Сергій Ткач з м.Городня, що на Чернігівщині, за кермом як професійний водій, з 18 років. Працював на міжнародних перевезеннях – робив рейси вантажівкою у росію, білорусь, Грузію. А як досяг 50-річного віку, пересів за кермо автобуса. Спочатку возив дітей у колишній Городнянській школі-інтернаті для дітей-сиріт з 2011 по 2018-ий рік, потім знову повернувся до вантажівки – працював водієм на підприємстві «Робін», а з 2020 року пересів за кермо маршрутного мікроавтобуса на рейс «Городня– Володимирівка».
Мабуть, на Городнянщині це один з «найпроблемніших» рейсів на той час з урахуванням стану дороги. Хто мав нагоду їздити в тому напрямку, знає, що ями і вибоїни були карою Господньою для всіх водіїв протягом більшої частини майже 40 кілометрів шляху. Лише порівняно нещодавно дорогу привели у нормальний стан, окрім ділянки від Ільмівки до Володимирівки.
– До початку повномасштабного ми робили два рейси щодня, – розповідає Сергій Іванович. – Перший виїзд був о 5.30 з Городні. От і 24 лютого 2022 року я прокинувся, як зазвичай у свою зміну, о 4.30. Будинок у мене на околиці Городні, біля адмінприміщення газового господарства. Коли вже вийшов на вулицю, чую, що там десь далеко бахкає. Я не надав особливого значення тим звукам, подумав, що якісь навчання у військових, сів собі за кермо, та й поїхав у центр Городні, на автобусну зупинку біля будинку культури. З ранніх пасажирів – лише одна жінка. Вона поверталась додому, у Володимирівку – можливо, гостювала в когось у місті. По дорозі ми теж особливих вибухів не чули – автобус старий, гуде, дорога з вибоїнами. Їдемо, та й їдемо собі. А вже коли заїхали за Ваганичі, у Світанок, я почув сильний «бабах» і зрозумів, що щось воно не так. Подумав – мо’, у білорусів навчання та випадково почали гамлесити по нашій території, кажу пасажирці: «Мабуть, треба вертатися». А вона: «Ні-ні, у мене вдома діти, корова, яке вертатися? Поїхали!».
Але незабаром довелось зупинитись – товста сосна, впавши, перекрила дорогу. Ворожий снаряд поцілив у дерево, зламав його так, що вершина впала на проїзд. Чимало зусиль довелось докласти водію, щоб відтягнути важезну деревину з асфальту. У повітрі на той час знову стало тихо. Рушили далі. Підганяла й цікавість – хотілося дізнатись, що ж там насправді відбувається.
– Доїхали ми до Ільмівки, – згадує водій. – Проїхали центр села. Бачимо: люди стоять на дорозі і нас зупиняють. І тут знову почався обстріл. Тоді подружжя Григоренок Сашко і Надя скомандували нам з моєю пасажиркою швидко ховатися до них у погріб. Це було десь о пів на сьому ранку. Сашко, до речі, зараз у війську, він танкіст, боронить країну. Вже у погребі вони почали нам розповідати про те, що почалась реальна війна. Коли трохи стихло і ми вибрались на вулицю, почули, що обстрілами пошкоджено високовольтну лінію, ніде не було електроенергії. Подивися я на дорогу, кажу пасажирці – там шлях розбитий, вирви від снарядів. Не проїдемо ми до Володимирівки. А вона знову бідкається: «Як це не поїдемо? А діти? А корова? Тут всього півтора кілометра!». Ну, таки зважився я і ми поїхали.
У Володимирівці теж люди повиходили з домівок на вулицю, поки трохи вщухло. Висадивши пасажирку, Сергій Іванович рушив у зворотній рейс – на Городню. Автобус був пустий – ті пасажири, що збирались у той день у місто, вже нікуди не поїхали. Доїхати водій зміг тільки до Ільмівки. Колони ворожої техніки, що рухались від білоруського кордону з Глибоцького на Ільмівку, зробили подальший рух неможливим. Прихисток Сергій Іванович знайшов у того ж подружжя Григоренок.
