У перші осінні дні виповнилося 30 років журналу «Літературний Чернігів» і 85 років його редактору, письменнику, Заслуженому працівнику культури України, лауреату премії Михайла Коцюбинського та інших літературних відзнак – Михайлові Михайловичу ТКАЧУ. До вашої уваги інтерв’ю з ним.
— Михайле Михайловичу, ви журналом « Літературний Чернігів», який видаєте 30 років, вписали своє ім’я золотими літерами в історію літератури Чернігівщини. А що не вдалося зробити із задуманого? Адже, знаю, що ви по-суті і замислили журнал, а потім здійснили багаторічну мрію літераторів з однодумцями і залучали авторів…
— Тридцять років невтомної праці над журналом – то як один подих. І сьогодні є можливість зосередитися на прожитому, як відбулося, зазирнути в самого себе глибше, щоб розібратися, що спонукало мене всі ці роки віддаватися цій справі щиро і відповідально. Ловлю себе на думці, що мені завжди хотілося робити на теренах літератури щось корисне, суспільно значиме.
Не знаю чи моє ім’я буде вписане в історію української літератури, ніколи не думав про це. І не прагнув, бо люблю літературу, а не себе в ній. Думаю, що сам часопис і митці, які творили його, друкуючи свої твори, заслуговують на це. Я вдячний всім, хто підтримував мене на початках, і зараз це робить, зокрема Володимиру Кузьменку, заступнику головного редактора, Владиславу Савенку, як відповідальному секретарю журналу.
Я свідомий того, що не все вдалося зробити, досягти того рівня, як хотілося. У першу чергу в художньому плані. На те було багато причин, незалежних від мене. Не буду їх згадувати. Я шукав особистості, і не завжди їх знаходив. Часом не вистачало мужності сказати тому чи іншому автору, що твір слабкий. Але загалом « Літературний Чернігів» йде до читача світоглядно і художньо на належному рівні.
Про РЕДАКЦІЙНИЙ ПОРТФЕЛЬ і АВТУРУ
— Якими авторами, ви пишаєтеся, що вдалося залучити до щоквартальника?
— Пишаюся всіма авторами, які потрапляють на сторінки журналу. Письменники старшого покоління, літературознавці, дослідники історії нашого краю, маститі, по-справжньому талановиті, молоді і зовсім юні — усі для мене є цікавими в першу чергу не їх авторитетом, якоюсь високою посадою, а доробком, який потрапляє в редакцію. Їх твори проходять через мої руки і серце.
Я не дотримуюсь тої думки, що талант собі дорогу проб’є. То стараюсь підтримувати здібну творчу молодь. І багато з тих, кого я підтримав, чиї твори вперше були надруковані в «Літературному Чернігові», то вже відомі письменники, які видали по кілька книжок як в Україні, так і за кордоном. Їх імена називалися уже не раз мною.
На жаль, у творах деяких молодих літераторів не завжди свіжі і зрозумілі думки, або вони взагалі відсутні, якщо говорити про поезію, бракує сучасного світобачення, художності. Немає глибокого проникнення у психологію людини. Турбує те, що початкуючі автори часом невимогливі до свої творів, не працюють над ними належно, в них наліт якоїсь сірості, часом вторинності, а новаторство підміняється абсурдом. І вони втрачають читача.
Неймовірно радію, коли до редакції потрапляють високохудожні твори. Дуже приємно, що журнал відкрив молодого талановитого поета Станіслава Новицького, надрукувавши його добірки. Сучасна поезія, яка опирається на народні традиції, образно – символічна, і глибоко національна…
-Чи були ті, так би мовити, маститі, хто проігнорував ваше запрошення дати свої твори для публікації в часописі і з яких причин?
— Ні, такого не пам’ятаю. На моє запрошення надрукувати свої твори в «Літературному Чернігові», найвідоміші митці завжди відгукувались охоче. Той, хто регулярно читає журнал, не може не помітити, що в ньому публікують свої твори автори з усіх куточків України та закордону. Думаю, що для кожного митця нині престижно друкуватися в «Літературному Чернігові». Його авторитет достатньо високий.
