Колись давно мені випало писати про Ольгу Іванівну Коваленко – жительку шестиповерхівки, яка не тільки розробила клумби перед під’їздами, а й перетворила схил від будинку до тротуару над річкою в квітучу полонину. Тоді тудою лягав мій шлях на роботу.
Підійшла, розговорилась, диву далась, звідки в літньої людини узялись такі сили, щоб розробити величенький шмат землі, яка роками не оброблялась. У статті написала як захоплено ця жінка перетворила шматочок Городні у квітковий рай. Потім якось більше не вдавалось нам зустрітись, але я бачила, що та сама клумба продовжує квітнути й радувати око. Нині ж, знову потрапивши в той район міста, побачила, що серед яскравих квітучих тюльпанів дбайливо порається вже інша жіночка. Підійшла, запитала, спитала дозволу зробити фото квітуючої краси. Виявилось – донька Ольги Іванівни Валентина Степанівна Синельник продовжує справу мами, якої вже нема на цьому світі 11 років.– Я пам’ятаю ту статтю в районці, – сміється Валентина Степанівна. – Ми сміялись, бо мама мене спантеличено перепитувала: «Валю, а шо це отут понаписано – «захоплено»? Це що, вони думають, що я землю захопила?».
Слово за слово – й сплелась, мов з ниток, чергова життєва історія. Маленька Валентина народилась у 1948 року в Жовіді. Мама Ольга Іванівна ростила єдину донечку сама, важко працювала в колгоспі. Так склалось життя – час повоєнний був такий, що на десять жінок приходився один чоловік. Ані роботу полишити, ані залишати доньку на когось не було можливості. Тож Ользі запропонували віддати маленьку Валю на навчання в Городнянську школу-інтернат.
– Я пам’ятаю, як коли мене вперше везли з села до інтернату, я побачила двоповерхову будівлю колишньої тюрми, – каже Валентина Степанівна. – Мені до того е доводилось бачити таки будинків, і я подумала: «Яке велике і гарне місто. Як виросту, я тут житиму!». Так і сталось, але через дуже багато років.
У 1964 році, коли Валентина закінчила вісім класів, школу-інтернат раптом з чиєїсь примхи зробили восьмирічною. Щоправда, тільки на рік, але Валентині якраз тоді тут далі навчатись не було можливості. Оскільки дівчинка закінчила вісім класів з відзнакою, вона вирішила спробувати щастя й вступати в Чернігівський кооперативний технікум. Але в комісії одразу показали своє зневажливе ставлення: «О, то ти що, з інтернату?».
– Я, хоч і не доросла була ще, але зрозуміла, що мені просто так не поступити, а поклопотати за мене не було кому. Тож я приїхала назад, закінчила школу при райспоживспілці й рік пропрацювала продавчинею у Ваганичах. Тоді обізвався мамин двоюрідний брат, який жив у Сибіру: «Олю, відправляй Валюшу до нас, допоможемо вивчитись». Я й поїхала.
Закінчила вечірню школу, одночасно працюючи в магазині. Потім – Новокузнецький технікум за спеціальністю бухгалтер-плановик, а затим і Новосибірський сільгоспінститут, отримавши спеціальність економіста-організатора.
– Спочатку було дуже важко через мою мову, – згадує пані Валентина. – На уроках у вечірній школі я починала відповідати звичною для мене з інтернату українською, а з мене всі реготали. Я навіть на заняття перестала ходити. Але так склалось, що директором тієї вечірньої школи була Лідія Іванівна Молочко з Седнева, землячка, значить. Вона, дізнавшись про причину моїх пропусків занять, домовилась, щоб завдання давали мені індивідуально – на парту. Так довелось переучуватись на російську, щоб мати можливість навчатись і працювати.
Валентна Степанівна поїхала у Сибір у 1966 році. А через п’ять років, у 1971-му,забрала до себе й маму. Тим більше, що вона там вийшла заміж, народила доньку, тож бабусина підмога була на часі. Однак сімейне життя не склалось, і після 16 років життя на чужині Ольга Іванівна сказала доньці: «Ну все, Валю, поїхали вже додому». Так втілилась у життя її дитяча мрія – разом з мамою і донькою шляхи привели їх саме в Городню.
Але час був непростий, з роботою було складно. Тож Валентина вирішила поїхати на заробітки в Італію, щоб забезпечити родині нормальне існування. Через рік на зароблені нею на чужині кошти у них з’явилась та сама квартира на першому поверсі шестиповерхівки.
– Я все ще працювала в Італії, а донька вийшла заміж і переїхала в Тулу, – каже Валентина Степанівна. – Мама моя була вже в літах, тож онука згодом забрала її до себе. Але мамі там було надскладно. Вона звикла до землі, до вічної роботи. А там доводилось днями сидіти в порожній квартирі – молодь на роботах, дитина в садочку, довкола знайомих нема. А місто велике, і вийти страшно – одразу заблудишся. Тож донька мені подзвонила й сказала: «Мамо, мабуть, треба бабусю назад, у Городню. Сумує вона тут, скучає, гасне на очах». Так і повернулась мама до своїх клумб та квітів. У них знаходила розраду. Мене чекала у відпустки. А я у 2012 році повернулась назавжди в Городню. А незабаром і мами не стало. А клумби її ось, живуть. Я не можу їх полишити. Для мене догляд за ними – не просто задоволення та відпочинок душі, а ще й пам'ять про мою матусю – вічну трудівницю.
На схилі попід річкою весною гарно квітнуть тюльпани. Видно, що є й сортові. То донька племінниці з Боровичів наділила Валентину Степанівну цілою торбинкою цибулинок. До сонця й тепла тягнуть ніжно зелені пелюстки й інших квітів. Радіти б душі й серцю. Аби не війна, яка знову калічить людські долі. Вже п’ять років пані Валентина не має змоги обійняти доньку та її родину – найрідніших, хто в неї є. Але буйне весняне цвітіння трохи розраджує ту тугу і дає якусь, хоч крихітну надію, що війна скінчиться й уявне стане дійсністю. А ще ті квіти – то своєрідний оберіг. І пам'ять про найдорожчу – ту, що дала життя. Про маму…
Світлана Томаш
Новини Городнянщини
