Анастасія Очеретько стала переможницею ХХVI Чернігівського обласного конкурсу журналістів «Золоте перо»!
Такий престижний конкурс започатковано на Чернігівщині 26 років тому, і відтоді його традиційно, щороку проводять Департамент сім’ї, молоді та спорту Чернігівської облдержадміністрації, Міжнародна літературно-мистецька Академія України (яка об’єднує відомих письменників, науковців, перекладачів, журналістів, державних та громадських діячів, меценатів із 70 країн) та громадська організація «Чернігівський інтелектуальний центр».
За цей час конкурс здобув визнання не лише на Придесенні, адже його переможці працюють у багатьох чернігівських, всеукраїнських і закордонних газетах і журналах, на телебаченні та радіо, в популярних інтернет-виданнях.
Переможницею нинішнього конкурсу журналістів «Золоте перо» стала учениця 11-Б класу Чернігівської школи № 34 Анастасія Очеретько. Її відзначено за творчу і патріотичну діяльність, популяризацію української журналістики та літератури.
Переможниця отримує нині в подарунок двотомник «Чернігів у вогні» (спільний проект газети «Чернігівщина» та ОК «Північ»). Додамо, що роботу Анастасії Очеретько подала на конкурс завідувач бібліотеки школи № 34 Наталія Білюк.
Щиро вітаємо Настю з таким успіхом і зичимо нових творчих вершин!
Сергій Дзюба,
президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, редактор обласної газети «Чернігівщина», голова журі та засновник конкурсу
Вірю в майбутнє твоє, Україно!
Біль – те, що об’єднує кожного з нас; те, що не полишає до останнього подиху на цій Землі; те, що згуртовує. У кожного є історія власного болю. Моя розпочалася 24 лютого приблизно о сьомій ранку. Прокинувшись, я вже була певна – щось трапилося. Відкривши телефон, зрозуміла… Почалося повномасштабне вторгнення росії! Війна покрила землю кривавою вуаллю.
Взагалі, акти винищення, вандалізму, жорстокості та безчестя, на жаль, супроводжують людство протягом усієї історії. Втім, чи можна бути готовим до війни? Ні… Раніше я відчувала відгомін болі людей, котрі знайшли в собі сили написати та розповісти те, що пережили.
Сьогодні я сама знаходжуся на їхньому місці. Прислухавшись, я почула розмову мами з татом. Вони були розгублені. Всі ми на цій землі діти, якщо й «брешемо» всім про наш справжній вік, говоримо, що нам не страшно, спимо у темряві, одягаємо великі костюми та виховуємо дітей. Не існує чарівної палички, яка робить дорослим!
Батьки повідомили, що зараз підуть до магазину і дуже швидко повернуться. Я, як старша сестра, знала одне – не маю права бути слабкою. Наступні дні пройшли, немов у тумані… Підвал. Страх. Втома. Відчуття неминучого. Увесь цей час розуміла: я витримаю, бо повинна.
Наступний біль прийшов неочікувано. Ніч. Звук сипучого піску, який почувся мені з вулиці. Передчуття неминучого. Година ночі, центральна кімната. Батьки – на ногах, молодший спить. Ми з сусідами домовилися зустрітися у підвалі через годину. Шум. Знову пісок. Ракета, вона летить прямо у вікно. Я ніколи не бачила такого погляду у батька. Біль?.. Розуміння. І ось вона повертає. Я жива? Крик. Біжимо в підвал. Ракета повернула в іншому напрямку. Порожнеча…
У той час, на вулиці Чорновола в Чернігові біль прийшов на 6 поверх до моїх близьких родичів. Мама телефонує бабусі, коротка бесіда. Секунда. Шум. Тиша. Тоді я зрозуміла, на жаль, що не можу вплинути на життя інших. Біль. Через деякий час ми змогли зв’язатися. Вони – живі, квартира – ні. В голосі – тільки біль. Спокій полишив бабусю з дідусем, проте обіцяв повернутися…
Опісля цього вибуху вони, через неможливість перебування вдома, відправилися до родичів у будинок на околиці міста. Декілька днів. Знову вибух. Уламки – це все, що залишилося від донедавна гарної споруди, котру люди будували протягом усього життя. Пізніше дім повністю згорів. Та бабуся і дідусь – живі. Янголе-охоронцю, дякую тобі!
