Четверг, 21 ноября 2024   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Українська історія відображена у селі Бігач на Чернігівщині

Українська історія відображена у селі Бігач на Чернігівщині


Витоки. У цьому селі переплітаються історичні події дуже давнього часу і минулого століття, які створюють атмосферу занурення в невідоме і те, що випливає з різних оповідок про час, котрий ми не застали. Адже це село було утворено аж у XVІІ-му столітті. Але ця дата – цілком офіційна, документальна, себто коли з’явилася перша писемна згадка та звідколи присілок увійшов у так званий державний реєстр. Але ж у цій місцевості, безумовно, мешкав і раніше люд, ще до «панського оформлення»… А тому не дивно, що фактажі, якщо брати до уваги історичні аспекти щодо цього населеного пункту, межують з легендами, іноді майже й містичними… 

Панська садиба і Шевченко

Наша перша зупинка у Бігачі – біля розкішного ставка. Не могли не зупинитися, аби не помилуватися його красою. А ще – коли стояли біля води та тішилися його смугастими береговими краєвидами, в уяві промайнули картинки, що швидко, з частотою у секунди, змінювалися незліченними кадрами.

Я нічого не знав про це село, не черпав перед поїздкою будь-якої інформації з Інтернету, але коли вдивлявся в простір широкої водойми, що губилася вдалині серед водяних чагарників, переді мною, здавалося, пропливали швидко з одного берега річки на інший багато човнів із людьми. Взагалі-то інколи (вибачай, читачу, за деякий коротенький відступ від теми), коли я десь буваю, в моїй уяві відбувається трансформація місцевих давніх подій, тобто тих, що стосуються певного об’єкта, де перебуваю. Я подумки намагаюся зрозуміти конкретну ситуацію, яка могла колись виникнути в реально визначеному місці. І кожного разу (але це виникає, повторюсь, не часто, а в деяких випадках) такі ілюзорні представлення – різні. Через це не полюбляю шукати у «всесвітньому павутинні» якусь інформацію про місце, що пов’язане з конкретною поїздкою, бо така обізнаність може збити з пантелику. Так от: човни й люди ввижалися мені, як з’ясувалося потім, не випадково. І зупинилися (я та мій колега-фотограф) теж в цьому місці наче й несподівано, і водночас не знічев'я.

Як виявилося, неподалік цього широченного ставка знаходиться територія, де розташовувався у свій час панський маєток. Ця місцевість є історичною перлиною села й має назву «Панський сад». А назва села нібито походить від «біглих» – людей, які втікали (от вам і «обґрунтоване» марення) від складних обставин і селилися тут, у Бігачі, що за 45 кілометрів від Мени.

Про такі цікавинки розказала нам Валентина Коробко, колишня директорка місцевої школи, яка, до речі, на своїй посаді попрацювала 21 рік, а тепер завідує історико-краєзнавчим музеєм села. І першу свою розповідь розпочала вона саме з «Панського саду» та про те, що з ним пов’язано.

– Зараз ми знаходимося якраз на території, де колись був панський маєток. Ми дуже трепетно відносимося до історичних подій, що так чи інакше, а подекуди й безпосередньо, торкаються життя Бігача, – почала свій виклад Валентина Михайлівна. – А взагалі, скажу вам: село увійшло в історію не просто так.

Валентина Коробко розповідає історію села біля пам'ятника Тарасові Шевченку

І одразу після цих слів почала з віршованої оповіді, в яких є такі слова:

– На рівнині між полями

Наче писанка – село:

Все заквітчане садами…

За життя всього було…

І дійсно – навіть якщо брати життя селян під час існування панщини, то це була б окрема розповідь: тут тобі кохання і зрада, блаженство і жорстокість, благодать і погроми… До речі, зацитовані слова Валентиною Коробко написані місцевою жителькою Марією Петрівною Жук.

Передусім нас зацікавила розповідь про перебування Тараса Шевченка у цих місцях. Саме про цей життєвий епізод, який для славетного Кобзаря був однією миттю, а для селян – не переповненою епохою, якраз і почала свій розповідний екскурс біля пам’ятного знаку українському світочу Тарасу Григоровичу, що встановлений неподалік «панського саду», Валентина Коробко.

– Подібні краєвиди Чернігівщини, як от і навколишній простір нашого села, надихали Шевченка на подальшу творчість, – акцентувала пані Валентина. – Адже він, як відомо, не тільки творив вірші та прозу, а й захоплювався художнім мистецтвом.

Що й казати? Позаяк відома картина Тараса Шевченка, на якій зображена панночка – дружина поміщика Кейкуатова (у його володінні перебувало село), створена якраз тут, у Бігачі. Існує версія, що ця панна стала прототипом героїні повісті Шевченка «Княгиня». Якщо так, то не позаздриш такій панській трагічній долі, про яку оповістив у своєму прозовому творі поет-письменник… Якщо хтось ще не читав цієї повісті – раджу не відкладати.

Валентина Коробко біля пам'ятного знаку Тарасові Шевченку

Валентина Коробко розповіла, як 1847 року у Бігачі Тарас Шевченко гостював у господаря Кейкуатова, де на прохання останнього митець створював картину панського сімейства. Встиг художник намалювати тільки дружину князя, бо виникли обставини, через які Шевченко спішно залишив панський маєток.

