивільних журналістів на передові позиції, взводні та ротні опорні пункти бригади поблизу Кримського, Трьохізбенки, Новотошківського.

«Ми стояли в полі за селищем Кримське (зараз окуповане, – Авт.), і там почалася моя журналістсько-армійська діяльність. На першу ротацію було їхати страшно, але водночас дуже цікаво, – розповідає Світлана. – Ще працюючи в редакції, я мала велике бажання поїхати в АТО і подивитися, що там, поспілкуватися з хлопцями суто з точки зору журналістики.

Ми базувалися в полі, у закинутому дитячому таборі. І коли я тільки вийшла з машини з усіма своїми сумками, це місце мені нагадало картину з фільмів жахів. Бур’ян, навколо – іржаві каруселі і гойдалки, самі будівлі – без вікон, у напівзруйнованому стані. Довкола – луганські долини і поля, а восени почалися дощі й багнюка. Жила я ще з однією Світланою. Це була «кімната» в одній із будівель без вікон, без дверей. Ми шукали плівку, якісь дошки, просили хлопців, щоб допомогли позабивати ті вікна, двері. Мама передала якісь шматки шпалер, і ми ними обклеїли облізлі стіни, щоб хоч мінімально організувати свій побут. І де б я не жила в таких, скажімо так, військових умовах, я намагаюсь зробити якийсь мінімальний затишок. Мені так легше, бо це відволікає від того, що бачу за тим вікном.

Під Кримським ми перебували з серпня 2017-го по березень 2018-го, але в цей період своєї першої ротації я встигла побувати в двох навчальних центрах – у Десні і Немирові, де відучилася на сержанта. Я мала мету стати офіцером, і йшла до неї. Після повернення звідти мене назначили на сержантську посаду. І потім забрали в пресслужбу саме в бригаду».

Наступної ротації Світлана, яка вже мала досить великий досвід роботи, була відряджена до штабу оперативно-тактичного угруповання «Північ», до Северодонецька, до складу пресслужби. Третя ротація була вже в Часів Яр, яка тривала з вересня 2019-го до лютого 2020-го року.

«Наш колишній командувач ОК «Північ» Володимир Кравченко став командувачем ООС в 2020-му році в Часовому Яру і покликав мене до себе, – розповідає Світлана. – І це вже був зовсім інший рівень роботи, бо це вже не роти і бригади були, а президенти, начальники Генерального штабу, заступники, РНБО, тобто всі люди, які приїздили до командувача ООС. І ще там я виконувала роль речника ООС, і мені дуже подобалася ця робота. Настільки я її любила, що навіть коли в мене була зламана рука, я не поїхала додому, а продовжувала працювати. Важко було все лівою рукою робити: одягатися, робити зачіску, мінімальний макіяж, набирати текст. Та я навчилася, і далі продовжувала записувати звернення».

Четверта ротація Світлани Халімоненко була в Бахмут під час повномасштабного вторгнення восени 2022 року.

«Дуже важко зараз дивитися на ті міста Донеччини і Луганщини, в яких ми були і які зараз окупанти просто стерли з лиця землі. Це Часів Яр, Северодонецьк, Бахмут… У самому Бахмуті я була неодноразово до повномасштабного вторгнення. Коли ми перебували там на ротаціях, то саме в Бахмут їхали на вихідний день, погуляти, попити кави. Це дійсно дуже гарне місто… було. Мені й досі не віриться, що воно перетворилося на руїни. І його знищеними вулицями ходять російські окупанти, – з сумом в голосі говорить жінка. – Четверта моя ротація була саме в Бахмут. Це було позаминулої осені, і те місто, яке я побачила, вразило мене в саме серце. У Бахмуті кожен виїзд був не те щоб останній, бо я старалася зберігати оптимізм, але там не було часу, коли не обстрілювали. Тоді ще не літали так інтенсивно FPV-дрони, але були ракети і арта, які били безперестану. Був момент, який потрапив на відео. Спочатку вдарила артилерія, потім пішли «Гради». Це вперше, коли я впала на землю. Потім – коли ми їздили з журналістами в стабілізаційний пункт. Як тільки приїхали, почався обстріл. Падало дуже поряд, 10-20 метрів, і було розуміння, що кожен наступний снаряд може прилетіти по нам.

У Бахмуті ми жили в підвалі заводу, по ньому неодноразово прилітало. Іноді ходили митися в саморобний душ, і в мене був страх, що в цей час прилетить ракета. Їдальня була нагорі. І одного разу, коли ми були в їдальні, почався обстріл. Усі побігли в підвал, а я стояла на ґанку. Прилітало близько, і я стояла, відраховувала секунди між прильотами, щоб встигнути добігти до підвалу. Потім, до речі, їдальню розбили.