Після ситуації з ракетою, батько прийняв рішення. Ми виїжджаємо. Я не встигла навіть попрощатися з сусідами. Я не знала, куди ми їдемо. Але це було неважливо в той момент… Виїхали ми в мікроавтобусі. 17 людей. Немає, чим дихати. Але живі. Біля мене сидить мама з маленьким хлопчиком. В його обличчя прилетів уламок скла! Біль.
Їхали ми довго, хлопчик був настільки світлим, що я нарешті збагнула. Тепло проростає всюди. Навіть у найменш освітленій кімнаті. Тепло. Мої рідні були живі, я була жива. Надія.
Наступний біль прийшовся не на мою сім’ю. Але огорнув усіх нас болем. Мої сусіди – на них впала бомба!.. Чоловік до останнього прикривав дружину. Смерть. Надзвичайно страшне слово. А ще важче з цим змиритися. Біль. Неймовірний біль. Розуміння, що тільки нещодавно говорила з ними… Страх.
У той час батько був волонтером та їздив до Чернігова. Я чула сльози мами. Але не могла дозволити собі відчувати біль. Порожнеча.
Наші героїчні чернігівці, всі, хто мали змогу, кожен, у той час, справді, об’єдналися, як ніколи раніше. Люди підтримували одне одного, докладали всі сили та рятували наш незламний Чернігів, допомагали нашим військовим. Хтось самовіддано розвозив теплий хліб, хтось чуйно допомагав мешканцям, а хтось про все це невтомно писав, – для того, щоб у майбутньому кожен українець міг прочитати, як тут усе було насправді.
Мене дуже вразили журналісти обласної газети «Чернігівщина» Сергій Дзюба, Марія Пучинець, Віталій Назаренко, Григорій Войток, які не боялися писати правду, – постійно, старанно збирали інформацію і талановито, цікаво розповідали про героїчних українських бійців, відважних волонтерів, мужніх медиків, збирали спогади мешканців, котрі пережили окупацію.
Їхніми зусиллями й з’явився унікальний двотомник «Чернігів у вогні» (спільний проект редакції газети «Чернігівщина» та ОК «Північ» ЗСУ), де по гарячих слідах зібрано величезний обсяг інформації. І то – не просто книжки про цю жахливу війну – автори доклали колосальні зусилля для увічнення подвигів наших хоробрих захисників, оборонців Чернігова та України. Тому робота працівників газети «Чернігівщина» та їхніх консультантів-військових – полковників ЗСУ Валентина Буряченка і Вадима Мисника – дуже важлива!
Такі об’єктивні та людяні книжки про пережите – це вже наша новітня історія. І створені вони так, що дають усім читачам віру й надію на Перемогу України над проклятою російською ордою. На мій погляд, новий двотомник «Чернігів у вогні» – це справжній скарб! І такі розумні та патріотичні книжки потрібно вже зараз вивчати у наших школах та університетах. Добре, якщо їх прочитає якомога більше людей!
Адже зараз велике значення має військово-патріотичне виховання. Ми, українці, повинні бути надзвичайно згуртованими та вмотивованими. Маємо усвідомити, що жадана Перемога залежить від кожного з нас. Буквально від кожної людини.
Війна зрівнює кожного: навіть не важливо, ким ти був до неї, наразі ти тепер – частина одного великого механізму, який бореться із загарбниками; і кожна така деталь сприяє роботі усього пристрою, всієї Української держави. Тому кожен із нас – справді, важливий. Кожен свідомий українець!
Тому зараз я щиро пишаюся своїм дорогим і мужнім татом. Я пишаюся кожним українцем, який живе для нашої Перемоги. Не просто на словах, а на ділі!
Власне, біль – завжди поряд із нами. З ним ми народжуємося, а нині він – повсюди! І з ним ми відправимося в останню путь… Втім, я знаю одне – доки ми віримо одне в одного, віримо в себе та свою незалежну Україну – ми непереможні.
Переживаючи це все, я зрозуміла, що не хочу витрачати життя на щось пусте. Не хочу проводити його в забутті. Адже мені була надана неймовірна можливість. Дар. Жити. Відчувати подихи нашої любої матінки-Землі, тепер я дихаю разом із нею. Благословення. Скоро закінчиться ця війна і буде наша Перемога, бо добро таки завжди перемагає зло. Тож я вірю в нашу майбутню державу та сподіваюсь, що ми будемо жити в сильній та квітучій Україні.
Анастасія Очеретько, учениця 11-Б класу Чернігівської школи № 34
