У 1941-му вона, разом із односельцями, копала окопи для оборонних позицій радянської армії. Залишилася одна-однісінька, і багато років не може самостійно пересуватися. Та завдяки добрим людям залишається жити у своїй хаті, бо тут і стіни рідні допомагають…
Долі людські. У своїй хаті – своя правда
На Благовіщення Євдокії Йосипівні Карпенко виповнилося 98 років. Колись старі люди казали, що у великі релігійні свята народжуються люди з особливою долею. Їй судилася доля, однозначно, не проста. На сьогодні вона – найстарша людина по селах Красноколядинського старостату, та і в усій Талалаївській громаді її ровесників залишилося кілька чоловік. Євдокія Йосипівна має світлий розум і чудову пам’ять. Це сьогодні те, що було вчора, вона може і забути, а те, що було дуже давно – пам’ятає. Чотирнадцятилітнім дівчам вона, разом із односельцями, рила окопи на підступах до села, коли у 1941-му наступали німецькі війська. Вона – останній свідок тих часів. Не забулося їй, як два роки довелося жити в окупації, а потім у жахливій бідності відновлювати колгосп. Такі особливості людської пам’яті…
Колись розкішний сільський двір поріс високою травою. Відчувається, що роками тут не ступає людська нога. Тільки рудий пес, радісно вимахуючи куцим хвостом, зустрічає у дворі гостей. Господиня цього двору роками вже не може сама виходити на подвір’я.
– Буває, що зі стільчиком дійде у коридор, відчинить там двері та насолоджується свіжим повітрям, – розповідає соцпрацівниця Тетяна Васильченко, яка вже десять років обслуговує цю літню жінку і за цей час стала їй справді рідною. – Якби Йосипівну ноги носили, то вона б, може, і без сторонньої допомоги обходилася. Вона така завзята жінка. Коли ноги відмовили, не змогла навчитися пересуватися ні у колясці, ні з ходунками. А так – «їде» на стільці, тобто руками підіймає стілець під собою, а доки постоїть секунду, стілець пересовує. Це дуже важко робити…
– Мені Таня як рідна дочка, – говорить жінка. – Вона – мої ноги, руки і навіть вуха. Важко їй зі мною. Сам Бог мені її послав…
Спілкуватися зі мною допомагає теж Таня, бо її підопічна має поганий слух, а свою доглядальницю розуміє, мабуть, за рухом губ.
– Кажеш, щоб розповіла про своє життя, – говорить жінка з тугою у голосі. – Тепер, може, й не повірять молоді, як нам жилося… Скажуть, що казки розказую. Другу війну переживаю… А голодовки… Ніколи не думала, що у мене вік такий довгий… Всі рідні давно мене покинули…
Жінка кидає погляд на фотографії синів та чоловіка, виставлені на столі поряд із її ліжком. До речі, так роблять більшість сільських жінок, які доживають свій вік без сім’ї. Вони, як із живими, говорять із фотографіями рідних. Так і вона…
– Як не стало мого хазяїна, а я зрозуміла, що у нас гроші, які ми на «чорний день» збирали, вкрадено, так і ноги мої віднялися, – показує поглядом на його фото. – А це мої сини Іван та Василь… Оце старшому вже цього року 77 виповнюється. Не знаю, живий він чи ні. Хочу, щоб був живий. До нього і говорю, як до живого. Він у Курській області живе ще з молодості. А Васі було б 72, та немає його вже давно. Цей у Білопіллі жив. Я як перестала ходить, вони з невісткою мене доглядать приїхали. Вони із старшим не помирилися, так той і не їздив більше. Нічого про нього й не знаю. Не держу на нього гнів, бо не знаю, яке у нього життя та ще й тепер, у війну… А з невісткою у нас не дуже ладилося, то сина як не стало, вона й поїхала від мене. Залишилася я, неходяча, одна в хаті… Голова сільради мені каже, що заберуть мене на «дом престарілих», а я плачу… Бо як із своєї хати іти, то краще умерти! Як же я хочу дома дожити віку! Бог мені послав Таню, що погодилася мене таку взять під опіку. Ще одна жінка за окрему плату допомагає Тані мене доглядати: їсти готує, навідується до мене, і я їй вдячна. Якби не ці дівчата… мені б не жить!
У хаті чисто і затишно. Куди оком не кинеш, все у вишивках – вишиті наволочки, картини на стінах, простирадла (підзорники) на ліжках. Це все роботи господині. Важко уявити, коли тільки встигала все те вишити!
– Більшість ночами шила, – зізнається Йосипівна, – Як зачну, було, який візерунок, то й покинуть не можу… А у вікні вже й світанок! Пора бігти поратися дома, та щоб і на роботу не спізниться. А люблю вишивку так, що й словами не сказать! Тепер сиджу, дивлюся на всі ці візерунки і згадую своє життя… як книжку читаю.
