ЗАХИСНИКИ ЧЕРНІГІВЩИНИ. 26-річний Ярослав Ігнатьєв – старший лейтенант, командир зенітно-ракетного взводу одного з підрозділів ОК «Північ» ЗСУ, учасник героїчної оборони Чернігова. Він збив ворожий літак, який люто бомбив рідне місто. Саме такі молоді, відважні, впевнені та висококваліфіковані військові – надія України!
– Пане Ярославе, Ваш тато – професійний військовий, і зараз хоробро захищає Україну. Приклад батька має для Вас велике значення?
– Так, звісно. Я ж – родом зі славетного селища Десна, на Козелеччині, де дуже популярні військові традиції. Тато служив у війську, потім пішов у відставку, працював робітником. Але в 2014-му за наказом диктатора путіна росія віроломно напала на Україну. Тому в 2015 році батько повернувся до війська. А коли розпочалася повномасштабна війна, батько обороняв Україну та рідну Чернігівщину. Він і тепер служить у нашому рідному селищі Десна – штаб-сержант (раніше це було звання прапорщика). А моя мама – приватний підприємець, має невеликий магазинчик у Десні.
Взагалі ж, я з самого дитинства, змалечку, щиро мріяв бути військовим, адже пишаюся своїм татом. Та й, по суті, виріс серед військових. Навіть стріляв там на полігоні – ще до того, як став українським офіцером.
Я закінчив Чернігівський національний технологічний університет – за спеціальністю юрист, а також – військову кафедру Сумського університету – їздив туди на збори. Тож отримав звання молодшого лейтенанта. Хотів одразу ж служити в Збройних Силах України, звертався до військкомату, але спочатку був офіцером запасу. А потім мене нарешті призвали, і я пройшов тримісячне навчання на посаду командира зенітно-ракетного взводу в Харківському національному університеті повітряних сил імені Івана Кожедуба. Отож із 30 вересня 2020 року служу в Чернігові – підписав контракт і потрапив сюди за розподілом.
Ярослав Ігнатьєв (ліворуч) із побратимом Віталієм Лаврінцем
– Чи відчували Ви наближення повномасштабної війни?
– Відчував. За тиждень до того, як усе почалося, був день народження у моєї хрещениці, і я ще думав – хоча б встигнути відсвяткувати… Авжеж, був якийсь постійний неспокій. Та й на службі нас часто викликали вночі, були й тривоги… Не хотілося в таке вірити, проте відчував, що війна – неминуча.
23 лютого 2022 року я чергував у нашій частині, і увесь підрозділ був у відрядженнях. Одні бійці поїхали до Сєвєродонецька, інші – до Конотопа. Тому я як черговий о четвертій ранку оголошував тривогу, а потім видавав зброю. Наші бійці з Конотопа незабаром повернулися до Чернігова й мужньо захищали рідне місто, а інші хлопці воювали спочатку в Сєвєродонецьку, а далі – в Лисичанську, Бахмуті…
Втрьох – Віталій Лаврінець, Микола Цибко і я – облаштували пост на даху одного з будинків поблизу центрального міського парку для постійного візуального спостереження, і увесь час, доки кацапи не дременули звідси, ми були там. Кілька днів були на посту водночас утрьох, то й ночували на даху, практично не спали… А була ж справжня зима, отож у мене почався гайморит, підвищилася температура. Врешті-решт через чотири дні вирішили перебувати там по одному, а інші могли трохи відпочивати на технічному поверсі.
– Втім, уявляю, як було нелегко! Тим більше, Чернігів постійно шалено обстрілювали...
– Коли рашисти бомбили стадіон, наш будинок аж хитався!.. Пам’ятаю, як кляті загарбники влучили в будинок на вулиці Чорновола, біля готелю «Градецький»… Все дуже добре пам’ятаю, таке не забувається! Власне, чого чекати від окупантів? Вони воюють підло, по-варварському, дуже жорстоко. Це – орда вбивць, садистів і грабіжників! Ще й називають себе «визволителями»…
– А як Ви збили російський літак?
– Це сталося 4 березня. Віталій Лаврінець помітив його у бінокль. Це було зовсім неподалік – літак залітав за будинок. Я навів «Іглу» і влучив! Це був «Су-35», який люто бомбив Чернігів. Тому він отримав по заслугах. Він впав і вибухнув на території, яку тоді контролювали орки.
– Що Ви відчули в ту мить?
– Дуже сильний, неймовірний адреналін! Була така радість, що ми це зробили! Це просто неможливо описати, передати словами… Потім ще Коля Цибко стріляв по іншому кацапському літаку, але збити вдруге не вдалося – він випустив біля нас такі «теплові ловушки», замітав сліди. Взагалі, міг нас і «засікти» там, та, Богу дякувати, ми залишилися невразливі.
– А складно влучити в літак з «Ігли»?
– Чесно кажучи, нелегко. Краще стріляти водночас утрьох, тоді значно більше шансів. Але мені наразі пощастило!
До речі, саме 4-5 березня ще збили російські літаки й бійці 1-ї танкової Сіверської бригади. То вороги, які спочатку літали дуже зухвало, після цього стали значно обережніші. Вони злякалися! Атакували, в основному, вночі, по руслу річки Десни, щоб їх важче було помітити й влучити… Ще, пам’ятаю, кацапський літак збили наші відважні бійці зі «Стріли-10» (це – така машина) на Болдиній горі. Ми про це дізналися по рації…
– Ви – одружений?
