Прочитав у ЗМІ, що спілка офіцерів України вимагає повернути в документи графу «національність». Я теж підтримую цю вимогу, бо в паспорті, заміненому в 1997 році, я вже був громадянин України без національності. Скажу відверто, що мені хотілося залишитися і в документах українцем, як батьки, діди. Проте, залишилося тільки перефразовувати Володимира Маяковського: « Дістаю з нешироких штанів дублікатом «бесценного груза», читайте, завидуйте, — я громадянин ще не Євразійського Союза».
Та звідки звалилась на українців ця пошесть? Кому вона вигідна? Пам’ятаю, як Володимир Щербицький, повторюючи, мов папуга, слова Леоніда Брежнєва, говорив про стирання гранів між націями, єдину спільність («общность»), єдину мову, єдину історію, єдину державу. Це не що інше, як радянський троцкізм, який прижився в Україні і після проголошення незалежності. Бо:
- 26 червня 1992 року Верховна Рада України (перехідна з радянської), більшість якої складали комуністи (239 – їх чисельність), при підтримці Президента Леоніда Кравчука, бувшого члена Політбюро ЦК КПУ, прийняла постанову, якою з паспорта громадянина України було вилучено графу «національність». Згоди народу України не спитали, ще й зухвало збрехали, що така «європейська норма».
- У 2002 році Кабмін, очолюваний Кінахом (уродженцем Молдови), видав постанову №1367, якою у свідоцтві про народження було вилучено національність батьків, а у свідоцтві про шлюб – національність подружжя.
- У 2010 році Уряд Азарова (вже всі знаємо його дійсних хазяїв) довершив справу – ухвалив постанову №1025, якою вилучив графу «національність» з усіх бланків про державну реєстрацію.
Маємо результат: 16 лютого цього року вже колишній «регіонал» Олександр Єфремов, відповідаючи на питання судді, сказав, що національності «українець» в Україні більше не існує. Маразм? Але ж юридично він правий!
В суспільстві є такі питання, на які ніхто, чомусь, не дає відповіді:
— Чому серед мільярдерів України немає жодного українця?
— Чому серед депутатів Верховної Ради 6-го скликання, яка не осудила ганебну для України Газову угоду Тимошенко-Путіна ( січень 2009), що в 2010 році наділила Януковича повноваженнями пахана та ратифікувала антиукраїнську Харківську угоду, яка в листопаді 2011 року прийняла антинародний виборчий закон — етнічних українців було тільки 29%, а у Раді 7-го та 8-го скликання, мабуть, і того менше. Це коли в державі українців (вдумайтесь!) близько 80%?
— Чому із 200 найбагатших людей — українців менше 5%, росіян – близько 16%, а євреїв – понад 77%? (дані депутата ВР п’яти скликань, генерала контррозвідки Григорія Омельченка).
Кілька днів тому, в бесіді-суперечці на ці теми, знайомий киянин, громадянин України, «пригвоздив» мене цікавим доводом, що в Радянському Союзі євреїв неабияк притісняли. Про це я теж раніше чув та читав в деяких інформаційних засобах, не задумуючись над суттю. Та коли поміркував та дещо пригадав, то захотілось «відгвоздитися» життєвими спостереженнями, тим паче, що знайомий читає мій блог в «hatabila».
Про те, чи гнобили євреїв за радянщини, писано і переписано. Найоб’єктивніше, на мою думку, про це розповів в історичному двохтомнику «Двісті років разом» Нобелівський лауреат, російський письменник Олександр Солженіцин. Я ж наведу декілька епізодів із свого життя, в яких долучився до обставин за участі євреїв. Висновки зробите самі.
У 1955 році я став студентом київського інженерно-технічного інституту. Тоді, після Сталіна, корупція ще не встигла пронизати суспільство, тож конкурси на інженерні спеціальності були в рази більші, ніж на юридичні, економічні, філологічні, історичні...
Вступні іспити з чотирьох предметів я здавав у четвертому потоці. Російська мова і література (письмовий твір) – 4, математика – 5, фізика – 5. Здаю останній – хімію. Обдумав білет – чекаю черги. Звернув увагу, як чітко вступник відповідає на питання екзаменаційного білета... «Ви не знаєте предмета. Ваші відповіді на всі питання не вірні. Ставлю «неуд» — сказав екзаменатор. Хлопець в плач: «Я знаю! Задавайте додаткові питання!»... Сперечатися було марно як із слідчим радянської прокуратури. Він вийшов зі сльозами на очах...
