У місті Яремче пройшла щорічна українсько-польська зустріч

Конференція проходила у престижному готелі «Романтик», на мальовничій обрамленій горами околиці міста. Фінансування польською стороною забезпечило учасникам зібрання безкоштовні проїзд, поселення і харчування.

Як завжди на ці конференції, приїхало до сотні учасників з Польщі і різних областей України.

Після урочистого відкриття в ці дні пройшло 6 насичених панелей дискусій, зі змістовними доповідями учасників. Звичайно ж, на перший план вийшла тема повномасштабної війни в Україні, відсічі російській агресії, допомога нашій державі, яку надають Польща і світ загалом.

Пройшло також представлення Фонду підтримки мігрантів на ринку праці «EWL».

На цю конференцію мене запросив і включив у число її учасників мій давній і добрий друг Станіслав Стемпєнь, директор Південно-Східного інституту наукового в Перемишлі, професор місцевого університету.

Я не раз писав про нього, про створений ним понад 30 років тому і беззмінно очолюваний інститут, який багато робить для взаємин двох наших країн. Зокрема, писав у репортажах з двох своїх цьогорічних поїздок у Перемишль.

Станіслав був у числі організаторів конференції і одним з доповідачів. Під час панелі про допомогу Україні від зробив змістовну доповідь, зокрема, про створений у Перемишлі, вже на другий день війни у нас, за участю його Інституту і місцевого відділення Товариства допомоги інвалідам міський Комітет допомоги Україні. Про це я теж писав торік і цього року в своїх репортажах.

Чим ще цікаві такі заходи, що на них зустрічаєш давніх і добрих знайомих. Одна з таких зустрічей була особливо приємною. Богуміла Бердиховська – відома польська публіцистка, дослідниця польсько-українських взаємин, на конференції теж була доповідачкою, ведучою одної з панелей. Ми не бачилися давненько, в останнє на одному із заходів у Києві. Тим цікавішою була наша зустріч тут, в Яремче. Адже ми знайомі з 1995 року. Саме тоді і почалося моє знайомство і дружба з Польщею.

Я був тоді редактором відомої Чернігівської газети «Сіверщина». І потрапив на навчання і стажування до Варшави. Тут діяла давня, авторитетна громадська організація – Фундація солідарності Польсько-Чесько-Словацька.

Фундація після падіння соціалістичного табору і розпаду Радянського Союзу почала активно допомагати становленню нової незалежної преси на теренах колишнього СРСР, навчанню журналістів пострадянських країн. Ось так я і потрапив, вперше до Польщі, у чарівну Варшаву, на двотижневе навчання. Воно було дуже корисним. Крім того, Фундація по завершенню навчання дарувала на кожну редакцію комп`ютерну техніку. Я тоді і привіз в нашу редакцію перший комп`ютер. Потім побував на такому навчанні і наступного року, привіз сканер. Подружившись з Фундацією, влаштував на таке ж навчання колег з нашої газети. Ними було привезено ще й принтер. І ось так у «Сіверщині» з`явився перший серед чернігівських газет комп`ютерний центр, на якому ми і почали робити газету.

Так от головою Фундації був чоловік пані Богуміли Ярослав Шостаковський, а сама вона була в керівництві організації.

Ми згадали цікаві і славні часи. Звичайно ж, пом`янули добрим словом координаторку програм Фундації пані Катажину Краєвську, яка пішла з життя у 2008 році. Я від того 1995 року і на всі наступні роки щиро подружився з пані Катажиною, постійно зустрічалися у Варшаві. Донька відомого ще в міжвоєнні роки варшавського адвоката, вона стала однією з активісток демократичного руху Польщі. А в нові часи активно включилася в допомогу журналістам та й загалом громадським активістам з колишнього Союзу.

Цей ліричний відступ повністю дотичний до самої конференції, її тематики. Адже ми говоримо не про рік-два, а вже про кілька десятиліть співпраці двох пост комуністичних країн.

Війна зробила біженцями мільйони українців. І найбільше їх саме в Польщі – мільйони. Тут вони знайшли прихисток, підтримку польської держави і суспільства, чимало хто – й роботу.

