Федю, Федю? А що у тебе на роботі? Все гаразд?
— Нормально. Як завжди.
— Федю, Федь, а підемо вечеряти! Я пельмішки наліпила, як ти любиш. Ходімо, га?
— Не голодний я.
— Федю, Федь, ну як же так, га? Я тебе на вечерю чекала, без тебе не сідала.
— Слухай, Танько, ну що ти така є? Ось як причепишся, як лазневий лист, їй богу! Прилипала ти! Набридла ти мені, сил моїх більше немає. Ти що, дитино маленька, без мене і поїсти не можеш? Повз рота пронесеш?
— Федю, Федю, ну не лайся, а?
— Федю, Федь! Тьху! Вже слухати гидко! Тобі самій не набридло, Танько? Ось що ти переді мною тут лебезиш? Чи ти не знаєш нічого? Ти давиш мене своєю турботою, розумієш? Задихаюсь я з тобою, скоро зовсім дихати нема чим стане. Душна ти, і турбота в тебе така, така... Набридло все, Танько, сил немає. Не живу я з тобою, маюсь. Це твоє Федю, Федю! Скільки разів казав, що я й так чую, нема чого повторювати!
— Федю, Федь. Ти гайда, чарочку пропусти, воно й легше стане. Відпочити тобі треба, втомився ти. Таня винувато дивилася на чоловіка і смикала в руках край фартуха.
— От ти їй богу дура, чи прикидаєшся? Ще й фартух цей начепила! Інша у мене є, розумієш, інша! Її люблю, їй одній дихаю! Іду я від тебе, Танько.
— Йдеш? Добре подумав? Ти не дивися, що я така м'яка, дороги назад немає. Ти знаєш мене. Підеш — іди, але знай, що назад не прийму. А чи потрібний ти іншій? Думаєш легко мені дивитися, що нічого не відбувається? Думаєш легко за столом одним із тобою сидіти і знати, що інша в тебе? Дивись, Федю, подумай добре, чи так твоя любов сильна, щоб заради неї сім'ю розвалити в одну мить?
— Не повернуся, не сподівайся.
Федько, не роззувавшись, пройшов до спальні. На чистих домотканих доріжках залишилися брудні сліди від чоловічих чобіт. Діставши рюкзак, чоловік почав складати свої нечисленні речі. Окинувши поглядом кімнату, Федір, не дивлячись на Тетяну, вийшов у сінці. Поки йшов з одного краю села на другий, у голові роїлися думки.
Навіщо так? Правильно чи чинить він, пішовши від дружини? Адже понад 20 років прожили разом, син добрий, військовий. Живе правда далеко, більше тільки говоримо по телефону. Не наїздиш у таку далечінь. Цікаво, як син поставиться до розлучення? Та не маленький уже, має зрозуміти. Перегоріло все у Феді, нічого немає, навіть поваги до дружини більше немає. Саме ось за це її «Федю, Федю!» Адже давно знає все, а мовчить, заглядає в очі. Інша б давно в обличчя залізла, розбила, подряпала, а ця тільки мовчки дивиться з докором іноді. Ось за що її поважати можна, якщо в неї до самої поваги немає? Ще ця старовина її. Зовсім уже збрендила. Нормальна баба була, а ні, ось вгамувала собі в голову, що їй потрібна кухня з колод під старовину, неодмінно з самоваром і домотканими доріжками. Як дурна, їй богу, по всьому селі ці половики збирала, підлогу кухні розгромила, щоб деревом обшити.
Ні, Стелла зовсім інша. У неї й ім'я саме за себе каже. Жінка зі сталевою хваткою. І не скажеш, адже молода ще зовсім. І вона трохи старша за сина. Могла ось невісткою стати, а йди ж ти, дружиною ось стане і така рідна, з нею Федір знову молодим став, дихати заново навчився. Жодних тобі пирогів, борщів та половичків із самоварами. Вона навіть розмовляє не так, як Танька. Та зі своєю старовиною зовсім з глузду з'їхала, не тільки в будинку, а в голові у неї ця старовина. У Стелли все по-сучасному. Різнокольорові яскраві шафки, одяг модний. Та в неї й постать не те, що в Таньки. Та зовсім себе запустила, розпливлася вся, баржа натуральна, все ходить, у рота йому, Федору заглядає, догодити намагається. Молодець він, що пішов. Давно треба було зробити цей крок. Ну нічого, все буде тепер інакше.
