Оборонець Маріуполя Ілля Ільяшенко розповів про страшні тортури у російських в’язницях, де й досі залишаються близько двох тисяч українських бранців з «Азовсталі».
Ілля Ільяшенко розповідає:
— Ніч з 14-го на 15-те квітня для мене видалася справжнім випробуванням. Я дивом залишився живим.
Місто взяте в кільце. Порт був у кільці, «Азовсталь» – у кільці. Нам треба було прориватися з одного кільця в інше. Ми їхали у великій колоні. Машин шістдесят напевно. Ще з півтисячі військових йшли пішки. Це – найважчий день за всю оборону міста. Багато загинули, багато поранених. Навколо все горіло. Я б описав це, як справжнісіньке пекло.
Я з чотирма бійцями їхав легковим автомобілем, поряд з БТРом. Військовим здавалося, що так безпечніше. А виявилося навпаки.
По БТР прилетіла протитанкова ракета і він почав горіти, наступна була по нашій машині. Впала під колесо. Авто перевернуло, зім’яло. Як це було, я не можу описати, бо відключився. Коли прийшов до тями, бачу, що хлопців немає. Дах у машину був провалений і мій шолом просто розірвало на дві частини. Якби був не в шоломі, вже точно не спілкувався б з вами. Я думав, що стікаю кров’ю, бо увесь був мокрий: по обличчю все текло. А це був піт. З вух йшла кров. Це була моя важка контузія.
Мені вдалося залягти біля пагорба, де було ще кілька військових. Навколо все палало, зривалися міни.
20 травня разом з іншими оборонцями приморського міста я залишив Маріуполь, але шлях тоді у нас був тільки один — у полон.
Командир нас усіх зібрав і сказав, що є наказ від головнокомандувача припинити оборону «Азовсталі». Нам тоді обіцяли, що ми матимемо зв’язок з рідними, що гуманітарка з України буде, що Ірина Верещук до нас приїде… Я вийшов в останній день із заводу, 20 травня, після мене тільки командири виходили. І коли росіянин вибив мені при перевірці рюкзак з медикаментами, який я ніс, зі словами: «Он тєбє нє понадобитца», зрозумів, що не варто вірити у нормальне ставлення до нас. Готуватися треба до найгіршого. Але я недооцінив ворога і те, як це – перебувати у нього в полоні.
Таганрог – це одне з найжахливіших місць утримання українських полонених. Там було гірше, ніж у Маріуполі й «Азовсталі» разом взятих. І морально, і фізично. Постійні допити, які обов’язково закінчувалися катуваннями. Туди приїжджають саме такі люди, які вміють добувати інформацію. Вони це робили через тортури, через катування, «тапік» – коли до пальця приєднують струм, крутять машинку, і він починає бити тебе. Це – нереально боляче.
Та найнестерпнішим був допит, коли російським спецпризначенцям хтось доніс інформацію, що я – один із військових, який у Маріуполі виконував завдання на тих позиціях, де були «двохсоті» російські армійці.
Хтось злив інформацію. Він мені показує позицію і каже: «Був тут?». Відповідаю: «Ні, не був». Мене роздягли повністю і шокером сорок хвилин – по всьому. Там немає такого: по руці, чи по нозі. А в кінці допиту, коли я був напівпритомний, поліціянт каже: руку в сторону. Я виставляю. Він чимось поливає, підпалює і рука спалахує. А інший росіянин підходить і рушник кидає на руку. Це подвійний вплив: фізичний і психологічний.
З часу перебування в СІЗО Таганрогу я пригадую, в основному, побої, бо вони були щоденні: зранку й увечері. Ще було нестерпно важко через інформаційний вакуум.
Ти не знаєш нічого: що з рідними, де вони, коли ти вийдеш? Який день сьогодні чи котра година? І це морально дуже важко терпіти. Ти стоїш днями і вчиш яку-небудь «смуглянку», присідаєш по вісімсот-тисячу разів, віджимаєшся, незважаючи на те, що сил немає зовсім. Годували – ложкою макаронів… Лягати, сидіти ‒ не можна. Дивитися на працівників ізолятора не можна. По руках били. Витягуєш дві руки у «кормушку», вони луплять по пальцях, не дай бог прибереш, буде ще гірше».
Ще у той день, коли мене привезли в СІЗО Таганрога, мені збрили брови і били киянкою так, що я потім кров’ю в туалет ходив пару місяців. Це все за те, що у мене було татуювання орла на грудях. Вони кричали, що я – «фашист». А за тату ластівки – били в одну точку по нозі, доки нога не розпухла, бо вирішили, що я – пілот і тому в мене пташка набита. Коли я сказав, що моряк, вирішили, що той самий, який послав корабель. Я їм кажу, то був острів Зміїний, а не Маріуполь… Словом, їм байдуже, за що бити. Нема за що – вигадають.
Майже п’ять місяців я пробув у нестерпних умовах таганрозького СІЗО. Потім мене перевели у Кам’янськ-Шахтинський.
Це вже була тюрма, в якій я пробув ще півроку. Там було легше. До напівсмерті не забивали.
Під стіни в’язниці приїжджала моя мати, якій військовополонені з попередніх обмінів розповіли, що я – живий.
Перший місяць після виходу з «Азовсталі» я був у списках загиблих. І ці списки бачила моя мати. Вона чекала тіла, але десь у душі вірила, що я – живий. Коли хлопці їй дали знати, що я – в Кам’янськ-Шахтинську, вона приїжджала туди. Їй сказали: «Чекайте, ми вам зателефонуємо». Три доби в грудні 2022 року мама провела під тюрмою і ніхто їй нічого про мене не сказав.
Та все таки моя мати дочекалася мене. 16 лютого 2023 року серед сотні повернених українських бранців був і я.
Лише коли мати мене дочекалася, перебралася до Києва. Хоча я її просив ще тоді, у перші дні вторгнення, щоб вони їхали. Але вона сказала: доки ти тут, я нікуди не поїду.
… Я, як і інші українці, маю плани та мрії на майбутнє. За одну з них постійно борюся.
А мрія така: щоб якнайскоріше всіх наших із полону повернули. Найкращі нагороди – це повернені з полону побратими. Оборонці Маріуполя 86 днів стояли за всіх українців, 82 з них – у повному оточенні. Чому українці так не стоять за них тепер? Не під кулями, а бодай на мирній акції.
Записала монолог Сніжана Божок
