З чернігівським журналістом та поетом Олександром Олійником особисто познайомився в лютому 2015 року на відзначенні дня народження Чернігівської обласної газети «Світ-інфо». Під час розмови з ним, дуже багато чого дізнався цікавого про письменників Чернігівщини. Склалося враження, що краще нього вищезазначеної теми ніхто не знає. І ось вже протягом восьми років ми спілкуємося, адже в Олександра Григоровича є чому повчитися.
Народився Олександр Олійник 1 січня 1940 року в місті Барвінкове на Харківщині, у 1946 році сім’я переїхала до селища Варва Чернігівської області.
Після закінчення факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка працював на журналістській ниві, а саме — власним кореспондентом «Укрінформу» (1980—2004 роках) З 1979 по 2018 роки – рівно 39 років на обласному радіо, автором та ведучим щомісячного літературного радіожурналу «Сонячні кларнети».
Світлина, на якій зафіксовано момент зустрічі 2009 року ведучого радіожурналу (праворуч) з іншим Шевченківським лауреатом Борисом Олійником. На його слова писав пісні чернігівський композитор Петро Зуб. І пісні ті звучали на хвилі «Сонячних кларнетів».
Слід зазначити, що героями радіожурналу було дуже багато відомих письменників і поетів: Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Леонід Горлач, Борис Олійник та інші.
Публікація про радіожурнал 'Сонячні кларнети'
Працював в Чернігівській обласній молодіжній газеті «Комсомольський гарт» (Із 1991 року – «Гарт»), з 1992 року в газеті «Сіверщина». Деякий час був редактором Чернігівської обласної газети «Біла хата».
Олександр Олійник – автор 3-х збірок віршів — «Олені на станції» (1971), «Зарічка» (1992), «Чорний птах» (1994); друкувався в численних колективних виданнях. 
У 2009 році видано його книгу «Усе переходить у спомини», до якої увійшли названі збірки, а також твори, що написані після виходу останньої з них.
Публікується в українських та зарубіжних журналах та альманахах. Перекладає з білоруської, сербської, чуваської, російської мов.
Лауреат премій імені Михайла Коцюбинського, імені Бояна, імені Івана Кошелівця та Міжнародної літературної премії «Тріумф».Нині Олександр Григорович веде рубрику «Письменники Чернігівщини» в газеті «Світ-інфо» та на сайті «Біла хата».
Олександр Молибога, м.Чернігів
Пропоную до вашої уваги поезії Олександра Григоровича написані в різні роки.
***
Усе переходить у спомини –
Барвисті, неначе вертеп:
І дим з найріднішого комина,
І гори, і море, і степ.
І світ зі своїми огромами,
І правда, і кривда, і зло.
Нехай переходить у спомини,
Аби тільки довше ішло.
По полю, де вруниться жито,
Де жайвір, і ластівка, й шпак
Де хочеться мить зупинити,
Вона ж, наче супер-літак.
Вона, мов космічна ракета,
Летить і упину не зна.
Ну, де ти, ну, де ти, ну де ти,
Невловна життя таїна ?
Живем, тож виходить не вдома ми –
В театрі, де царствує грим,
Де все переходить у спомини,
Як дрова – у попіл і дим.
***
Розлучать нас, папужко мій хвилястий
Спочатку – смерть, а потім – і живі
Та відійшовши, я тебе шукатиму
У непомерлій цвинтарній траві
І у колючих снігових завіях,
Що, наче саван, огортають світ.
Мені здається, все ти розумієш
І, може, навіть мрієш про політ,
Де поруч ми у голосистій зграї,
А окіл – сонце, вітер і пташки…
…А зараз дзьобиком спиваєш
Сльозу у мене зі щоки.
***
Дякую, мої дороги, вам
За щемливих спогадів габу.
Із віконця «Волги» прудконогої
Я дочці показую гарбу.
І мала цікавиться негайно,
Що воно за дивина така.
Але я не натискаю гальма,
Ніколи – дорога неблизька.
О дорого, вічна моя доле,
Буднів незавершений парад,
Ти мигнеш перед очима доні,
Наче випадковий кінокадр.
А майбутнє, що йому я заздрю,
Вже онуці хитро підморгне,
Може, й не лишивши в тому кадрі
Ні гарби, а ні «Волги», ні мене…
***
Поетам легше дихалося вчора,
Жилося і вільніш, і веселіш.
Було, почуєш солов’їні хори,
Подивишся на мерехтливі зорі,
Підшукуй рими – і готовий вірш.
А про лелеку гордого тим паче
Рядок торкав і для глухих струну.
Сьогодні ж навіть море мертво плаче,
Записана в релікти сіра качка,
І ластівку, мов диво дивне, вбачив
За літо вперше усього одну…
***
Черемхи квіти під ласкавим вітром
Танцюють вальс у мене за вікном.
Травневий світе, це твої привіти
На вітах ніжних засіяли сном.
Що відповісти вам, біляві шати?
Якби ж розгледіть істину з імли:
Чи ви прийшли веснянку проспівати,
Чи ви уже прощатися прийшли ?..
***
Пробачте, люди, що не вас люблю! *
Я сам із вас і знаю ваші вади —
З обох боків, і спереду, і ззаду.
Та й звик себе судити без жалю,
Отож не вас, о рідні, я люблю.
А без любові, кажуть, не прожити.
І я несу братам і сестрам меншим
Свою любов. Крилатим — щонайперше .
А ще люблю я ріки, гори, жито,
Бо без любові як на світі жити?
Люблю я древо і люблю траву.
Вважає дехто, що цього замало,
А інші кажуть: головніше сало.
Якщо те правда, я і не живу,
Хоча люблю і древо, і траву.
Але ж поки що начебто живий.
Хоча й грішу багатолюбством. Боже,
Молюсь, аби простив, бо я не можу
Без рік, і гір, і птахів, і трави…
Та й без людей також я неживий…
Олександр Олійник