— Як ви думаєте, що дав журналі Чернігівщині за цей відрізок часу у 30 років ?
— Я вже про це частково говорив. На Чернігівщині здавна були глибокі літературні традиції.
Ми знаємо про духовне піднесення у другій половині 17-го століття, часів Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, який писав книги, музику, заснував друкарню, хорову капелу, яка славилася високою виконавчою майстерністю .
У середині 19-го століття на Чернігівщині, зокрема в Чернігові літературно-мистецьке життя, коли тут жили і творили Леонід Глібов, Опанас Маркович, пізніше Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, було достатньо розмаїте, як на той час. Не дивлячись на те, що все національне постійно піддавалось забороні.
Період більшовицький — неоднозначний. Ідеологічна за ангажованість, цензура змусила багатьох письменників писати пафосні агітки, прославляти партію, творити так звану соціалістичну культуру. Хоча слід сказати, що не всіх. Василь Симоненко, Григір Тютюнник та багато інших писали таки правдиво. За цей час була майже знищена українська культура, наша пісенність, народні традиції, обряди.
Після проголошення незалежності України все це треба було відновлювати. І журнал «Літературний Чернігів», заснований у 1992 році, один із перших в Чернігові постав проти антиукраїнського режиму, застою і провінційності. Його заслуга у відродженні духовності рідного краю неоціненна. Він об’єднав навколо себе місцевих літераторів, краєзнавців,творчу інтелігенцію, молодь, яку поширювали на його сторінках правдиве слово. Він пожвавив літературний процес в області, дав багатьом молодим путівку у велику літературу.
— Які перспективи щоквартальника ви бачите станом на сьогодні?
— Війна, на жаль, внесла корективи, видавати стало важче, ми дещо втратили — як число передплатників, так і фінансову підтримку держави. Проте, завдячуючи автора, небайдужим читачам, які люблять журнал і підтримали фінансово, він, як і раніше йде до читача, хоч і меншим накладом. Сподіваюся, що це тимчасове явище. Сьогодні Чернігів не можна уявити без «Літературного Чернігова». Він став візитівкою міста і області.
30 років – це вже епоха.
— У чому секрет літературного довголіття часопису ?
— Важко сказати. Певно, в розумінні місцевої влади, інтелігенції міста, шанувальників літератури, творчої молоді, якій нема де друкуватися, в його необхідності. І, можливо, в тому, що я і нині не можу уявити своє життя без нього.
Україна в огні
— Чим порадує в особистій творчості? Чернетки нових творів уже написані, плани складені?
— Говорити про свою творчість сьогодні не пристало. Війна, на жаль, всі задуми перекреслила враз, вибила з творчої колії. Писати твори – це не прогулянка до лісу. Чернеток написано багато, шухляди забиті ними, але то тільки чернетки. А щоб стали вони художнім твором треба осмислити ті події заново, систематизувати, знову увібрати їх в своє серце.
А це значить, що треба буде жити персонажами твору, а не тривогами і болями за майбутнє України. Писати так, як писав раніше, і про що писав уже не вийде. Нова епоха, нові потрясіння, інші люди зі своїм світосприйняттям. Потрібно переосмислення того, що відбувається. Все необхідно буде починати з нуля, як по початках, коли взяв вперше перо в руки... І час такий прийде – і для мене, і для інших творців уже нового покоління.
На мій погляд, поспішне змалювання сучасних подій буде правдивим, але не на стільки глибоким і високохудожнім, як хотілося б.
— Ви пережили другу світову війну. І ось знову — Україна в огні. Нашу землю палять рашисти. Чи ви думали, що таке може статися?
— Те, що відбувається на нашій землі – неймовірно жахливе. Тільки в останні роки, коли став слідкувати, що відбувається в Росії, де ще в дитячих садках дітей змушують одягати військове спорядження, вчать знищувати умовних ворогів (нацистів), з’явилися побоювання, що може, рано чи пізно, статися біда. І таки сталося.