Моя черга. Підхожу до столу — ноги ватні... Відповідь мою на перше питання екзаменатор не дослухав: «Отвечайте на второй вопрос!» Встиг сказати кілька слів. «Последний вопрос!» – «Сірчано-кислий марганець». – «Валентность марганца?» Я ще не встиг відповісти, а він віддає мені залікового листа – «отл»... «Поздравляю! Вы зачислны в наш институт»... Як я взнав потім, що не всі абітурієнти стали студентами навіть з 18-ю балами, та що останній іспит по хімії у всіх потоках вступники складали голові приймальної комісії Дериновському. Ім’я не пам’ятаю.
На початку другого семестру студентів ВНЗ ознайомили з засекреченою доповіддю Микити Хрущова про культ особи Сталіна. Неймовірно! Ми зразу стали інші. Наприкінці учбового року випала нагода поспілкуватися з Дериновським. На мою зацікавленість він відповів (ще по секрету) – то був єврей, а він, як голова комісії, не міг допустити більше 5% євреїв, тобто, одного на групу. «А чому в моїй групі є ще кілька євреїв, в основному, кияни?» — допитувався я. «Можливо й так, та по паспорту не більше одного на групу». Дійсно, в кожній з п’яти груп факультету було по одному офіційному єврею. В паспортах інших значилося, переважно, — росіянин...
У 1959 році студентів старших курсів залучали до всесоюзного перепису населення. Мені доручили чотирьохповерховий будинок в центральній частині Києва по вулиці Рейтерській.
Запах часнику та ще чогось неприємного довго вивітрювався з моєї пам’яті. По іншому не могло бути. Будинок настільки був напакований жильцями, що я не міг уявити. На кожному поверсі – коридор, кухня, загальний туалет, а в кожній кімнаті комуналки в два-три яруси нари, бо на п‘ятнадцяти кв.м. мешкала рідня із 6-12 чоловік. І всі — євреї. Й досі не збагну, чому не представлялися українцями чи росіянами. Запам’яталися імена однієї сім’ї, які я почув вперше, як і прізвище — Іцхок: Сруль Абрамович, Хая Юдковна, діти – Міля, Ціля, Хана, Герша, Изя, Моша... Тільки мешканці двох кімнат першого поверху назвалися українцями.
В 1964-65 році я керував будівництвом заводу сухого молока і масла в місті Ічня. Познайомився з трьома ічнянцями, моїми однолітками, які після закінчення одеських ВНЗ прилаштувалися в Одесі. Анатолій і Гена стали приймаками ще на 5-у курсі, а Костя холостякував. З ним я підтримував зв’язок, оскільки він теж був будівельник та, як і я, — «незаміжним». Восени Костя запросив мене до Одеси – одружився. Відзначали в харчевні на Мізікевича. На цій же вулиці в єврейському кварталі знайшов притулок і новоспечений жених. Ночував я в квартирі сім’ї Анатолія. Вночі ввімкнув на кухні світло — а там тарганів, як французів під Бородіно...
При зустрічі в Ічні згадували весілля. Я сказав Кості, що його Іра – єврейка. Заперечував. Я додав, що у Анатолія і Гени жінки теж єврейки. Не погоджувався... Пізніше спитав мене — як я догадався? Відповів – якщо й тобі розкрию секрет моїх догадок, то не житимеш в Одесі.
Років через п’ять побував в Ічні. Спитав знайомого єврея-ічнянця про одеситів... Приїздять самі чи з сім’ями? На кого схожі діти? Чи знає, що жінки у них єврейки? Найцікавіше, що я почув від нього – та вони самі всі троє євреї. По матері...
До речі. У «Двісті років разом» прочитав цікаві рядки: «Такі «неувядающие имена», як Антонов Овсієнко, Павло Дибенко, Олекса Дундич, Василь Кіквідзе, Григорій Котовський, Пилип Миронов, Михайло Муравйов, Василь Примаков, Іван Сорокін, Семен Тимошенко, Михайло Фрунзе, Василь Чапаєв, Єфим Щаденко, Микола Щорс... А могли б обійтися і без євреїв» — робить висновок Олександр Солженіцин.
Та не обійшлися. Причину пояснив В. Перельман – редактор єврейського журналу «Время и мы» (№23, 1977г. Тель Авив): «Многие советские евреи закомуфлировали свое єврейство с таким исскуством, что просто не по зубам выудить их».
Тож коли читаю, що Генсек КПРС Андропов був єврей, — вірю на всі сто. Ще й тому, що своїми помислами і діями нагадував Давида Троцького (Лейбу Бронштейна) – намагався загнати людей, мов овець, в стійла, щоб радянським баранам легше ними керувати.
Олександр Рачек, м. Чернігів
