Як поранений снайпер вижив у «сірій зоні» і став Героєм України 

Снайпер Дмитро Фінашин не просто вижив – він подолав межі можливого. Коли вже всі вважали його загиблим, а командування батальйону вирішило подавати «Фіна» на найвищу державну нагороду – посмертно, важкопоранений військовий не просто не здався – він повз до життя «сірою зоною», де кожен подих міг стати останнім.

Дмитра вважали загиблим після того, як росіяни, використовуючи рацію загиблого побратима «Сократа», передали повідомлення, що всіх «трьохсотих» вони добили. Отримавши цю інформацію, підрозділ прийняв оперативне рішення – відходити до своїх позицій, евакуювавши тих поранених, які ще залишалися на зв’язку та мали шанси на порятунок. «Фіна», який із тяжкими пораненнями лежав у полі без мобільного та рації, прикритий молодою пшеницею, не помітили ані ворог, ні побратими під час відступу.

Майже три дні провів важкопоранений боєць у «сірій зоні» за кілька десятків метрів від ворога. Але десь між крововтратою, мареннями та галюцинаціями, воїн продовжував повзти.

Сьогодні він – Герой України, символ стійкості та активний учасник формування ветеранської політики. Це – історія про біль та силу духу, відчай і бажання жити.

За коханням – до столиці

Дмитро Фінашин родом із міста Козятин, що у Вінницькій області. Після закінчення професійного училища він працював монтажником антенних систем – здебільшого на висотних будівлях. Зізнається, ще тоді шукав екстрим: «Любив працювати на висоті – подобалося відчуття ризику».

Рішення пов’язати життя зі службою в армії він ухвалив, коли його дівчина Ірина, з якою вони знайомі ще зі школи, поїхала навчатися до Києва. Фінашин вирішив, що теж спробує знайти місце служби у столиці, аби бути поряд із коханою.

«Я пішов до військкомату й сказав, що хочу служити – бажано в Києві, бо там навчається моя дівчина. Мені запропонували службу в підрозділі Національної гвардії. На той момент це здалося хорошим варіантом», – пригадує він.

Однак реальність виявилася не зовсім такою, як очікував. Замість бойової підготовки Фінашин переважно забезпечував охорону громадського порядку під час мітингів та масових заходів. За його словами, ці акції часто були політично вмотивованими або проплаченими, а самі учасники – не завжди зацікавлені у темі протесту.

«Це була доволі виснажлива й невдячна служба, – пригадує Дмитро. – Переважно ми працювали на масових заходах, де поряд зі справжніми проявами громадянської активності часто були й відверто проплачені мітинги. Одні й ті самі обличчя, знайомі сценарії, навіть розрахунок за участь відбувався без жодної спроби це приховати. У дружини була одногрупниця – одна з організаторів мітингів. Тож у мене був власний інформатор, що працював, як годинник. Зазвичай я з вечора знав, куди завтра поїду».

«Батальйон Кульчицького – те, що я шукав»: від аеророзвідника – до снайпера

Коли трирічний контракт в охороні громадського порядку добігав кінця, Дмитро вирішив, що хоче у бойовий підрозділ. Якраз тоді він познайомився з хлопцями з батальйону Кульчицького.

«Дуже вмотивовані хлопці. Те, що шукав, – подумав я. Мене взяли оператором взводу аеророзвідки в роті спецпризначення. Але спочатку серйозних завдань не довіряли, приглядалися. Такий був своєрідний іспит на профпридатність. У першій своїй ротації я здебільшого літав. А тоді мені запропонували сержантську посаду. Після навчання я отримав сертифікат головного сержанта взводу».

Але головним сержантом військовий був не дуже довго – близько року. І, неочікувано для всіх, попросив перевести його на нижчу і до того ж більш ризикову посаду – снайпера.

«Я горів службою і прагнув навчитися всього. На завдання продовжував виїжджати зі своїм безпілотником, але вже – і зі снайперською гвинтівкою. Наш підрозділ не мав закріплених позицій, а постійно переміщувався по всій лінії фронту.

Як тільки надходила вказівка від командування, що на певній ділянці щось трапилось, ми знімалися з місця і вирушали туди. Вже через кілька годин могла надійти нова інструкція. Це була динамічна робота, адже ти не сидиш в одному окопі місяцями. Ти увесь час із новими людьми спілкуєшся, постійно – інші картинки, нові слайди, ситуації, історії».

