Прокинулася Одарочка серед ночі. У вікнах – червоно. Пожежа! Гавкали собаки, ревіла худоба. Горіло обійстя Ониська. Люди виглядали із хат і тільки одиниці побігли гасить…
***
– Ой лишенько! Бабо! Звідки вас таку привезли? Чи ви і зроду не милися? Стягайте оці валянці із себе! Чи до ніг поприростали? Он – вдягайте тапки! – санітарка кивнула головою на заношені виступці, що стояли в куточку кімнати. – І чулки знімайте! Їх тільки викинуть!
– Так ноги голі померзнуть… І заколію тут… – обзивалася стара, яку «по швидкій» доставили у лікарню.
– Та чорти вас, старих, і не візьмуть! Лежіть! Чекайте лікаря! – гарикнула санітарка і грюкнула дверима.
Одарка причепилася на краєчку ліжка і боялася простягнути брудні ноги. Ось, думала собі, закінчу «сезон» на полях і вже тоді натоплю добряче у хаті, внесу із клуні балію та добре вимиюся… ну, щоб на всю зиму. А тут прихопило просто посеред поля хтозна і що. Може, й перевтомилася. Бо щодня треба було бігти збирать кукурудзу після комбайна, а тоді ще й бурячне поле «зачищала». Там і небагатечко буряків лишилося, та все ж добрий клунок назбирала вчора, і позавчора, а сьогодні де не взявся чи то охоронець, чи начальник який – як крикнув на неї, вона з переляку і сіла біля того оклуночка. Ледь дотягла його до дороги. Сусід, добрий чоловік, їхав, побачив бабу та й зупинився. Бачить, що їй зовсім кепсько, то повернув, та не додому, а на «швидку» бабу завіз. А оклуночок із буряками так і залишився. Просила сусіда собі його забрать, так він сміється, мовляв, навіщо мені, бабо, ті солодкі буряки?!
Одарка дивилася у жовту потріскану стелю лікарняної палати. Лікар не спішив до неї… А стеля ніби опускалася все нижче і нижче та хотіла її собою придавити. Вона б хотіла її утримать руками, та руки не піднімалися. Не було сили і гукнути когось на допомогу. Та враз на тій низькій стелі стара жінка, як на полотні намальований, побачила образ матері. Стало затишно, ніби аж ноги стали нагріватися… бо мама схилилася їй аж до скроні… І все, що давно-давно пережите, пропливало перед очима, як кіно.
* * *
– Мамочко! Порятуй мене! Вони мене вб’ють! – Одарка заскочила до матері на піч. Зуби цокотять, тремтить, аж підстрибує.
Мати затулила їй рота долонею і обняла. Слова сипалися через материну долоню просто градом:
– Повз бурт ішла… Дивлюся… Нікого… Я вкинула бурячків у полу. Щоб Ванькові від кашлю спекти… А тут дядько Онисько мене за косу вхопив! Ой! Уб’ють мене, мамочко!
– Тихенько… Не лементуй! Сиди тут… під рядном…
Біля вікна загупали важкі чоботи, забрязкотіла шибка. Маруся перехрестилася хутенько і метнулася до дверей. Пізній непроханий гість поважно зайшов у кімнату, оглянувся навколо:
– Багато живеш, товаришко! І лава є, і стіл, і скриня он! Ще ж і у скрині щось є! Багато вам треба, бачу! Багато! Он дочку красти посилаєш! Злодійству вчиш!
– Та ти й скажеш, Ониську! Який із неї злодій? Дитина ж! Он малий у нас дуже кашляє, йому б солоденького…
– Солоденького, значить захотіли! – підступив до неї так близько, що Маруся задкуючи гупнула на лаву. – Зізнавайся! Посилала дочку красти?!
– Не крали ми… Ми не крали… Скажи, Ониську, що не крали… Вік за тебе молитимуся, і Бог тебе не забуде! Скажи, Ониську…
Він відчував, як злякано тріпотіло її серденько, бачив як тремтять груди й руки, і це приносило йому якусь дурнувату насолоду. Онисько аж заіржав, як кінь, і стиснув її великими ручищами за плечі.
– Що ти, Ониську!.. – Маруся рвонулася так, що затріщала на плечах її старенька сорочка, а з-під неї виглянули маленькі білі груди…
– Сядь! – штовхнув її рукою назад на лаву. – Я не заявлю про покражу, якщо ти сама того захочеш! Я багато, що можу, Марусю!
– Гріх тобі буде великий! Прокляну!
– Не встигнеш! У тюрмі раніше згниєш! Одне моє слово і…
– Гадюка ти! Був би Петро живий…
– Ну і що б твій Петро?! Він своє заробив!
