Цю жінку нетипової для Городнянщини зовнішності я візуально знала давно – вона разом з сином оселилась на вулиці Лісовій, де жили мої батьки. Я часто бачила, як дорослий син возив її велосипедом з центру міста на околицю, де розташована Лісова – вулиця віддалена, магазинів тут нема, ніяких установ та послуг теж. А вона, сидячи на рамі велотранспорту, завжди усміхалась і щось йому розповідала. Але спілкуватись напряму нам не доводилось – журналістські дороги привели мене до її оселі лише недавно.
Вже всі обласні видання писали про те, що Галина Сидорівна отримала модульний будинок від благодійного фонду «Рокада» та Агентства ООН у справах біженців. Зараз вона вже обжилась у будиночку разом зі своєю кішкою Бемолькою та кошеням Сонечком. Мешкають тут утрьох, поки син Саша захищає Україну в лавах ЗСУ. Власне, йшла я на розмову, щоб дізнатись саме про умови проживання та зручності в такому тимчасовому житлі. Але розмова наша пішла геть не по запланованому. Я знову для себе відкрила непросту жіночу долю, сповнену і сліз, і радості, й любові. Але про все – по порядку.Сирітська доля
Народилася Галина Сидорівна на Далекому Сході, в Хабаровському краї. Містечко Миколаївськ -на-Амурі, де жила, розташоване на березі Амурського лиману. По суті, воно було промисловим містечком – з портами для теплоходів, суднобудівельним заводом, гірничо-збагачувальним комбінатом. Однак про своє дитинство говорить неохоче, а на запитання про національність відповідає категорично: «Я – громадянка України. Це єдине, що я можу сказати. Я вважаю себе українкою, я нею є! А інше мене не цікавить». Лише під час подальшої розмови я зрозуміла причину її небажання говорити на цю тему.
– Нас у сім’ї було семеро, – почала вона свою сповідь. – Мама померла, коли я тільки пішла до першого класу. А батько був набагато старшим її, він з 1913 року народження. Тож після маминої смерті нас віддали в інтернат. Я навіть згадувати не хочу, як там нам велося. Постійні обзивання, знущання… Як щось трапиться – одразу пальцем на нас вказують, хоча ми ні сном ні духом хто саме спричинив оказію. У всьому були винні саме ми, бо нікому було нас захистити. І от усі ми наче сироти, усіх нещастя сюди привело. А ті, хто був російської національності, вже ніби на щабель вище тебе. Я навіть мови своєї рідної не знаю – нам категорично заборонялось спілкуватись іншою, окрім російської. Та й про рід свій мало чого пам’ятаю. Нині ми удвох з сестрою Любою залишились, решти вже нема на цьому світі.
Дивуюся, що у сестер українські імена. Галина Сидорівна посміхається:
– Батька нашого звали Сидір Сидорович, мама була Марія Василівна. Дід мій, виходить, теж Василь був. А більше я нічого не знаю. Залишається тільки здогадуватись яка саме кров тече в наших жилах. Може, звідси й моя тяга до України. Я ж і спілкуюсь українською вільно. Як і городнянською, бо коріння вже пустила на цій землі.
«Заберу тебе в Україну!»
Після закінчення семи класів Галина поїхала до своєї сестри, яка на той час вже була заміжня і мешкала у селищі міського типу Лазарев, яке є найближчою материковою точкою до Сахаліну. Каже, залишатися більше в інтернаті не мала сил, мріяла, щоб скоріше той квест на виживання скінчився. Саме у сестри вона познайомилась з Олександром Смоляком. Чоловік сам був родом з наших Деревин. Він чудово ремонтував побутову техніку, тож Галинина сестра попросила його полагодити телевізор. Знайомство переросло у тепле почуття.
– У Олександра на той час вже була родина, – каже Галина Сидорівна. – Але щось там не складалось, він збирався повертатись додому, і якось мені сказав: «Заберу тебе в Україну!». А я сміялась, мені ж тільки 22 роки було. Та й не вірилось, що справді його пропозиція серйозна. І ще по дорозі все була в тривозі, все мені здавалось, що не наважиться він мене додому привезти – думаю, залишить десь у Миколаївську-на- Амурі. Аж уже й москву проїхали, а я все-таки їду в Україну.
Олександр був єдиним сином у своїх батьків. З теплом згадує Галина Сидорівна свою свекруху Софію Григорівну. Вона своєю доброзичливістю та підтримкою розвіяли всі страхи й сумніви Галини, стала їй другом і порадником. Та й у Деревинах люди приязно зустріли нову жительку – не зустріла вона тут, каже, упередженого ставлення до себе.
– Було, ми вже тут жили, в Городні, я потрапила з ревматизмом у лікарню, – каже Галина Сидорівна. – То Софія Григорівна приїхала забрати до себе мого найменшого, Сашу. Дівчата в палаті свекрух обговорюють, а я й кажу: «В мене добра свекруха. Найкраща у світі». Вони сміються – мовляв, обманюєш, а я кажу – ні, вона мене ніколи жодним словом не дорікнула.