Боролися за гроші: «нестріляйки» були вигідні всім»

Дмитро Фінашин згадує 2019 рік як час, коли війна ніби завмерла – принаймні формально. Українська сторона дотримувалася режиму припинення вогню не просто суворо – фанатично. А за дотримання тиші – доплачували.

«Під час цього «перемир’я» Збройним Силам України не можна було нічого. Солдат, наприклад, якщо не стріляв, не порушував режиму, – за місяць отримував п’ять тисяч гривень до заробітної плати. Їх так і називали – «нестріляйки».

До прикладу, командир взводу, умовно кажучи, шість тисяч зверху мав, ротний – сім, і пішло-поїхало... Відповідно, якщо там якийсь боєць порушив цей режим «перемир’я», йому зрізали «преміальні», командиру взводу – ясно, що теж, – і так по вертикалі… Тож кожен боровся за власні гроші. У Нацгвардії такого не було. Але розгулятися на якісь там серйозні спецоперації було досить складно. До повномасштабної, звісно».

Напередодні великої війни підрозділи батальйону Кульчицького та Четверта бригада оперативного призначення імені Михальчука НГУ прибули на планову ротацію в район проведення Операції Об’єднаних сил. Гвардійці мали розпочинати виконання завдань у районі Станиці Луганської, проте до місця призначення колона не доїхала. Їх скерували під Ізюм, де з перших днів точилися важкі бої.

«23 лютого 2022 року ми прибули на ротацію. Тобто за день до війни. Приїхали в Попасну, переночували, і зранку командир каже: «Почалася повномасштабна».

Ми виконували завдання, знову ж таки, по всій лінії фронту: Харківська, Донецька, Луганська області. На стику якраз. Спочатку в Ізюм поїхали, далі під Кремінну, Білогорівку…».

Аеророзвідка на межі можливого

Величезні масштаби бойових дій та наплив противника, механізовані штурми. Треба було «ловити» колони, а досвідчених пілотів – обмаль. Тому Фінашин повернувся до аеророзвідки.

«Найскладніше на той час для снайпера – саме відсутність чітких цілей, – згадує військовий. – Тому здебільшого я літав на безпілотниках. Тут треба своїм політати, а ось з’являються хлопці з Восьмого полку: «Поїхали з нами, подивишся»; потім приїжджають із 73-ї бригади – мовляв, допоможи, нам треба твої “очі”. Аеророзвідки катастрофічно не вистачало».

Тому Дмитрові часто доводилося працювати на межі можливого, заходячи на надто небезпечні відстані.

«Я залітав максимально далеко. Знав, що це – ризиковано. Іноді працював на маленькому відсотку заряду акумулятора, вигравши час, навіть коли дрон був на межі втрати. Одного разу, до повномасштабки, ліз прямо під злітною смугою ДАПу, на пузі, щоб забрати свій Mavic, який відвалився і приземлився в «сірій зоні», – пригадує розвідник.

Однак ризиковані дії мали високу цінність, а інколи це була єдина можливість для отримання інформації. Так, 6 березня, неподалік села Комарівки Ізюмського району «Фін» виявив ангари з військовою технікою та особовим складом противника. Маючи точні координати ворога та співпрацюючи з підрозділами ЗСУ, вони завдали чіткого удару по цілі. Як результат – знищений танк, три БМП і понад два десятки кацапів.

А вже 10 березня старшому сержанту вдалося знищити чотири танки, два БМП та близько 30 окупантів, завдяки знову ж таки аеророзвідці.

«Вчасно виявив колону ворожої бронетехніки, яка рухалася в бік мосту – неподалік села Оскол, на Харківщині».

Це були непоодинокі випадки, коли, завдяки високій майстерності в управлінні безпілотниками, Дмитро Фінашин виконував роль «очей» Сил оборони, забезпечуючи точну розвідку та здобуваючи критично важливу інформацію для підрозділів на передовій.

Під час чергування на спостережному посту у квітні під Кремінною розвідник виявив групу з близько тридцяти осіб, що намагалися проникнути в тил українських позицій. Він негайно повідомив командування і вступив із ними у бій. До прибуття основних сил ротної тактичної групи, які успішно завершили операцію, «Фін» не лише стримував диверсантів, а й встиг уже покласти кількох із них.