 – У садибі поміщика Тарас Григорович жив недовго, – продовжує переказувати історичні дослідження наш гід-екскурсовод. – А взагалі-то Шевченко сюди приїжджав із Седнева, де був гостем родини Лизогубів, тут і познайомився з поміщиком Кейкуатовим. Поет мав таку вдачу, що прості люди тягнулися до нього, а він своїми розповідями міг захоплювати кожного слухача. Вони тішилися не тільки від цікавих розповідей про різні місця, де поет перебував, а й були вражені від читання ним своїх творів: віршів, прози…

Бігач, зокрема його центральна частина, де колись був панський маєток, розташований на деякій височині, а людські городи з садибами – навпаки, дещо в низовині. Це свідчило про становий статус простих людей і тих, хто ними керував.

Річка Біга в селі Бігач

Повертаючись до історичних витоків села Бігач, уловлюємо однотипність у схожості його назви й річки Біга (саме так, а не Бігач, як пишуть в Інтернеті), яка протікає через увесь населений пункт.

– Напевно, що й назвали річку тому так, що селяни десь наприкінці ХV-го століття втікаючи від навали ворогів, які обложили у свій час Седнів (а він тоді називався Сновськ) пересувалися через цю річку, – продовжила розповідь Валентина Михайлівна. – Бігачі, або тепер їх назвали б переселенцями, осідали саме тут, у густих лісах, які відділяла від густонаселеного Седнева широкоплинна ріка

Могутні колони храму

На пагорбі у селі височіє цікава велетенська церква з широкими й міцними колонами, які зводяться аж до самого верхів’я будівлі.

Наша Свято-Троїцька церква саме такого стилю залишилася чи не одна в Україні, – деталізує Валентина Коробко. – Історичні джерела вказують на те, що при будівництві цього храму запозичені мистецькі традиції імператорів тогочасного величного Риму. Звідси ми й бачимо оцю величавість у зовнішній архітектурі цієї будівлі.

Безсумнівно, цей храм – унікальний не лише для Менщини, а й для Чернігівщини.

– Майже 200-річна церква збереглася до наших часів у первозданному вигляді. Її збудували у 1831 році, а у 1964 році закрили. На жаль, як і все з часом, вона все ж таки поступово руйнується, – говорить Валентина Михайлівна. – Звичайно, зараз війна, тож начебто й не до цього, але зберегти цю унікальну історичну споруду все ж таки треба для наших нащадків.

Як повідала пані Валентина, після закриття церкви (дивно, що ще вона проіснувала стільки) радянська влада зберігала в приміщенні мінеральні добрива. Згодом почалося її руйнування як зсередини, так і ззовні.

Уродженець Бігача, пенсіонер Віктор Остапенко, який нині мешкає у Мені, почав рятувати храм, аби зберегти його унікальність. Для цього він спочатку продав родинний будинок у селі за сорок тисяч гривень та назбирав ще кілька десятків тисяч. Але для повноцінного відновлення споруди необхідно було не сто тисяч гривень, а набагато більше. Тому ще у 2008 році він подав проект документації на реконструкцію церковної споруди, але державних коштів для благого діла не отримав.

– За власні та зібрані кошти Віктору Остапенку вдалося встановили малу дзвіницю в церкві, поставити навколо території паркан і висадити дерева, – схвально відгукується про добрі діла свого земляка.

Сила панського саду діє

Слова, сказані кілька десятиліть тому у панському саду, змінили подальшу долю Валентини Коробко.

А сталося це так.

Якось на території панського саду місцеві парубки «цокалися» у доміно. У цей час Валентина, яка була у селі на практиці, проходила зі своїми подругами повз цих хлопців.

– Ой, як тут гарно! Я б оце тут і залишилася назавжди! – промовила дівчина-практикантка.

Одному з тих, хто грав у доміно, запали такі слова у душу. І вже за деякий час він запропонував їй своє серце. А при одкровенні відкрився: якби вона тоді не сказала отих слів, він би на неї й не звернув уваги. Отак панська садиба з’єднала двох людей в одну долю...

Валентина Коробко в місцевому історико-краєзнавчому музеї

Ми розповіли тут не все. До прикладу, існує легенда про закопаний панський скарб в одному з урочищ села. А що? Все можливо. Адже не раз доводилося панам зненацька втікати за кордон від різних потрясінь, які виникали часом. Хто знає, чи знайде хтось приховану «золоту карету», але «чорним археологам» доводилося знаходити окремі артефакти – як-от, наприклад, монети з минулих століть.

Окремий епізод із життя Віктора Остапенка, який мріє відновити Свято-Троїцьку церкву, та про те, як він на власні очі вгледів проявлений у церкві хрест, теж заслуговує на окрему розповідь. І це ще не все. Деякі моменти нехай залишаться сюрпризами для наших читачів – колись ми про це розповімо.

Сергій Кордик, фото Миколи Тищенка

На першій світлині: Валентина Коробко біля свого будинку у Бігачі


Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2024 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/