***
Тетяна сиділа посеред кухні, дивилася на брудні, потворні плями на половичках, і беззвучно плакала. Адже він так нічого і не зрозумів! Не зрозумів, до чого вся ця старовина, половички, самовар. А вона сподівалася, дура! І ще плями ці, наче до душі, по серцю цією брудною ножиною протопали!
Озирнувшись навколо Тетяна піднялася з підлоги, і злісно почала знімати з підлоги брудні половики. Та кому вони потрібні? Нічого він не пам'ятає, нічого святого в ньому нема! Вона ж пигалиця зовсім, він її маленькою пам'ятає, вона ж трохи старша за їхнього сина, Стелка то. Повернулась у село, модна вся, молода, гарна. І одразу якось умудрилася в контору колгоспну втиснутися. Посада одразу знайшлася, а то як же, вона фахівчиня, а молодим треба дорогу давати. За 2 роки дійшла до старшого економіста. Голова колгоспу втюхався в неї, куролисили частенько удвох. Але з сім'ї не пішов, одна справа просто куролісити з дівчинкою молодою, а зовсім іншу сім'ю руйнувати. Це Федько-як телятко — поманила вона його, він і пішов. Тільки чи потрібен він їй? На зарплату ветлікаря сильно не розгуляєшся. Ну та гаразд, він свій вибір зробив, назад дороги немає.
***
Згадала Таня той рік, коли вони одружилися з Федором. Молоді, палкі, все їм було ні по чому. Нема грошей? Не біда, у них є ціла комора картоплі. Ну і що, що дрібна! Увечері розведуть багаття на вулиці, і сидять, притулившись один до одного. Прогорить багаття, вони в гарячу золу картоплі накидають. Потім їдять її, прямо зі шкіркою, обличчя в обох чорні, а їм і смачно, і весело. Поселили їх у хатинку одну, де бабуся самотня жила. Бабусю діти забрали, а будинок колгоспний. Так у цьому будинку Тетяна багатство справжнє знайшла. Половиці домоткані, і нові зовсім, на горищі лежали, самовар, меблі всі залишилися. Тетяна хату відмила, половики у ванні на вулиці прала, разом із Федіком на річку возили полоскати. Навела в хаті затишок, красу, половички аж хрумтять від чистоти. Прийдуть вони з роботи, та чай із самовару п'ють.
Згадала Таня, як мріяли про велику, простору хату, щоб кухня неодмінно під дерево, і половики, і самовар. Щоб шафи різьблені, старовинні. Щоб потім, коли вони стануть старі, сидіти ось так на кухні, і молодість згадувати, які вони були, як жили.
Коли Тетяна дізналася, що Федя загуляв, вона вбила собі в голову, що якщо вона матиме дерев'яну кухню, з доріжками, із самоваром, то все буде як тоді, в молодості. Федя знову до неї повернеться, забуде про ту, іншу.
Тільки ні кухня, ні половики з самоваром не повернули щастя, що похитнулося. Нічого довкола не бачив Федір крім свого кохання. Правильно кажуть, сивина в бороду-біс у ребро. Все село дивувалося Таньчиному терпінню. Це ж треба знати про пригоди, і мовчати, вдавати, що все добре. А Федір теж добрий! Вона йому в дочки годиться, а він кохання надумав!
***
Не подавала Тетяна вигляду, що погано їй, нудно одній у будинку, який самі будували, який обставляли з такою запопадливістю, зі смаком. До кухні своєї мрії зовсім заходити не могла. А вдень, на роботі, вдавала, що все добре. Навіть із Федором віталася, як ні в чому не бувало, наче й не жили стільки років разом. Федько спочатку намагався на очі дружині не траплятися, мало що від неї можна очікувати? А потім заспокоївся. В усіх буває. Ну не пожилося, що тепер.
Федір усе тягнув, на розлучення не подавав, наче сумнівався у своєму виборі. І вже зовсім якось знітився, навіть плечі опустилися, коли на роботі Тетяна конверт йому передала, мовляв, на розлучення я подала.
Навіть якось ревно подивився їй у слід. Треба ж, уже й на розлучення подала. Думав, що вбиватиметься, страждатиме, сльози лити, а вона що? Цвіте та пахне. І що в неї в голові, у Таньки цієї? Мабуть, і мужика собі знайшла вже. Та ні, це навряд. Село, що з неї взяти, все на увазі, одразу б плітки пішли.