Залишився сам у «сірій зоні» в статусі загиблого

У травні 2022-го на Донеччині, поблизу Соледара, де тривали бої, Дмитро Фінашин разом із групою спецпризначенців здійснював розвідку.

23 травня біля Яколівки вони отримали розвідзавдання пройти «сірою зоною» кілька лісосмуг у напрямку Берестового, що на кордоні з Луганщиною.

«Потрібно було дійти умовно з точки А в точку Б по «сірій зоні» і підкріпити там Сили оборони. Але, як виявилося, наших сил там уже не було. І не те що в точці Б, а приблизно на середині маршруту був противник. Вогневий контакт, ми відступаємо. Побратим «Азов» отримав поранення. Ми, лежачи, почали його евакуйовувати під обстрілом через поле. Тоді «затрьохсотили» й мене. Перший удар прийшовся у праву руку, в палець, що тримав зброю. Потім куля влучила в шолом».

Дмитро опинився на лінії вогню під безперервним обстрілом ворожого кулеметника.

«Там у полі молода пшениця десь до коліна, низенька була. Кулеметник просто навалював по цьому полю, не розуміючи, де ми. Лягаю на живіт, починаю відповзати назад, і в якийсь момент мені залітає в ліву руку, перебиває повністю кістку».

Швидка реакція побратимів, які наклали турнікет, зупинила кровотечу, але ситуація залишалася критичною.

«У цей час росіяни вбили нашого «Сократа», взяли його рацію і сказали, що він загинув, а всіх «трьохсотих» вони добили».

Це стало сигналом до відступу для решти бійців, які вирішили евакуювати інших поранених. А Дмитро в результаті залишився сам, у статусі загиблого, в «сірій зоні».

«Встати не можу, організму просто не вистачає крові, і я непритомнію, тобто максимум, що можу зробити, – це два кроки у вертикальному положенні».

«Пив із гнилої калюжі – то була найсмачніша вода»

Холод пронизував тіло, свідомість згасала. У такі моменти, згадує співбесідник, мозок починав працювати на межі своїх можливостей – породжував галюцинації, які змушували рухатися й боротися за життя.

«Ліг і думаю – буду вмирати. Я прийняв рішення, що далі – вже немає сенсу… Тим більше, я навіть не знав, у який бік повзти. Заплющив очі – й таке відчуття цікаве... Думаю, що саме так люди і помирають насправді. Немає фізичного болю взагалі. Ні спраги, ні запаморочення. Ти просто лежиш, перед очима – темно, і чуєш свій голос у голові.

Спілкувався сам із собою про те, що в цій ситуації я – безвісти зниклий. Тобто мене ніхто не знайде, ніхто не забере. І це, мабуть, найгірша ситуація, яку можна уявити. Навіть не для мене, а для рідних, для дружини. Вирішую боротися. Розплющив очі. Біль повернувся разом зі спрагою. Почало сутеніти. Згодом я заснув чи знепритомнів. Отямився від жахливого холоду. Температура повітря чотири градуси була, а я одягнений у легенький кітель».

У стані марення мозок почав формувати галюцинації, згадує Дмитро.

«Мені здавалося, що приїхали наші – бачив пікап, хлопців. Повз до них, ніби нагрівся, а тоді – нічого немає… Знову знепритомнів. І знову – інша машина… І знову повз. Так тривало всю ніч».

На ранок, попри зневоднення та втрату крові, боєць продовжував рухатися – на лікті, бо встати не міг. Побачив знайому галявину – це була ділянка неподалік місця, де його поранило.

«Я зрозумів, куди мені потрібно рухатися, в який бік. Там, у порослій траві, я натрапив на калюжу. Дуже поганої якості рідина: зелена, така смердюча, з піною якоюсь. Насправді, така блювотна ця вода, але я подумав: від зневоднення помру швидше, ніж від інфекції. Тож вирішив пити. І вона тоді здалася мені найсмачнішою водою у житті».

Марення змушували щось робити

Другу ніч у «сірій зоні» Дмитро Фінашин згадує як більш виснажливу й холоднішу, ніж першу. Температура впала ще нижче, а тіло – змокле від роси та просочене кров’ю – дедалі важче реагувало на біль. Фізичні сили згасали, а свідомість балансувала на межі реальності.

