У січні дев’ятеро городнянців з Чернігівщини мали змогу познайомитись з італійським містом Кастельбуоно (Сицилія), його мером Маріо Чічеро та мешканцями, які радо приймали гостей.
Стало це можливим дякуючи речнику руху MEAN (Movimento Europeo Azione Nonvolenta) Анджело Моретті, який, перебуваючи свого часу в Городні з дружнім візитом, підтримав таку ініціативу мера нашого міста Андрія Богдана. Тоді, у червні 2024 року, гості з керівництвом нашої громади гості обговорювали питання транскордонної співпраці з органами місцевого самоврядування Італії, оздоровлення дітей, налагодження більш тісних звʼязків між громадянським суспільством України та Італії, і перший результат не забарився – вже у грудні сім’ї загиблих Героїв отримали запрошення на відпочинок.
Всього поїхало чотири родини Героїв – Лариса Сергієнко з Аліною, донькою Ігоря Сергієнка, який загинув у вересні 2014 року, отримавши поранення під Дебальцево, Ніна Шекера з онуком Єгором, сином прикордонника Павла Шекери, який загинув 28 березня 2022 року при обороні Чернігова, Олеся Атрошенко з Артемом, сином Дмитра Атрошенка, який загинув у липні 2023 року під час свого останнього бою на Донеччині, та Валентина Остронос з Анею і Толею, донькою і сином Сергія Остроноса, який загинув при виконанні бойового завдання у вересні 2022 року в Бахмутському районі, що на Донеччині.
Організаційні витрати на поїздку для родин загиблих на дорогу взяли на себе Городнянська міська рада та її італійські партнери, а відпочинок у Сицилії було організовано за рахунок італійських друзів.У Катанії українців зустріли особисто мер Кастельбуоно Маріо Чічеро.
Ми поспілкувались з учасниками подорожі одразу після їхнього повернення в Україну за чашкою чаю, до якої смакувало сицилійське печиво, і попросили поділитися враженнями від поїздки.
– Дорога видалась досить складною, – каже Лариса Сергієнко. – До Києва нас відвезли автобусом, який надала міська рада, потім їхали потягом до Кракова, а звідти літаком до Катани і потім ще дорога кілометрів у 250 до Кастельбуоно. Але ті всі тимчасові труднощі меркнуть перед тими емоціями, які ми отримали під час перебування в Сицилії. Прибули ми ввечері 31 грудня до місця відпочинку. Нас поселили в окремих квартирах, які нам люб’язно надали місцеві мешканці. Італійці готувались до нашого приїзду, згуртувавшись для організації відпочинку – хтось надав житло, хтось оплатив комунальні послуги, хтось закуповував для нас необхідні продукти. Така турбота не могла не розчулити.
Містечко Кастельбуоно, як виявилось, за кількістю населення наближається до Городні – там проживає орієнтовно від 8 до 12 тисяч людей. А от клімат, звичаї та традиції італійців, втім, як і побут та кухня, кардинально різняться від українських. У перший же вечір гості разом з господарями вирушили на площу міста зустрічати Новий рік. Італійці його зустрічають на годину пізніше, ніж українці, через різницю в часі. Тож у наших мандрівників була унікальна можливість тієї ночі зустріти його двічі.
– Була музика, до того ж музика жива – в Італії кожна дитина в школі обов’язково вчиться грати на одному з музичних інструментів, – кажуть городнянки. – Італійці взагалі дуже музичний й співучий народ. Це було чудове свято для міста – люди веселились, обіймались, вітали один одного і нас з Новим роком. Єдине, що нас трохи засмутило – це вибухи святкових петард, які налякали наших дітей, бо вони звикли боятися гучних звуків через війну.
У наступні дні українські гості мали змогу познайомитись із видатними пам’ятками італійського містечка. Побували у костелі, в місцевому музеї, насолодилися неповторною архітектурою, його вузькими вуличками, розташованими специфічно: здавалось, в який би провулок не звернув, все ходиш і ходиш по колу. А ще – погодою, яка радувала сонячними днинами й температурою повітря 8-10 градусів тепла.
– А які там мандаринові та лимонні поля, фікуси, які у нас ростуть лише у вазонах, там здіймаються величезними деревами, – із захопленням розповідає Ніна Шекера. – І на кожному порозі, біля кожного будинку – квіти, за якими дбайливо доглядають місцеві мешканці. І нікому навіть на думку не спадає їх покрасти. От тільки трохи були складнощі щодо мови – українську італійці не розуміють, а ми ж не знаємо їхньої. Щоправда, діти скоріше адаптувались і для них це не було великою проблемою. Єгор, наприклад, захотів якось морозива, то жестами спілкувався з італійцями. А виявилось, що в них місцевий завод морозиво виробляє тільки влітку, у спекотну пору. А взимку – ні. Тому ці ласощі не знайдете в жодному магазині взимку.
