116-річна Катерина Козак із Прикарпаття була офіційно визнана найстарішою людиною планети. Незважаючи на всі важкі випробування, що випали на долю нашої країни та її людей, є чимало українців, які подолали столітній віковий рубіж. І ось вперше українка визнана найстаршою людиною планети.
На Чернігівщині в селі Жадове Семенівського району теж живе довгожителька. Христина Аврамівна Нагорна народилася 1 липня 1900, Зараз їй уже 114 років! Кілька років тому місцева районна газета писала про цю жінку. Нещодавно ми знову побували у неї в гостях.
Живе Христина Аврамівна одна. І хоча роки беруть своє, у неї такий же світлий розум, як і раніше. Пересувається, спираючись на лавочку, адже ходити їй стає все важче і важче, в останні роки її здоров'я погіршилося, зір слабкий, та й чує Христина Аврамівна вже зовсім погано. У всьому бабусі допомагають добрі сусіди, які й води принесуть, і молочка, і обід приготують, і город зорють і засіють, і про господарство потурбуються — парою кролів і курей. До її будинку підвели природний газ, встановили конвектор, так що тепер у неї завжди тепло.
Ми запитали Христину Аврамівну, в чому секрет її довголіття?
— Багато працювала, з дев'яти років... Якби мало працювала, давно вже померла б, — каже. — У моєму віці жити дуже важко, навіть ворогові такого не побажала б, але що поробиш, якщо Бог дав стільки років...
Народилася вона, розповідає, на болоті, адже тоді вагітні жінки до останнього трудилися в полі або по господарству. У школу не ходила, говорить про себе — «зовсім неграмотна». Але пам'ятає багато чого, зокрема й ті історичні для нас часи, коли в Жадово і в сусідніх селах ще були пани (поміщики), на яких вона працювала з дев'яти років, як і інші селяни. Причому згадує, що поміщики були різні: в одного їхали люди з поля, так пісні співали, а в іншого селянам не до сміху було. Потім, після революції, люди отримали можливість на себе працювати, багато і земельки прикупили, були у селян і коні, і корови, і плуги, і борони. Пам'ятає і красиву дерев'яну церкву, що стояла в центрі Жадово. Там завжди було багатолюдно, а особливо красиво й урочисто на свята. Потім, коли релігію заборонили, з церкви зробили сільський клуб, який знаходиться тут і зараз.
А з осені 1928, каже, стали людей в колгоспи організовувати. Йшли туди переважно незаможні селяни (серед них були і батьки Христини), а більш заможні не хотіли здавати на громадський двір свою худобину і майно. Більшість жадовців не бажали в колгосп вступати. Першого колгоспного року заможні селяни, яких потім назвуть кулаками, не давали першим колгоспникам засівати землю, яку в них забрали. Виходили на ділянки з палицями, билися, приїжджали міліціонери... Незгодним з новим колгоспним порядком давали по десять років, куркулів розкуркулювали, виселяли, багато з них не повернулися додому. У тих, хто не погоджувався стати колгоспником, забирали майно, худобу та інструмент, які потім здавали в колгоспи. Контори багатьох з них, до речі, знаходилися в будинках розкуркулених селян.
Потім був голод, що почався з великого неврожаю. Крім того, влада забирала у селян все, що виросло на полі.
— Забирали не лише те, що люди намагалися заховати, — досі з болем говорить Христина Аврамівна, — але навіть те, що в печі варилося. Дуже важко тоді жилося. Ні кропиви було не знайти, ні лободи — все люди з'їли. Листя липи рвали і варили, замість борщу їли. Голод був такий, що на ходу люди вмирали. В одному дворі жило десять осіб, з яких вісім померло в голодомор. Тільки встигли одного поховати, а вже інший вмирав. Тому розривали могилу і, загорнувши небіжчика в якусь ряднину, ховали поруч. Так вісім чоловік в одній могилі і поховали.
Більшість років свого трудового життя працювала Христина Аврамівна в колгоспі на різних роботах, вдома завжди тримала велике господарство: і корову, і свиноматок, і різну птицю. Можна сказати, весь вік тяжко працювала.
Особисте життя не склалося: було в неї кілька чоловіків, єдина дочка померла в 70-річному віці. З нею Христина Аврамівна зовсім не спілкувалася, тому і з онуками і правнуками, яких у неї багато, вони не рідняться. Тільки один з них, коли приїжджає в село з Москви на поминальні дні, заходить в гості. Немов про неї сказано, що добрі сусіди рідніше родичів. Це Іван Мантула, Микола Баклицький та інші.
До Христини Аврамівни цього року завітали представники від влади
— Ходить до мене сусід Іван, приносить мені сніданок, обід, тому як вже негожа собі наварити, і курей нагодує. Микола теж у всьому допомагає ... Спасибі всім добрим людям! — каже Христина Аврамівна.
Буває, що й учні з місцевої школи зайдуть, коли збирають інформацію про історію села. На ювілеї в різні роки приїжджали привітати довгожительку представники влади. Іноді приїжджають до неї давні знайомі, яким багато років тому допомагала.
Про вміння Христини Аврамівни гадати, «шепотіти» проти різних хвороб багато легенд ходить.
— І на картах кидала, і шепотіла від переляку і всяких хвороб. Знала слово і від гадюки, і від вужа... А зараз вже багато чого не можу пригадати, адже зовсім немічна стала. Але ще й зараз іноді приїжджають люди за допомогою. Я всім людям бажаю від душі, щоб були міцними, здоровими, щоб один одного берегли, — каже Христина Аврамівна, — щоб діти, як раніше, слухалися дорослих і добре вчилися, щоб люди не ворогували, всі повинні один одного поважати, допомагати, тому що якщо не будуть цього робити, то і їм на старості ніхто не допоможе, навіть рідні онуки.
Ось така вона, найстаріша мешканка не тільки Семенівського району, а й усієї Чернігівщини.
… Цього року, напередодні 8 березня, до Христини Аврамівни завітав Володимир Ігнатенко, помічник-консультант народного депутата України від 207-го виборчого округу разом із головою сільради. Вони побажали поважній жінці всього найкращого і вручили їй квіти, цукерки та фрукти.
Але найголовніше тут був не сам подарунок, а знак поваги та пошани.
Олександр ШАБАЛІН, http://semenovka.at.ua/