«Я вирішив повзти далі, і в цей момент у мене з’явилася ще одна галюцинація. Наче приїхали хлопці з нашого підрозділу і кажуть: «Почекай, не повзи, ми будемо тут до 20-ї години, потім тебе заберемо». Я їм відповідаю, що мені дуже погано, можу не дотягнути до вечора. А вони – ніби відповідають: «Це ж – служба, ми не можемо зараз. Чекай».

Дмитро дочекався до 20-ї години. Почало сутеніти, але ніхто так і не з’явився.

«Дивлюся – нікого. Думаю, клас, поїхали без мене. Але по темному я вже не ризикнув повзти в соняшники. Як потім виявилося – на краще, бо звідти б точно не вибрався…

Заночував там же, на відкритій місцевості. Знову пив із тієї гнилої калюжі. Друга ніч виявилася особливо тяжкою. З’явилися галюцинації. Цього разу – інші побратими, які нібито принесли теплий чай, енергетики й навіть колу. Кажу їм: «Дуже холодно, дайте чаю». А мені у відповідь: «Ти спочатку кулемет дотягни».

Уявна розмова продовжувалася: «Фін» погоджувався, начебто брав кулемет і повз через мокру траву. Знову й знов.

«Разів десять вони мені ці «кулемети» давали. А я, лежачи, їх «тягнув» з останніх сил. Потім кажу: все, чесно, не можу. Дайте чаю. Вони: «Полеж трохи, ми нагріємо і тебе розбудимо». Я засинаю. Прокидаюся – їх нема. І кулемета нема. Дивлюсь – а це моя рука. Я її вже ледве волік за собою. Вона здавалася мені важкою зброєю».

Так тривало до ранку. Свідомість періодично вимикалася, тіло охоплював холод, від якого не можна було врятуватися. Дмитро не пам’ятає, скільки ще тривала ця боротьба, але з першими променями сонця він почав зігріватися. І вже тоді – на третій день – його знайшли.

«Але, по суті, увесь цей час я тримався не стільки фізично, скільки через ці картинки й голоси в голові. Вони змушували мене повзти».

Коли розвідник зрозумів, що бачить живих людей, спершу злякався, що то – росіяни.

«Оце, думаю, приїхали… Боровся-боровся і напоровся… Починають говорити, а я дивлюся на них і розумію, що вони – дуже реалістичні, дуже деталізовані. Переді мною стоять хлопці в українському пікселі».

Потім виявилося – це були десантники з 80-ї бригади. На адреналіні Дмитро встиг передати інформацію про ситуацію навколо: де працював кулемет, де ворог, де були українські позиції. Один із десантників залишився з ним – це стало для пораненого остаточним підтвердженням, що бачить не галюцинацію.

«До того всі «приходили» й одразу зникали. А цей залишився. І я видихнув», – посміхається співбесідник.

Евакуацію здійснювали підручними засобами. Спершу Дмитра помістили в спальний мішок, але тканина швидко стерлась об ґрунт. Тоді бійці зняли ремені з автоматів і на імпровізованих носилках тягли його кілька кілометрів до місця, де вже чекала машина.

«Болю майже не відчував. Допомагав їм, чим міг – ногами відштовхувався, щоби полегшити транспортування. Бачив, як їм важко», – згадує Фінашин.

Після евакуації Дмитро ще пройшов кілька етапів медичної допомоги.

«Щойно мене завантажили в авто, організм почав вимикатися. Я зрозумів – тепер можна хоч трохи розслабитись. Але хлопці тримали мене при тямі до останнього».

«Головне, що живий»

Коли важкопораненого бійця евакуювали до лікарні в Бахмуті, він попросив телефон, щоби зв’язатися з дружиною. Це була перша розмова після трьох діб мовчання.

«Коли ми йшли на завдання, я розумів, що воно – дуже ризиковане. Перед виходом написав дружині коротке повідомлення: «Люблю». Розумів, що це її насторожить, але мені було так важливо сказати», – згадує Дмитро.

Коли зв’язок обірвався, Ірина не знаходила собі місця. Вона телефонувала побратимам, командиру… – але відповіді не отримала. Ніхто не наважувався говорити.