 

Коли була в Бахмуті, то мамі не говорила, де я. Намагалася щодень виходити на зв'язок, просто казала, що багато роботи. А вже коли повернулася, поїхала до Глухова, то все їй розповіла. Вона заплакала».

Перша втрата побратимів далася важко

«Я і Світлана (теж із Глухова) в першу свою ротацію дуже здружилися з хлопцями з нашої роти “Донбас”. І в кінці листопада 2017 року був бій, і четверо з них загинули. А через декілька місяців загинув ще один наш побратим – Дмитро Сисков, родом з Чернігова. Він часто приходив до нас. Ми пили чай, каву. І напередодні того, як він пішов на завдання і загинув, він приніс нам зі Світланою цукерки.

Втрати побратимів було дуже важко морально пережити. От сьогодні ти сидиш, спілкуєшся з людиною, п’єш каву, а на завтра дізнаєшся, що її немає. Зараз теж важко, а тоді було просто нестерпно. По-перше, це був мій перший такий досвід. А по-друге, може це й цинічно звучить, але зараз багато хлопців гине щодня, а тоді це ставалося рідко, і кожен факт був ударом. Особливо, коли ти людину добре знав, – з сумом у голосі розповідає Світлана. – Потім я почала їздити на похорони наших хлопців. Я їх не знала, але ми писали про всіх, хто загинув. І похорони – то було дуже важко. В один момент я просто сказала, що більше не поїду. Мені важко було дивитися на рідних, на побратимів, на друзів, які оплакували свою втрату. Коли по Чернігівській і Сумській областях було багато втрат, і я на них їздила – це був надважкий період для мене.

А вже в повномасштабну війну загинуло дуже багато моїх друзів і близьких. Чимало глухівських хлопців з мого рідного 16-го батальйону загинули під Лукашівкою, багато визнані зниклими безвісти, були такі, хто потрапив у полон. І тоді в лютому-березні 2022-го року дівчата, дружини тих хлопців, писали мені, дзвонили, просили дізнатися, чи живі їхні рідні. Я по можливості намагалася дізнатися хоч якусь інформацію і передати рідним. Проте коли хлопця вважають безвісти зниклим, рідні хочуть вірити, що він у полоні, але, на жаль, у більшості випадків людини немає серед живих. Я знала, що робиться в Лукашівці, військовий міг просто згоріти від влучання снаряда, а тіла немає, і він вважається безвісти зниклим. Вже після звільнення Чернігівщини одна дружина приїздила шукати хоч якусь інформацію про свого чоловіка, і знайшла в попелі його ланцюжок.

У мене була важка роль – передавати рідним у Глухів, що хлопців немає серед живих. Там, під Лукашівкою, загинув Женя, класний артилерист з 15-го батальйону 58 омпбр. Він щороку вигравав усі конкурси артилеристів. Я його дуже добре знала. У Серебрянському лісі загинув друг нашої сім’ї і відомий археолог Юрій Коваленко. Я зараз розповідаю, а в мене мурашки по шкірі... Також важко переживаю загибель хлопців, про яких я писала. В мене є такі історії з механізованого батальйону 1-ї танкової Сіверської бригади. Я в них часто бувала, знала всіх ротних, знала людей в обличчя. Писала про них різні розповіді, ми знімали сюжети. І коли дізнаюсь, що людини вже немає, сум охоплює душу. Нещодавно я писала в себе на сторінці у Фейсбук: «Мої архівні фото фарбуються в чорно-білий». І це дійсно так».

Відео з БМП на Красній площі знімала Світлана

«24 лютого 2022 року о 5.30 задзвонив телефон. Повідомили, що почалася бойова тривога. Я спокійно встала, витягла форму, взяла рюкзак, який був готовий, і поїхала на службу, – розповідає Світлана. – Ми приїхали, отримали зброю. Я канцелярськими ножицями відрізала собі довгі нігті, бо було дуже незручно споряджати магазин. І почалася робота. Збирали інформацію, де колону розбомбили, де в танк влучили. І відразу закидали її в телеграм канал, Фейсбук-сторінку ОК «Північ». Виставляли, щоб люди бачили, що ми боремося, що ми перемагаємо, що ми сильні. Перших військовополонених привезли до нас у штаб, Красноярцева теж привозили. Ми фотографували їхні документи, їх самих. Ми фіксували свідчення про авіаудари, ракетні удари і через соціальні мережі, інтернет показували світу, що роблять російські окупанти. Також це був меседж про те, що ми боремося, що ми стоїмо і не збираємось здаватися. Адже інформаційний аспект має дуже велику роль.