А 27 лютого на наш квартал обрушилися ракети і снаряди, від вибухів затремтіла земля, біля будинку затанцювали осколки, а в нашій квартирі повилітали шибки. Сидячи в підвалі, я враз згадав далекий, але незабутній жахливий день, коли я з мамою сидів у льосі сусіда, скутийі страхом, бо снаряди падали неначе на наші голови. Тоді їх розірвалося два під самою хатою, від чого в ній не стало вікон. І побитий причілок, і село в диму, і як тікали в поле, а над нами свистіли кулі – все те жахливе постало перед очима.
Разючі паралелі. Неймовірне відчуття, ніби хтось мене перекинув на 80 років назад. Ніби то є продовження того, що я пережив у дитинстві.
Настав час нам пробудити свою свідомість. Невдалий військовий союз із Московщиною на довгі роки зупинив процес духовного об’єднання українців. Москва потоптала права Козацької України, з того часу веде війну з нами, асимілює, морить голодом, гноїть в тюрмах, катує в підвалах, давить танками. І сьогодні – це одна з вирішальних битв з нею – або ми будемо, або зникнемо, як нація. Об’єднаємося — і перемога буде за нами.
Про новаторство і традиції
— У 20-30 роках минулого століття українські творці вийшли на європейський рівень. Плужник, Підмогильний, Хвильовий – то була високохудожня новітня література. А потім — «Розстріляне відродження», репресії, цензура. Що ви думаєте нині про українську літературу, яка вже твориться в незалежній Україні?
— Хочу зупинитися на цьому питанні дещо ширше. Мені болить. У незалежній Україні, за відсутності цензури, в літературі з’явилося цілий ряд модерністських і постмодерних течій і стилів, в яких митці, пишучи твори, вдаються до сюрреалістичних експресивних картин – то намагаються відтворювати внутрішній стан людини( екзистенцію), то взагалі відтворюють стан якогось хаосу і абсурду.
Скажу відразу, я проти консервування традиційних жанрів. Я за новітні течії, стилі, які б спиралися на народні традиції, несли в собі національні ознаки. Хвилює те, що деякі письменники в пошуках гострих сюжетів і інтриг для героїв і персонажів в своїх творах все більше звертаються не просто до середовища нижчих верств суспільства – покривджених та знедолених – а продукують свою творчість на прикладах життя аморальної верстви – злодіїв, казнокрадів, перелюбників.
А сьогодні у творах так званої сучасної літератури можна знайти – маніяків, збоченців, божевільних, убивць та садистів. Тобто відтворюють середовище тих осіб, які міфологічно належать до демонічного ряду персонажів, часом використовуючи в різних варіаціях фольклорні мотиви. І якщо представники реалістичного напрямку шукали і підносили в кожній людині ідеали краси, зосереджуючи увагу на позитивних якостях, на проявленні в людині високих переживань і почуттів, то сучасні митці зосереджують увагу переважно на пороках людини. По суті наносять шкоду духовному і гармонійному розвитку українського суспільства. Така література приведе до відродження нашого народу. В неї немає майбутнього.
Секрети творчості
— Тридцять років ви видаєте журнал на громадських засадах. Що вас стимулює?
— Любов до праці.
— А в чому секрет літературного довголіття Михася Ткача, адже вам у вересні виповнюється 85 років?
— Якщо ви маєте на увазі мій фізичний вік, то 85 – це ще не довголіття. А якщо говорити про літературне, творче життя, думаю, тут особливого секрету немає. Воно в любові до праці, до світу Божого, до природи, частинкою якої ми є, значить і до самого себе. Творчість і є саме життя. Творити – значить жити, бути особистістю. Господь створив нас для цього. Коли ти щось робиш на цій землі корисне, з любов’ю, то перебуваєш у гармонії зі світом. Я так думаю.