Коли перекладачка, уродженка України Тетяна, яка жила десь на Донбасі і була вимушена емігрувати до Італії ще у 2014 році, запропонувала городнянкам з дітьми поїхати до моря, яке розташоване за 15 кілометрів від Кастельбуоно, вони радо погодились. І хоч купатися погода не дозволяла, декому все ж таки «пощастило» – Толя, який присів на каміння для фото, був охоплений веселими водяними хвилями, що додало настрою і спонукало купити новий одяг, адже багажу багато з собою не брали.– Ми готували собі звичну їжу вдень з продуктів, які нам італійці закупили на наше прохання, – кажуть жінки. – Адже ми не дуже звичні до досить гострої італійської їжі – піци, різотто, карбонари. Але щовечора нас усіх мер обов’язково запрошував у ресторан – свій власний або свого сина. Італійці взагалі вечеряють пізно – о 21.30, а як на наш час, то припадає о 22.30 годині. І вечеря – це в них основне приймання їжі, як у нас обід. Страв подається багато й великими порціями. А ще мер Маріо особисто піклувався про кожну з нас за столом, не дозволяв самим себе обслуговувати. Це були чудові вечори, наповнені увагою та турботою.
А в останній вечір прощатися з українцями прийшло дуже багато людей. Всі, хто їх приймав, хто допомагав тим чи іншим чином в організації відпочинку.– Це було так щемливо, – каже Валентина Остронос. – Особливо важко розлука давалася дітям, які між собою здружилися. Ані й зараз пише італійська дівчинка Єлізабет, яка каже, що дуже сумує за своєю українською подружкою. У нас на згадку залишились теплі спогади і яскраві світлини. Мер Маріо Чічеро нам казав, що якщо в нас буде бажання, чи так складуться обставини, що треба буде виїжджати через війну, ми можемо приїхати сюди ще – нас залюбки приймуть.
Діти теж залюбки діляться враженнями – і від моря, на якому вдалось побувати, і від країни та людей. Які приваблюють гостинністю і теплом, і від їхнього усталеного способу життя – зокрема, розповідають про смішних віслючків, якими у Кастельбуоно вивозять побутове сміття, адже вантажний транспорт не проїде вузенькими вуличками. 
А дорослі зазначають, що з першого погляду італійці живуть ще менш заможно, ніж українці – тут не надають перевагу дорогим ремонтам, брендовому одягу, коштовностям чи найсучаснішим гаджетам. Але, скоріш за все, не через низьку купівельну спроможність, а через інші життєві пріоритети. Відзначають також і те. що в багатьох домівках нема опалення – і газ, і дрова дуже дорогі, а помірний клімат дозволяє ним не користуватись, хоча для нас температура в приміщеннях є досить прохолодною. Тим часом продукти в Італії дорожчі, ніж у нас – зокрема, нашим дівчатам за три голівки часнику довелось заплатити близько 80 гривень. Така ж тенденція й з іншими харчовими продуктами.– Італійці розпитували нас про наше життя, – каже Олеся Атрошенко. – Про клімат, уклад життя. А от тема війни для них незрозуміла, чи то вони просто відмежовуються від неї. Хоча ми самі чули, як по радіо час від часу звучало слово Україна, та й мер Маріо говорив, що вони ретельно слідкують за перебігом подій в цій жорстокій війні. І зустрічали нас в день нашого приїзду українськими піснями. Це було до сліз… І нам, і дітям ця поїздка запам’яталась надзвичайно теплими враженнями. Якби запропонували поїхати ще – не вагались би ані миті.
Міський голова Андрій Богдан запевнив, що це була поїздка першої групи родин загиблих Героїв на відпочинок. Ведеться розмова про підписання Меморандуму про співпрацю та співдружність Городні й одного з італійських містечок, в рамках якої плануватимуться ще такі відпочинкові поїздки. Є домовленості з Єстонією про подібну співпрацю, тож почергово всі діти загиблих Героїв матимуть нагоду оздоровитись та набратися позитивних емоцій, відволіктися від воєнних реалій України в інших країнах, готових надати таку підтримку. Наскільки вона необхідна для дітей, які страждають від війни, свідчать слова Валентини Остронос:
– Ми як тільки приїхали додому, заволала сирена про тривогу. Аня підбігла до мене, обняла і каже: «Мамо, як давно ми не чули цього жаху…»
Світлана Томаш,
Новини Городнянщини