– Якби я не поїхав у Володимирівку, я б встиг проскочити поперед колон, – каже Сергій Іванович. – А так бачу: застряг невідомо наскільки. Ворог рухався хаотично, весь час блукав: то на Карпівку рушили, потім вернулися, потім по вулиці села поїхали, з якої шляху нема нікуди, потім на Володимирівку, і знову назад, бо там теж дороги нема, болота всюди. Шукали аеродром у Ваганичах, хоча той колишній полігон давно березами поріс – видно, карти в них старі були. Потім таки винюхали, яка дорога веде на Городню і суцільною колоною вирушили по ній. Десь години до одинадцятої той рух не вщухав. Люди за той час приходили до автобуса, мобільні телефони від акумулятора заряджали, світла ж не було. А тоді траса наче спустіла і я вирушив додому.
Але доїхав мікроавтобус знову тільки до центра села. Тут стояло одиниць з десять ворожої техніки. Військові робили вигляд, що не помічають водія і автобуса, який хоче проїхати в напрямку Городні.
– Ну, я дивлюсь – офіцер їхній у машині сидить, – згадує Сергій Іванович. – Я йому рукою махаю з автобусу: мовляв, можна, я проїду? Він ніяк не зреагував, ніби мене й не бачив. Ну, думаю, була– не була, «мовчання – то знак згоди», і тихесенько так став вести автобус поміж їхньої техніки. Десь у невеличку канавку на узбіччі спустився, десь – поміж ними. Вибрався і щасливий погнав у напрямку домівки. Аж бачу: між хуторами Світанком і Вершинами поперек дороги стоїть танк. І нема нікого. Я вийшов і пішов до того танка. Аж з нього вилазить бурят і верещить : «Насаааад! Насаааад!». Тобто, вимагає, щоб я вернувся. Я його не боявся – в армії доводилось з бурятами служити, знаю що за народ. Кажу йому: «Який «насаааад»? Ти бачиш, це маршрутний автобус, я водій. Мій дім у Городні. Я повертаюсь додому». А він затвор пересмикнув, мені зброю в живіт наставив і репетує своє «Насаааад!». Я підняв руки догори і почав відступати до свого мікроавтобуса. З танку ще повилазили військові, зайшли в мій автобус, перерили все у ньому і наказали повертатись звідки їхав. Так і поїхав я таки «насад», в Ільмівку.
Коли мікроавтобус знову зупинився в центрі села, до Сергія Івановича підійшла староста Наталія Григоренко і люди, які тут зібрались. Знову заряджали телефони, пропонуючи йому прихисток у своїх домівках, адже їхати в Городню не було ніякої можливості. Але Сергій Іванович вирішив повернутися до оселі Сашка з Надею, бо знав з розмов, що Сашко збирався підключати генератор, тож була надія дізнатись якісь новини з телебачення. Послухавши невтішні новини, Сергій Іванович подзвонив дружині Марії й сказав, що з ним усе гаразд, але рейс затримується. Розповів про ситуацію і своєму керівництву в Чернігові.
– Ну, сидимо ми далі, – згадує він той день. – Але що ж, думаю, скільки мені тут стирчати? Питаю у людей, чи нема в них номера телефону єдиного жителя Світанку, щоб зателефонувати йому й спитати чи ще стоїть там на дорозі той чортів танк з бурятами. Знайшли, подзвонили. Але виявилось, що його нема вдома – під час обстрілів уламками поранило його коня і він повів тварину до ветеринара у Ваганичі. Каже: чекайте, прийду додому – подивлюсь. І таки подзвонив через певний час, сказав, що він уже вдома і ніякого танку на дорозі нема. Ну, я зібрався їхати далі. Аж біжить жіночка, Оксаною, знаю, звуть, і каже: «А я бачу – маршрутка стоїть, думаю коли ж вона поїде у Городню? Мені так треба додому, в місто, там чоловік і діти, я тут за хатою наглянути приїжджала». Ну, сіла вона і ми поїхали. Знову удвох. Як і у ранковому рейсі: в мікроавтобусі я і одна пасажирка.