Серед останніх виявилися і відомі українські вчені. Одним з таких, кого я зустрів на конференції, був Владислав Верстюк. Доктор історичних наук, професор, вже третє десятиліття завідуючий відділом Інституту історії Національної академії наук України, останній період також і заступник голови Українського інституту національної пам`яті. Я зустрічався з ним в Києві як журналіст, працюючи в столичній газеті «Слово Просвіти». Війна змусила Владислава Федоровича торік емігрувати до Польщі. Вона надала йому не лише прихисток, а й роботу. Пройшовши відповідний конкурс, Владислав Верстюк отримав стипендію для роботи науковим співробітником знаменитого Ягеллонського університету у Кракові. Продовжує наукові дослідження, адже він автор багатьох книг, монографій, статей, особливо з історії України ХХ століття. В тому числі і про взаємини двох країн.

Ще одна зустріч виявилася новим знайомством. Ольга Морозова – докторка історичних наук, доцентка Чорноморського національного університету ім. Петра Могили (Миколаїв). Втім, поки що через війну і виїзд з Миколаєва працює в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького. Взагалі ж війна змусила пані Ольгу виїхати з донькою до Польщі. До речі, донька щойно вступила в один з університетів Польщі. Пані Ольга пройшла той же конкурс і здобула стипендію для роботи науковцем у тому ж Ягеллонському університеті. Згодом вона перейшла на роботу в Університет Варшавський.

Торік, в один з моїх приїздів у Перемишль, Станіслав Стемпєнь, показуючи нові видання на польсько-українські теми, звернув увагу на фінансоване Фундацією «Свобода і Демократія» видання книги Ольги Морозової «Дослідження історії України першої половини ХХ ст. в сучасній польській історіографії: напрямки, концепції, дискусії». Солідний том, на звичний формат було б сторінок 800, монографія, над якою авторка працювала 10 років.

Зараз Ольга Морозова продовжує наукові дослідження взаємин двох країн. А ще активно включилася в громадську діяльність – допомогу українським біженцям у Польщі, насамперед, родинам з дітьми. Саме на цю тему вона і зробила доповідь на конференції. Адже вона одна з координаторок цієї допомоги.

Саме так називають Яремче. Тут численні готелі, будинки відпочинку, санаторії. Готельно-туристичний бізнес потужно розвивався і до війни. Зараз його ще побільшало. Як і взагалі населення в Західній Україні, через наплив біженців. А в Яремче з`явився і готельно-туристичний бізнес, перенесений його власниками зі східних регіонів України, у тому числі тимчасово окупованих.

В останній день конференції для її учасників була туристична програма. Група охочих зробила сходження на відому гору Піп Іван. Інша група їздила в недалеке звідси місто Косів, центр народних промислів Прикарпаття.

Я відвідав і міський базар — один з епіцентрів життя таких міст. Звісно ж, прикупив місцевих виробів, скажімо, гарні шкарпетки з чистої вовни для маленької внучки. Їх і ще дещо запропонувала у своєму магазині «У Марічки» привітна господарка, звісно ж, Марічка.

Я нагадав їй знамениту пісню «А на тому боці, там живе Марічка, в хаті, що сховалась у зелений бір». Пожартував, що із-за одної такої пісні чоловіки мають миттю розбирати заміж всіх Марічок. У Марічки з чоловіком родинний бізнес. Мають уже внучка, котрому 10 місяців, зовуть Ян.

Тут я купив смачне домашнє виноградне вино (дають покупцям куштувати). А ще – «Карпатське віскі». Міцність – аж 52 градуси. Це цілюща настоянка на карпатських травах і корінні. Марічка дала ось цей номер телефону свого магазину – 0966092191, по ньому можна замовити напої й інші товари, які надішлють Новою поштою.

.

…А на конференції ми казали «До відзєння» і «До побачення» давнім і новим друзям. З якими звела ця цікава і корисна зустріч в ім`я співпраці двох сусідніх країн.

Петро Антоненко, спеціально для видання bilahata.net