Життя і радощі, і сльози…
Галина з Олександром, як приїхали у 1979 році в Деревини, тільки літо прожили з його батьками. А на осінь вже купили хату в Городні, по колишній вулиці леніна. Там у подружжя народилося троє дітей – Наташа, Люда і Саша. Про Наталію і її родину ми розповідали читачам – вона поєднала свою долю з Юрієм, який після смерті дружини від коронавірусу залишився з п’ятьма дітьми на руках. У Наташі на той час було своїх дев’ять від першого шлюбу. Згодом у подружжя народилось ще двоє спільних малюків. Нещодавно багатодітна родина переїхала у Городню.
– Поки що донька з дітьми й чоловіком у своєму будинку ремонт роблять, а живуть у квартирі, яку купила моя онучка, Наташина донька, – каже Галина Степанівна. – Надійка працює фельдшером, придбала квартиру для себе, але поки залишається жити й працювати в Деревинах, її там робота тримає. Наташа – моя старша донька, вона у 1980-му році народилась. І вона – мама за покликанням, дуже любить дітей, все своє життя їм присвячує. Четверо старших вже дорослі. Віка в медичному училищі вчиться, цій дитинці Бог такий шлях вказав – їй двічі операцію на серці робили, одну коли ще їй року не було, другу – в минулому році. Десять годин операція тривала, ми всі молилися за неї. Тепер сама людей лікуватиме. Надійка Наташина – теж фельдшер, інша її донька – вчителька, ще одна – швейне закінчила. А син – будівельник. Решта малечі хто в школу, хто в садок ходять. Люда – середульша моя донька, я у 1983-ому її народила. Люда живе поблизу Білої Церкви, працює землевпорядником. У неї двоє діток. А Сашко – мій найменший, з 1986-го року. Служить він зараз…
Голос Галини Сидорівни зрадливо тремтить. То нелегка материнська доля – чекати сина з війни і щомиті молитися за його життя. У Сашка за плечима – строкова служба, воєнні дороги АТО. І знову, у 2022-му, коли подзвонили з військкомату, він узяв до рук зброю. Галині Сидорівні говорити важко. Син практично завжди був поруч. Дівчата виросли й розлетілись, а він був її надією і опорою, у всьому допомагав і турбувався навіть про дрібниці.–Коли ми з чоловіком, Олександром, почали жити окремо, бо не склалось подружнє життя, Саша ще певний час жив з батьком, – каже Галина Сидорівна. – А я працювала санітаркою в лікарні, що під лісом, у терапевтичному відділенні. Я шукала якогось житла, прихистку. Тоді наш вуличком мене покликав і каже: «Галю, знаю твою ситуацію, тож пораджу тобі сімейну пару, яка шукає доглядальницю. Обоє вже у віці, з хворобами, потребують постійного догляду». Я й погодилась подивитися. Ось так я й опинилася тут, на Лісовій, де й жила ця пара. Офіційно вони були не одружені, й прізвища різні мали, але жили разом. ЇЇ прізвище була Осадча, його – Козачок. У неї – цукровий діабет, у нього – онкологія. Ото й я почала їх доглядати, практично жила з ними. Бо від чоловіка пішла в чому була. Навіть залишилась без документів та одягу. Потроху все ставало на свої місця. Дівчата вже дорослі були, жили окремо, провідували мене тут, на Лісовій. А Саша чи не щодня приїжджав до мене, залишався ночувати. Документи відновила. А тоді через певний час господарі мені кажуть: «Галю, клич нотаріуса. Будемо оформляти житло на тебе». Я кажу: «Ви ж мене ще не так добре знаєте, ще, може, передумаєте». А дід каже: «Ні. Ми старі й вже бачиш, які хворі. Не сьогодні-завтра помремо, тож треба вирішувати зараз». Я ще місяць зволікала. А потім таки вони наполягли і я привезла їм додому нотаріуса. Ще після того більше трьох років ми жили всі разом, я доглядала за старенькими. А тоді у господині почала пухнути й чорніти нога. Лікарі казали – треба ампутувати, але вона була категорично проти. Так і відійшла у засвіти. Дідусь ще пожив трохи, але ж онкологія – така хвороба, що великих шансів не дає. Так ми з Сашком і залишилися жити в їхній квартирі. Заповіт був на мене складений і прописана я тут була, але грошей у нас не було документально оформити житло. Змогли це зробити лише коли син потрапив у АТО. Саме він тоді заробив кошти і дав мені для оформлення квартири.
«Дивлюсь: а наш будинок догорає….»