Проїхали Ваганичі, доїхали майже до Хоробич. Там довелось чекати, бо з дороги, яка виходить з Деревинського напрямку на Хоробицький шлях, якраз теж сунула колона ворожої техніки. Так шлях змісили, що асфальту не видно було – суцільний килим з грязюки, що натягнули з грунтовки гусеницями. Дві з половиною години йшов той смертоносний потік у напрямку Городні, долучаючись до тієї колони, що їхала з Ільмівки. До самої сільради у Хоробичах тягнулась та м’яка та волога жижа. Та робити нічого – поїхали услід. Але на виїзді з Хоробич маршрутку зупинив місцевий чоловік: «Ви там не проїдете, мене біля Кузнич повернули. Не пускають на Городню».
Сергій Іванович вирішив спробувати ще один шлях – на Хотівлю. Але поворот з траси на те село був увесь порізаний гусеницями танків – суцільне місиво. А на Кузницькому повороті, біля зупинки до самого залізничного полотна по правій стороні стояла ворожа техніка. Солдати швидко окопувались, рили траншеї і встановлювали артилерію – зенітки, гаубиці, дула яких були направлені на Городню. Але виходу не було, треба було спробувати проїхати додому, адже Городня вже була майже поруч.
– Як почали ми наближатись, бачу: махають мені руками – стій, мовляв, – каже Сергій Іванович. – Ну, я маршрутку зупинив, вийшов з кабіни і пішов їм назустріч. Вийшла і пасажирка – вона по дорозі подзвонила чоловіку, той виїхав з Городні їй назустріч, вона колону ворожу пройшла, він її там чекав, де зупинили й не дозволили далі рухатись, вони й поїхали. А я ж автобус не кину. Пояснюю солдатам: «Я маршрутчик, повертаюсь з рейсу. Мені в Городню треба». Та ніхто й не слухає : «нельзя» і все. Аж бачу – офіцер їхній, ну такий собі, колгоспного вигляду, але офіцер. Я – до нього. І кажу: «Слухай, ти слов'янин? То допоможи іншому слов’янину проїхати». А він мені: «Ти що, не служив в армії? Не знаєш що таке наказ?». А я йому: «Служив. Можливо, і разом з тобою. Знаю я накази. Але ж прошу як людина – пропусти додому». Словом, ходив я ходив за ним хвостиком, доки в нього терпець не урвався, тоді він узяв рацію, подзвонив, видно, комусь, і сказав мені йти у маршрутку і чекати. Я сів, чекаю. Аж ідуть вояки. Дивлюсь – один на дах автобусу поліз, інший під дно, двоє у салон і давай все перевертати, розривати, нишпорити. Потім дозволили: їдь.
До Городні шлях виявився вільним. Більше ніхто маршрутку не зупиняв і не чіпав. Але коли Сергій Іванович вже у Городні під’їхав до свого будинку, побачив, що поруч, біля магазину, стоїть танк, у якого спала гусенична стрічка. І біля нього – молоденькі солдати.
– Вони обізвались і кажуть: «Ми білоруси, ви нас не бійтесь, у нас наказ не чіпати цивільних. Нам просто треба дійти до Києва, поміняти ваш уряд і повернутись назад», – каже водій. – На вулицях було чисто. Того дня загнав маршрутку у двір, і «пригоди» скінчились. А через кілька днів по дорозі знову почали рухатись колони – повз магазин сільгосптехніки, попід лісом і до вулиці Лісової. Хвіст тієї колони зупинився якраз під моїм двором. Це було 26 лютого. А тоді почала колона палати там, біля лікарні, що під лісом. То вони отут швиденько з техніки повилазили, повсідалися попід парканом навприсядки, автомати собі на коліна повикладали. Чоловік 15 під моїм парканом сиділо. Ми у двір не виходили і калитку не відкривали. А коли обстріл і вибухи припинились, вони знову на техніку повсідались і колона почала рухатись повз церкву Василія Великого, по Жовтневій.