***
— Тань, я тут чого прийшов. Будинок ніби разом будували, спільний він, наш, а живеш ти в ньому одна, як королева, а ми в кімнатці тулимося.
— Що, на квартиру попроситися хочете? Так не гарно буде, якщо ми всі втрьох житимемо тут.
— Ти не крутись, Таня, тобі це не йде. Ти ж не така, ти м'яка, добра. Для чого ти так?
— Як, Федь? Кажи, що прийшов?
— Будинок нам ділити треба. Не діло це, ось так поневірятися.
— А як ділити будемо? Пилою чи сокирою? По вздовж чи впоперек?
— Ну, скажеш таке. Ми зі Стеллою подумали, і вирішили, що будинок продавати треба.
— Це ти ось так запросто вирішив те, що своїми руками будував, в одну мить чужим людям продати?
— Ну, у мене і покупці є на прикметі.
— Ні. Чужим людям не продам свій будинок.
— Все одно доведеться. Мирно не погодишся, я по суду...
— А не треба по суду. Купуй у мене мою частку.
— Ти це серйозно, Тань? А ти як же? Ти куди підеш?
— А твоя яка справа? Чужим людям продати-так ти не переживаєш, куди я піду. От і тут не бери на думку.
— Немає у мене стільки грошей. Подумати треба.
***
Таня дивилася на село, що залишилося позаду крізь скло автобуса. Зараз до райцентру, а далі та до сина ближче. Вадик вже й варіанти житла в передмісті наглядав, а без роботи Таня ніколи не залишиться, ветлікар, тим більше з досвідом, та її з руками відірвуть, і на вік не подивляться. Трохи сумно залишати за спиною пів життя, і їхати в невідомість, але вже краще так, ніж слухати фальшиві слова співчуття та дивитися на колишнього чоловіка з його майже дружиною. Кажуть, восени весілля у них. нехай одружуються, він зробив свій вибір.
Чи шкода їй свій будинок, у який вона вклала стільки турбот і років? Ні, не шкода. Не приніс він їй щастя. Все це наживне і будинок, і меблі. Хай краще Федько живе там, аніж чужа людина.
***
Федько задумливо дивився на яскраві, різнокольорові шафки, вази зі штучними квітами, пухнасті накидки на крісла, яскравий пухнастий килим, дзвінкий стіл зі скляною стільницею з безглуздим орнаментом. І це кухня? Та як тут можна сидіти і спокійно їсти після роботи, коли всі ці отруйні відтінки дратують і так нестабільну нервову систему?
Федько з сумом згадував затишну кухню з дерева, з самоваром, з домотканими доріжками, Таню, яка клопотала біля плити, намагаючись догодити йому, Федору, і думав, який же він дурень! Як можна було проміняти рідну, кохану жінку, милу, сором'язливу та добру, відмінну дружину, матір, на ось це все? Яскрава зовнішня обгортка і порожнеча всередині. Ось як у цій шафі. Федір різко встав, підійшов до шафи, ривком відчинив дверцята, потім другу, третю. Порожньо. Нічого. Жодного запасу круп. Пакети з локшиною швидкого приготування, каші-п'ятихвилинки, різнокольорові коробки з пакетованим чаєм. Усі. Навколо порожнеча. Що в домі, що в серці, що у душі. Стелла дивилася на нього своїми величезними яскраво нафарбованими очима.
Вийшовши на ґанок, Федір сів на сходинку й обхопив голову руками. Дурень. Дурень. Дурень. Який він дурень! Ось так в одну мить взяти, і перекреслити найкращу частину свого життя для чого? Нічого вже не буде, як раніше. Нічого вже не буде добре. Як радів Федько, коли вдалося знайти потрібну суму для покупки будинку. Як тішився, коли Тетяна підписувала договір. Як тішився, коли вони зі Стеллою вже громили кухню, ламаючи акуратні колоди, і вивалювали все будівельне сміття в одну велику купу на подвір'ї, пряме в те місце, де у Тані був палісадник. Як гидливо Стелла скидала в цю купу половики, а Таня йшла повз, і байдуже дивилася на все це.
Вона перехворіла і пішла. Лише пішла не одна. Замість себе вона забрала щось важливе, таке потрібне, просто життєво необхідне для Федора. Вона забрала з собою спокій, затишок і віру в щасливе майбутнє. Нічого вже не буде, як і раніше. Все Федір зламав, зруйнував своїми руками, та так, що й радості не лишилося, одна порожнеча. Як брудні сліди на чистих половичках.