«Коли почув голос, зрозумів, що Іра – дуже знервована. Сказав одразу, що все – нормально, мене знайшли, але у мене не буде лівої руки та вказівного пальця на правій. «Без різниці, – відповіла вона. – Головне, що живий».

Після важкого поранення турнікет було накладено приблизно на рівні середини біцепса, пригадує «Фін». Як відомо, його можна безпечно носити до двох годин. Уже під час медичної евакуації боєць відчув різкий неприємний запах. Медики констатували гангрену й ухвалили рішення про ампутацію.

«Руку ампутували повністю – до плечового суглоба», – говорить військовий.

Попри втрату, він зберіг бойовий дух: «Я ніколи не звик зациклюватися на проблемах. Якщо є складність – треба думати, як її вирішити. Сидіти й жалітися – сенсу немає».

Зараз, за його словами, доводиться ретельніше планувати кожну дію: прості рухи, які колись здавалися автоматичними, тепер вимагають зусиль і чіткого розрахунку.

Героя України отримував не посмертно, а особисто

Указом Президента України старшому сержанту Дмитру Фінашину присвоїли звання «Герой України», нагородивши орденом «Золота Зірка».

«Вийшло так, що коли росіяни вбили «Сократа», зняли з нього рацію й оголосили, що покришили нас усіх, командування вирішило подавати мене на найвищу державну відзнаку – посмертно. Але, коли мене знайшли, вони такі: круто, якщо він живий, то нехай вже буде, подання зробили, хай іде на живого, – посміхається Дмитро. – Пам’ятаю, як десантник, який мене знайшов і врятував, написав мені повідомлення: «Вітаю, ти – один у мене такий… живий». Я відкриваю посилання, що він надіслав, а там – Указ про присвоєння звання».

Про посаду в Міністерстві

Після реабілітації Дмитро Фінашин долучився до роботи в Департаменті соціального захисту МВС, де займався питаннями протезування військовослужбовців. Однак уже за три місяці звільнився через надмірну бюрократію.

«Я хотів допомагати побратимам, а не потопати в паперах», – пояснює він.

Згодом добровільно мобілізувався до Нацгвардії, де півтора року служив в аеророзвідці на посаді офіцера розвідувальної секції – у межах переліку посад, доступних для осіб з обмеженою придатністю до військової служби.

«У січні 2025-го зі мною зв’язався помічник Міністра внутрішніх справ України й запропонував розглянути можливість стати радником – з огляду на потребу в залученні ветеранів до формування ветеранської політики. «Не можна будувати щось для ветеранів без участі самих ветеранів», – зазначили в міністерстві. Після короткої паузи на роздуми я вирішив, що на цій посаді зможу принести більше користі».

Нині Дмитро активно працює над розбудовою ветеранської політики. Як радник Міністра внутрішніх справ, він уже ініціював створення Всеукраїнської ветеранської громадської організації, яка об’єднує напрями реабілітації, спорту, навчання, працевлаштування та вирішення соціальних питань. Організація буде функціонувати у кожному регіоні України, щоб ветерани мали чітке розуміння, куди одразу можна звертатися по допомогу після звільнення зі служби.

Фінашин наголошує: найбільші бар’єри для ветеранів – психологічні. Саме тому важливо демонструвати позитивні приклади, залучати до активності та підтримувати адаптацію до цивільного життя.

За його словами, Міністерство вже досягло відчутного прогресу у сферах лікування, реабілітації, працевлаштування та підтримки родин ветеранів. Власний бойовий досвід, поранення, ампутація та шлях реінтеграції дозволяють Дмитру вибудовувати довіру та ефективну комунікацію з ветеранами за принципом «рівний – рівному».

«Я можу поспілкуватися з пораненим, і він відкриється – бо знає, що я пройшов той самий шлях», – каже ветеран. В областях України вже працюють дев’ять координаторів, які взаємодіють із ветеранами на місцях, фіксують проблеми й потім усі разом шукають шляхи їх вирішення.

Окремий акцент – на розвитку дозвілля та спорту. «Сьогодні складніше залучити ветерана до активності, ніж організувати її. Але це – надзвичайно важливо для повернення до повноцінного життя», – підсумовує свою розповідь Герой України Дмитро Фінашин.

Сніжана Божок, фото Олексія Самсонова та з архіву Героя

Головне фото: Під час бойового завдання