– Так, маю кохану дружину Марію та донечку Емму. Зараз малій два з половиною роки, а тоді було півтора. І я за сім’ю страшенно хвилювався!.. Коли почалася велика війна, брат вивіз їх у Ріпки, бо там, здавалося, безпечніше. Та російські танки увірвалися туди. Втім, окупанти надовго не затрималися, лиш поставили свої блокпости. Дякувати Богу, обійшлося – сім’я не постраждала. Вони так і мешкали у будинку наших родичів, аж доки завершилася блокада Чернігова і орки звідси накивали п’ятами. Однак, звісно, я дуже переживав за них, особливо, коли зник мобільний зв’язок. А зараз дружина та донечка – зі мною в Чернігові.
– Як я розумію, під час ворожої навали на рідне місто Ви не ховалися у бомбосховище?
– Ні, я ж постійно був тут на бойовому посту зі своїми побратимами – захищав небо над Черніговом. Це – війна, розумію, що міг загинути. Але я – військовий, це – моя робота. І, завдяки самовідданому спротиву ЗСУ, вороги не витримали – кацапські літаки взагалі перестали залітати сюди, боялися…
– Нині Ви служите в Чернігові?
– Так, я – командир зенітно-ракетного взводу одного з підрозділів ОК «Північ» ЗСУ. Охороняємо цілодобово з ПЗРК – є «Стінгер», «Ігла»… Готові будь-якої миті дати рішучу відсіч загарбникам.
– Були страшні дні, коли росіяни вдарили ракетами по селищу Десна, а у Вас же там – батьки...
– Під час найбільшого обстрілу багато будинків у селищі лишилися без вікон, постраждали двері, дахи. Були загиблі… Це – велика трагедія! Десна – це ж моє рідне селище, де я народився (кажуть, був там останнім немовлям у місцевому пологовому будинку), ходив до дитсадка та школи… Тому в мене дуже боліла душа, сильно переживав за близьких!
– Який Ваш прогноз щодо цієї жахливої війни?
– Будуть ще важкі бої на Сході. Білоруси, думаю, навряд чи попруть, бо розуміють, що ми все одно перемелемо загарбників. Сподіваюся, що цього року Збройні Сили України визволять Лівобережну Херсонщину, Запорізьку область і, можливо, Маріуполь… Звісно, хотілося б вигнати всіх окупантів із нашого Криму! Хоча клята московщина безперервно проводить мобілізацію, і ресурс «гарматного м’яса» у них – необмежений, я взагалі не сумніваюся в Перемозі України.
У нас просто немає іншого виходу – мусимо доводити свою правоту на полі бою. Бо кацапи розуміють лише силу. Коли їх б’єш, вони починають боятися. Населення настільки зомбоване, там так панічно бояться божевільного путіна! Ось у батька є однокласник у росії, з яким вони раніше спілкувалися. Проте, тільки-но почалася повномасштабна війна, той ніби нормальний чоловік раптом поніс таку «пургу» про «бандерівців», «нацистів», «спецоперацію для визволення братів-українців від фашизму»… З ним уже ні про що неможливо говорити, бо він не сприймає жодних аргументів та реалій, лише безперервно торочить про Бандеру... Все, більших проблем у московитів немає – лише недолугі страшилки та примітивна брехня про начебто «єдиний народ». Звісно, почувши таку ахінею, тато взагалі перестав розмовляти зі своїм однокласником. І таких невігласів-дикунів там – абсолютна більшість… Що ми можемо їм протиставити? Тільки нашу самовідданість, силу, мужність та незламність, а головне – згуртованість.
Українці навчилися воювати. Пам’ятаю, як колись наші військові траву фарбували та займалися багатьма іншими безглуздими речами, марнуючи дорогоцінний час. Але тепер – все інакше. І дуже важливо, що ми маємо не якихось «паркетних» генералів, а таких героїчних командирів, як Валерій Залужний та Віктор Ніколюк, які знають свою справу!
– Ми всі зараз мріємо про Перемогу. Але ж є у Вас і особисті мрії?
– Так, але, знову ж таки, після нашої Перемоги над окупантами. Ми з дружиною мріємо мати ще одну дитину. Хочемо затишний, гарний будинок у Чернігові. Нещодавно ми втілили мрію дружини – вона хотіла побувати в Карпатах. То я для цього використав свою десятиденну відпустку. Взагалі, я вже багато подорожував чарівною Україною, а ось за кордоном ще не був. Тож мрію побувати, наприклад, у Норвегії, бо люблю зиму, гори, хочеться подивитися на їхні фіорди… Бо просто лежати тижнями на пляжі – це не для мене. Люблю подорожувати, дивитися пам’ятки архітектури, спілкуватися з цікавими людьми.
– Які ще хобі маєте?
– В університеті займався змішаними єдиноборствами – це така суміш карате та боротьби. А зараз просто ходжу до спортзалу, підтримую форму, щоб не запливати жирком, – тягаю штангу й гантелі. Не курю, не зловживаю спиртним – випиваю тільки на свята, буквально раз на місяць, і щоби донечка таким мене не бачила – в нетверезому стані.
– Маючи такого шляхетного тата, Ваша донька, коли виросте, може обрати професію військового...
– Нехай дитина сама вирішує. Якщо це станеться, я підтримаю її вибір, допоможу, чим зможу!
Спілкувався Сергій Дзюба