До школи я ходила тільки два класи. Хоч і хотілося. Та були ми босі і голі… Не до науки. Батька мого на війну забрали у перші дні. Не встиг і листа нам написати. Мама похоронку отримала і дуже важко те перенесла. А тут окупація на два роки. Пережили якось. Мама дуже хворіла, а братику моєму було чотири роки, як війна почалася. Отож мені треба було йти в колгосп. Робили тоді за якусь їжу, щоб не вмерти з голоду. Я своїм пайком і маму з братиком годувала. Мама, було, місяцями лежить у Щучому – це кілометрів 15 від нас – у лікарні, а я двічі у тиждень ношу їй хоч щось поїсти, бо і там був чорний хліб та вода. Три зими вона там лежала, пізніше визнали її інвалідом і на рік призначили 40 рублів пенсії. Отак і виживали… – поринає у спогади Євдокія Йосипівна. – Колгоспи у війну та після на жіночих руках трималися. Я років у 15 вже вміла добряче косить! А ще три літа ходила у «причіплювачах»! Не знаєте, що це? Ось розкажу. Появився у колгоспі трактор ХТЗ-16 і плуг тракторний однокорпусний. Причіплювач мусив стоять на тому плузі і регулювати його роботу, щоб глибина оранки була однакова. Казали, що у мене це добре виходило. Відчуваю, що плуг надто заглиблюється і трактору важко – зіскакую із плуга і йду слідки. Бачу, що треба заглибити, тоді назад на плуг заскочу. І так цілий день…
– Не страшно було під колесо попасти та травмуватися? – запитую свою співрозмовницю.
– Тоді нічого не страшно було! – усміхається вона. – Це ж молодість! Не думалося про це. Ще й раділа, бо не кожному таку роботу довіряли! Отак три літа я і працювала. А вже як вийшла заміж, то все у ланці. Не тільки сапувала, а й сапи бабам клепала. Чоловіки з війни не поверталися. Не було кому ні косить, ні косу чи сапу наклепать. Я і навчилася! Комусь же треба це вміть!
Сапуємо ланкою буряки, а у жнива, ще як комбайнів не було, косами косимо колос, зносимо на гарби (вантажні вози) та звозимо до комори. А вже взимку ходимо до молотарки. Ото там дуже важко було снопи подавать, та ще і холодно. Ноги ганчірками пообмотую, бо ні чобіт нормальних, ні валянок не було, та й спідниця благенька… Дуже важко було. Та кому поскаржишся?.. У кого батько був живий, тому-таки легше жилося. Та таких одиниці були після війни. Більшість – сироти…
У 20 років вийшла я заміж за Михайла Григоровича Карпенка. Він бідував ще більше, ніж я, бо у мене мама, хоч і хвора дуже, та жива, а у нього… померла з голоду, а батька розкуркулили, він, сердешний, не пережив такого, та й… повісився. Ми якраз підходяща пара була… сироти. У перше ж літо збудували свою хату – топтану! Тепер люди, мабуть, і забули що таке було. Навозили соломи, глини і з того замісу «топтали» стіни. Дерево по дощечці стягували як могли – купить було ніде і ні за що, украсти не можна… У тій топтаній хаті і сини наші народилися та росли. Це вже пізніше, коли стали робить за гроші у радгоспі та хазяйство тримать, збудували з хазяїном оцю хату. І на неї по цеглинці збирали. Зате зробили так, як хотілося – і кімнат аж три, і коридор, і вікна великі, і газ тепер є, та жить уже ніколи… Я ніяк не можу покинуть цю хату, хіба вже тоді, як винесуть…
Секрету довголіття у жінки – ніякого! Багато працювала і мало їла, бо то не було чого, то не було коли.
– У дитинстві та молодості, мабуть, організм звикав до того, що треба жить впроголодь! Тоді серед ровесників дуже мало було повних людей. Вже пізніше, може у 50-х, білий хліб ми спробували на смак… та був він тільки у свята. І хазяйство стали тримати дома, так податками страшними людей обкладали. Треба було віддать державі з корови 1000 кілограмів молока у рік, уже не пам’ятаю скільки, але не мало – яєць, м’яса. Не справишся, то можуть і засудить. І таке бувало. А ще ходить бригада по дворах і змушує брати облігації, а на облігації треба гроші. Нікого не цікавить, де ти їх візьмеш. Отож, як заріжемо порося, то найкраще сало продамо, бо треба на облігації. І кользу на городах сіяли та били олію з неї – теж на продаж. Базар у Дмитрівці був. Туди пішки ходили.
Їли ми просту їжу, у печі готувала. Часто й густо борщ у печі, а поїсти не встигала, бо доки дома попораєшся, бігом біжиш на машину. Це вже у 70-х ланку возили на поле. Не дай Боже, запізнишся, тоді пішки треба наздоганять, а сапуватимеш десь позаду, то й води не нап’єшся, бо воду у діжці везли туди, де жінки гуртом сапують. А тільки заліземо на машину, вже і співаємо… Такими ми були! Як задумаємо ланкою другу ланку обігнать, то вночі при місяцю свої буряки перечистимо – і в переможцях! Нікого вже з наших немає… нікого. Я ще й на пенсії довгенько працювала. Заробила пенсії чотири з половиною тисячі… Та нічого, ще ж пай маю свій та чоловіків. Так і розтягую, щоб було на ліки, на їжу, за газ та світло. Якось уже доживу, дякуючи добрим людям. Молодих людей дуже шкода, що їм знову випала війна, знову сироти, знову долі розбиті…
Поряд з іконами на стіні вишитий Євдокією Йосипівною портрет Шевченка. «В своїй хаті своя й правда… і сила, і воля!»
Олександра Гостра