Лісова – затишна вулиця серед правічного лісу. Тут далеко від цивілізації, панують тиша й спокій. Здавалось, цього укладу не змінить ніхто й ніщо. Але настало 24 лютого 2022 року…
Вулиця Лісова
– На той час я знову доглядала людей похилого віку, своїх сусідок, що жили за будинок по нашій вулиці, – каже Галина Сидорівна. – Там жила Ольга Симончук, яка вже теж мала слабке здоров’я і літа, і з нею ж проживала її немічна сестра Марія. От я якраз 25-го пенсію отримую на картку, вона прийшла якось вже ввечері. Тож я 26-го зранку пішла у місто – спробувати зняти гроші і купити щось із продуктів. Та й мої бабусі рибки попросили купити. Іду своєю вулицею – техніки ворожої сила-силенна, танки стоять. І солдати з автоматами. Я пройшла повз них і подзвонила сину: «Сашо, сиди вдома. Не висовуйся!». Та де там – через п’ять хвилин він був вже біля мене з велосипедом, лісовою стежиною вулицю об’їхав, на асфальтованій дорозі мене підхопив: «Я тебе саму не пущу! Сідай на раму!». Він завжди мене на рамі возив – у мене, хоч і є велосипед, але їздити на ньому я не вмію, так і не навчилася. То Саша мене весь час возив, автобуси ж на Лісову не ходять. Потрапила я у місто – які гроші, яка рибка? Банкомат порожній, полиці магазинів майже теж.
Коли Галина Сидорівна поверталась вже додому, почула сильні вибухи, на окраїні міста за кілометр через поле побачила чорний дим – то горіла Лісова.– Саша спробував мене прилаштувати до людей, які сиділи у підвалі на околиці міста, а сам відправився до батька. Але я пробула там недовго – вдома ж залишались бабусі, треба було дізнатись що з ними. Якось пробралися до будинку. Дивлюсь – а тітка Оля з погреба вибирається. Жива, дякувати Богу. Тітка Марія лежача була, залишалась у квартирі, тут усі будинки на кілька квартир. Але й з нею, на щастя, було все добре. Тоді я вирушила до свого будинку. Коли підійшла – моя квартира вже догорала. Під’їхав Саша, якому я подзвонила, бо треба було спробувати врятувати хоч документи, бо вони були на кухні. І тут як бахне – вилетіло кухонне вікно. А через кілька хвилин і взагалі від будинку самі цегляні стіни залишились. І від моєї квартири тільки згадка, і від сусідських.
Прихисток у ті дні Галина Сидорівна з Сашею знайшли в пустуючому будинку покійної куми у Городні. Туди ж забрали і обох бабусь. То був складний період – щоб купити хліба, треба було займати чергу о четвертій годині ранку. Всі запаси у квартирі Галини Сидорівни згоріли. Щось трохи заощадженого було у квартирі стареньких. Деякі продукти забрали звідти, але ж то крапля в морі – чотирьом людям щодня потрібно було щось їсти. Але гуртом пережили. Трохи згодом міська рада надала їм тимчасове житло у приміщенні на території колишньої школи-інтернату по вулиці Левка Лук’яненка. Згодом обох стареньких жінок забрала до себе донька Ольги Симончук Валентина в інше місто.
– Тетяна он у гості до нас приходила, провідувала, – посміхається Сидорівна до Тетяни Терещук, сусідки по Лісовій, яка якраз нагодилась провідати жінку в її новому житлі.
– Аякже, ми ж сусідами були, і тепер є, – посміхається Тетяна.
Віра і надія живлять зранену душу
Коли надійшла пропозиція отримати модульний будиночок, Галина Сидорівна погодилась. Яке – не яке, а власне житло, з готовими меблями і побутовою технікою. Першим ділом вона показує кімнату з душовою кабіною та санвузлом. Далі – кімнатка, яка поділяється на кухню і спальню. Опалюється двома електричними обігрівачами, газового опалення тут нема – все на електриці.
– Ми тільки перед повномасштабним у своїй квартирі дві грубки переробили, – каже Галина Сидорівна. – Та що там вже говорити. Є як є. Заходимо в зиму, побачимо, як воно буде. Що поробиш? Та ходімте. Я покажу, що з моєї квартири залишилось. Та й з інших також. Тут три квартири згоріло. Сусіду Дмитру Желдаку з родиною міська рада надала будинок для тимчасового проживання і вони вже сертифікат на купівлю житла отримали. Подружжю Качанових теж у дворі ось поруч модульний будинок встановили. А я сертифіката не можу отримати – подружжя ж моїх стареньких в офіційному шлюбі не перебувало, тож я виявилась власницею двох половин однієї квартири, кожна з яких була зареєстрована на одного з них. І хоч обидві половини переоформлені на мене, щось там у системі «єВідновлення» не пропускає. Словом, паперові непорозуміння.
Виходимо на вулицю. За модульним будиночком ховаються сумні руїни. Поржавілі рештки побутової техніки, цегла від зруйнованих груб – все вже поростає травою. Німими свідками людської біди стоять напівзруйновані, обгорілі стіни колись добротного триквартирного будинку. Галина Сидорівна махає рукою: з розвалених груб дбайливі «господарі» повитягували металеві плити й решітки – ну а навіщо питатися, просто взяв і «прилаштував» де потрібніше, на металобрухт чи для власних потреб.
– Хай уже. Що ж поробиш, – каже жінка. – Аби тільки сина додому дочекатись. Та щоб діти наші, онучата не бачили більше жахіть війни. Про те моя щоденна молитва до Бога. Лише на нього всі мої сподівання.
Спілкувалась Світлана Томаш,
Новини Городнянщини