Пам’ятаєте відео, на якому по Красній площі їде БМП з прапорами? Це я знімала. Це було 26 лютого 2022 року. Заступник командувача з морально-психологічного забезпечення дав завдання зняти мотиваційне патріотичне відео, щоб усі бачили, що Черніговом їздять українські військові, і місто стоїть. І ми з отцем Антонієм поїхали знімати. Коли я виклала ролик у мережу, в коментарях понеслося, мовляв, нащо ви показуєте переміщення військової техніки. І знаєте, було навіть приємно, які в нас свідомі люди. Проте ж довелося пояснювати, що то не було переміщенням підрозділів».

Складнощі служби в армії для жінки

«Фізично було нескладно здати підготовку чи виїжджати на позиції із автоматом і в «броніку». Хіба що в навчальному центрі, коли під час марш-кидка у повній екіпіровці йшли лісами та полями, щоби скласти «екзамен». Але це – частина військового життя, і якщо ти чогось хочеш, треба через це пройти, – говорить Світлана. – Ніщо в житті легко не дається, але коли є ціль, ти просто йдеш до неї, незважаючи на всі труднощі.

Морально складно те, що у військових немає вихідних. Теоретично вони є, а на практиці ти маєш бути готовий у будь-який день і час прибути на службу, якщо тебе викликають.

У самому колективі мені неважко. Я не говорю про якісь дрібниці, які є в будь-яких колективах, бо вони не варті уваги. Загалом, якщо я досі тут, то все можна пережити і впоратися з будь-якими труднощами».

Про стереотипи і ставлення до жінок в армії

«Жіночий аспект в армії нікуди не дівається, як би ми не кричали про гендерну рівність. За увесь час роботи я з ним стикалася, і не раз. Наприклад, була ситуація, коли в ЗСУ формувалася територіальна оборона. Мені запропонували піти в пресслужбу регіонального управління тероборони в Чернігові. І коли я говорила з майбутнім керівником цього управління, то він запропонував посаду офіцерки, а я вже займала цю посаду. Є офіцер, старший офіцер і начальник. Я хотіла посаду начальника, бо готова була рости, брати на себе відповідальність. Проте він сказав: «А якщо ти в декрет підеш?». Я відповіла, що зараз не вагітна і не планую. А навіть якщо так, то 7-8 місяців зможу бути на службі. Він відповів: «Ти – жінка, є ризик, що ти підеш у декрет і мені доведеться шукати на цю посаду іншу людину. Тому на вищу посаду тебе не візьму». А на нижчу я відмовилася йти. І уже минув не один рік після того, а я й досі не в декреті, – з посмішкою говорить Світлана. – Бувають дрібниці, коли кажуть, що піднесуть бронежилет, бо мені важко. Хоча я сама можу це зробити. Я не проти, насправді, мені ж легше. Але справа в тому, що це не просто допомога як побратиму, а тому, що хтось думає, що ми слабші. Хоча практика показує, що є фізично слабкі чоловіки й фізично сильні жінки».

Специфіка роботи в пресцентрі

«Роботу пресслужби у війську можна розділити на два блоки. Один – це внутрішня запланована робота з документами, планами, звітами, заходами. Є другий, який я називаю «імпровізація». Це коли може подзвонити хтось із журналістів і сказати, що хоче інтерв’ю із кимось або виїзд на позиції. Це з позитивного, – розповідає про специфіку своєї роботи Світлана Халімоненко. – Бувають і кризові комунікації. Наприклад, трапляється якась негативна подія у війську, і ми маємо оперативно і виважено про це повідомити, щоби не спотворити імідж ЗСУ і в той же час не подати зайву інформацію.

Загалом, спектр роботи у нас дуже широкий. Якщо хтось думає, що пресофіцер – це лише фотограф, то це не так. Репортаж чи інтерв’ю, які підготували або допомогли підготувати пресофіцери, поговорили з героями – це розрядка для самих військових. Коли вони бачать, що про них говорять, то вони розуміють своє значення. А якщо під цим постом купа подяк, то це зігріває їх, мотивує.

Після визволення Чернігівської області я їздила нашими підрозділами і готувала для сторінки ОК «Північ» портретні замальовки про наших військових. Вони поширювалися дуже швидко. Люди писали, що такі історії приємно читати. Історії друкували в газетах, я показувала їх військовим, що це про них написано. Насправді дуже важливо розповідати про армію, про самих військових, про ту титанічну роботу, яку вони роблять щоденно. Бо українці, на жаль, зрозуміли, що таке армія і навіщо вона потрібна, лише тоді, коли на голову почали падати російські снаряди.

Плюс до всього окрім війни на полі бою, зараз іде масштабна інформаційна війна. Наші вороги щоденно запускають фейки, у які дуже часто вірять наші люди. І одна зі складових роботи пресслужби – спростовувати цю брехню, давати населенню правдиву інформацію».

Марія Пучинець, фото з архіву Світлани Халімоненко

На першій світлині: На позиціях під Торецьком. Спільно з пресофіцером 5ошбр супроводжуємо білоруського журналіста, який працював на польське видання