такими снарядами була щедро всіяна Ільмівка у перший день повномасштабного вторгнення, ще довго і в довколишніх полях можна було натрапити на їх поржавілі залишки
Коли окупація скінчилась, Сергій Ткач повернувся на свій маршрут. Люди почали дзвонити і прохати, щоб відновили транспортне сполучення з селами. Однак чернігівське керівництво ще остерігалось давати «добро» на виїзди.
– А маршрутка ж всю окупацію в мене за двором, на городі простояла, – каже Сергій Іванович. – Ще з часів, як працював далекобійником, в мене залишилась звичка завжди тримати бак з пальним повним. То я сказав керівництву, що старостат просить привезти чоловіків з села у військкомат по виклику. Тоді дозволили. Той, перший рейс на Володимирівку виявився таким, що автобус на зворотному шляху був заповнений пасажирами під зав’язку – навіть стоячих вже було ніяк брати. Час виїзду залишився той самий – о 5.30 ранку з Городні. І назад з Чернігова о 13.07. Але вже робимо один рейс на день, а не два, окрім неділі – в неділю ще їздимо двічі. Але пасажирів значно поменшало. Хіба коли якусь допомогу дають, яку треба чи оформлювати, чи отримувати, тоді маршрутка до Городні заповнена.
Звісно, під час поїздок у маршрутці точаться розмови про все і про всіх. Жителів близького прикордоння тривожить і можливість повторного повномасштабного вторгнення через територію білорусі, і вірогідність обстрілів, якщо сусідня країна таки виявиться відверто втягнутою кривавим диктатором у кровопролитну війну, і чи треба буде виїжджати, тікати в такому випадку.– А я їм кажу: «Куди тікати? У Чернігів чи Київ? Та у вас тут, у Володимирівці, мабуть, одне з найбільш безпечних місць. Це до вас сюди можна тікати, рятуючись від обстрілів», – посміхається Сергій Іванович. І додає: – Це ж треба як доля влаштована: на кожне покоління українців випадають якісь нелюдські, жорстокі випробування. І голодомор, І Друга світова, і Афганістан, і Чорнобиль, і знову ось – війна…
Доля і йому відміряла випробування, не жаліючи, за 64 роки життя. В армію Сергія Ткача призвали у далекому 1979 році. А восени того ж року відбувся перший призов на службу в Афганістані, як тоді трактувалось «для виконання інтернаціонального обов’язку». Тоді їхній батальйон поїхав у чужу країну, щоб брати участь у війні. 150 солдатів були відправлені в невідомість. Але втрутився, мабуть, янгол-охоронець, і був відданий наказ 50 чоловік залишити на місці. В число щасливчиків потрапив і Сергій.
Фатум наздогнав його пізніше – у 1986-ому, коли вибухнув Чорнобиль. Водіїв-далекобійників з Городнянської райсільгосптехніки на третій день після трагедії відправили туди на роботи по евакуації.
– Чотирьох моїх колег викликали через військкомат, а нам дев’ятьом дав путівки тодішній райком. З цих дев’ятьох у живих вже залишилось тільки четверо… – з сумом згадує чоловік. – Поїхали ми на своїх робочих машинах, я – за кермом свого КАМаЗу. Мене відправили евакуйовувати, вивозити скот з зони ураження. Чи спали ми, чи їли? Годували нас після рейсу на іншому кінці Київської області. Рентген тих нам ніхто не міряв і не рахував. Що тепер вже говорити про здоров’я?
Відволікають від прожитого і пережитого водія його пасажири, з якими ніколи скучно не буває. А ще – дружина Марія, син Володимир, невістка Марина і шестирічна онучка Єва. Міцна родина – то його гордість і втіха. Тільки б ніколи в їхній долі не повторився лютий 2022-го, тільки б всі життєві маршрути були безпечними і щасливими…
Світлана Томаш,
Новини Городнянщини