Заплакав малий Ванько, і Одарочка не витримала – як та білка зіскочила з печі і вчепилася зубами у червону дядькову руку, яка тримала маму за плече. Друга дядькова рука боляче вхопила її за вухо. Та Одарочка в люті не могла розчепити зубів, доки не почула солоний присмак у роті… Ледь змогла розвести щелепи і від того присмаку її вирвало прямо на розкішне галіфе Ониська…
– Дурнувата! У тебе до ранку є час подумати! – прокричав в лице Марусі і вдарив дверима.
– Мамочко, нас тепер у тюрму посадять… Все через мене… – не могла заспокоїтися Одарочка.
Маруся вкуталася рядном із головою і старалася заснути. Та тільки вдосвіта задрімала і побачила живою покійну Гальку Стефанівську. Стоїть вона, весела така, посеред їхнього двору і їсть шмат білого хліба. Відламала і протягнула шматочок Марусі. Та і взяла… А на білій шиї у Гальки – синій рубець від вірьовки. Два роки вже її живої немає. Білим хлібом Галька аж марила! Всі голодні, а Галька ще й вагітна… Нарізала пшеничних колосків, хотіла хоч перепічку якусь спекти. А її й спіймали з тими колосками. Сварив об’їждчик на полі, сварив голова, справу на неї передали в суд. Та не ждала вона, доки засудять, пішла на вірьовку…
Маруся схопилася від того сну і стала навколішки біля полу, де спали діти… Вже не плакала. Повернулася до образів, помолилася Богу, швиденько одягнулася і… пішла.
Пережили зиму. Онисько не заявив про «злодійку». Іноді Одарочка крізь сон бачила, що він приходить вночі, іноді навіть гостинця приносить – молока чи сиру грудочку, чи масла. Ванько так і видужав на кращих харчах. Донька помічала, що мати затуляє вікна, гасить каганець…
– Мамо, а чому до нас дядько вночі приходить? – якось зопалу запитала матір.
– Доню! Ти нічого не бачила! Нікому нічого не скажи! Бо нам тоді кінець! – плакала Маруся. – Ніхто не має знати цього! Ніхто!
Одарочка більше ні разу не запитувала нічого маму. Чула як та часто не спить і плаче. А пожаліть боялася…
Одного разу прийшла з роботи у розірваному одязі й у страшних синцях. Залізла на піч і кілька днів не говорила й не ходила. Одарочка подавала їй водички і мокру ганчірку тулила до голови… Вже вона замість матері вийшла у ланку зароблять трудодні. І почула між жінками, що то маму побила жінка Ониськова та її сини, бо вистежили їх удвох… А Ониськові й нічого! «На козаку немає знаку!» – шкірилася спеціально, щоб почула й Одарочка, тітка Зіна.
Десь через тиждень Маруся піднялася. Помилася, вдяглася у нове. Ніби кудись зібралася. Обняла дітей:
– Одарочко… Ти вже така доросла. Ти ніде Івана не залишай. Одне одного тримайтеся… Лягайте спати. Я пізно буду…
Прокинулася Одарочка серед ночі. У вікнах – червоно. Пожежа! Гавкали собаки, ревіла худоба. Горіло обійстя Ониська. Люди виглядали із хат і тільки одиниці побігли гасить… Згоріло все його хазяйство.
Марусю тільки через три дні знайшли у ставку. Сама випливла. Похоронили її жінки із ланки як самогубцю. Онисько так і не зміг відбудуватися. Пиячив. Однієї лютої зими замерз у снігу п’яним.
Мама завжди приходила до Одарочки у снах. Помагала їй… Доки Ванька вона на ноги поставила, сама в дівках залишилася. І сваталися хлопці, так у прийми на їх злидні ніхто не хотів, а вона – нікуди без брата. А він виріс, вивчився та й поїхав у місто жить. Казав: «Я тобі, сестричко, старість таку забезпечу, що будеш у мене, як пані жить!» На шахти у Донбас поїхав. Та й пропав там. Привалило у забої…
А Одарочка сама й сама. Звикла так. Кажуть їй сусіди: «Залиште, бабо, вже того мішка! Чи ви без того качана чи без буряка не проживете?» Звичка у неї така. Мішечок під руку – і на поле…
* * *
Лікар так і не зайшов до неї. Одарочка вичалапала у коридор. Тихо… Всі сплять. Дійшла до санпропускника. На кушетці так і лежала її куфайка, стояли в куточку шиті валянці. Десь взялися у неї сили, щоб накинуть на себе одежину, взутися і… піти. Додому… Згадала, що на полі покинула оклуночок із буряками… Аж усміхнулася! І пішла… А надворі розходжувалася перша хуртовина.
Олександра Гостра