А якщо про мене особисто, то в літературі я не так і давно. З дитинства я захоплювався малюванням. Мріяв, що буду художником. У школі не випускав з рук олівця, малював все, що потрапляло на око, діставав книги з образотворчого мистецтва, фарби, навіть копіював з картин відомих художників. Після служби у війську, поступив на заочне навчання у Московський університет мистецтв на факультет малюнка і живопису, ходив на етюди, і, буваючи на природі, на подив самому собі, прилучився до слова. Мені вже було за тридцять, коли моє перше оповідання «Неспокій» було надруковано у журналі « Вітчизна». Як бачите, література переважила малярство.
— У більшості ваших творів героями є прості люди, багато описів природи, що надає текстам поетичного звучання. Така собі своєрідність сентименталізму. Цей неореалізм є безпосереднім вираженням внутрішнього стану і почуттів автора чи свідоме прагнення навернути людину до природи? І що для вас є природа в повсякденному житті?
— Чи є у моїх творах ознаки сентименталізму? Можливо, але, насправді, то стан моєї душі. А згадаймо І. Нечуя — Левицького чи М. Коцюбинського, їх твори далекі до сентиментів. А які поетичні образні описи природи. Коли читаєш, то звучать , як музика. Такі монологи збагачують людське серце відчуттям краси навколишнього світу. Вони допомагають сьогодні усім нам не загубитися в віртуальній порожнечі.
Природа асоціюється зі словом «рід». Все те, що довкола нас приходить у цей білий світ – народжується, живе і помирає, як і людина, створене Господом, як одне ціле. І кожен із нас не може жити поза природою. Ми в ній, як в лоні матері. І відчуження, втрата розуміння її веде до деградації людської душі. З перших днів життя ми знаходимося в її оберегах, відпочиваємо в її обіймах, пізнаємо радіємо, любимо і радіємо кожному її подиху. В ній уся повнота життя. То хіба може герой художнього твору жити і творити , як камінець у пустелі, без відчуття природи навколо себе? Такий твір не життєвий.
Природу розглядаю і сприймаю не стільки розумом, як душею. В ній знаходжу смисл життя.
— Чи заклали ви ген творчості своїм нащадкам у родині? Адже і ваш брат Микола Ткач дуже багато зробив для української культури?
— У моєму роду не було ні літераторів, ні професійних художників, але далекі родичі були майстрами у будь-якій справі. Батьки навіть не мали достатньої освіти. Проте з любов’ю ставилися до всього, щоб вони не робили. Батько, як і його брати, а їх було дев’ять у родині, все своє коротке життя захоплювався столярством та теслярством. Будував, як ніхто в селі, витончено з художнім смаком хати. Мати кохалася у шитві, мережила сорочки та рушники. Працювали творчо. І це, певно, передалося і нам з братом Миколою. Тут і гени, виховання прикладом, ставленням до своєї праці.
Пізніше, жага до пізнання проклала мені дорогу до мистецтва. З дитинства не розлучався з книгою. Коли призвали у військо, то читав європейських та американських класиків, звичайно у перекладі російською мовою, навіть писав вірші, теж російською, яких ніколи не публікував. У далекі 60- 70-ті роки минулого століття, пам’ятаю, не було такого дня, щоб я не заглянув у бібліотеку чи книгарню, щоб придбати якусь пізнавальну книгу, а то цікаву художню.
Твори Григорія Косинки, Олександра Довженка, Михайла Коцюбинського, Ліни Костенко, Анатолія Дімарова, Григора Тютюнника та багатьох інших українських класиків я з насолодою перечитував по кілька разів, читав залюбки друзям, дружині, дітям. Мав радість і втіху від того. Моє захоплення художньою літературою вплинуло і на родину.
Дружина почала писати вірші, і вже видала не одну поетичну книгу, донька Христина теж друкувала свої оповідання та народознавчі стаття. Внук закінчив коледж по класу бандури.
Думаю,в родинному колі формуються задатки до мистецтва, діти продовжують традиції батьків.
— Яке б запитання хотіли поставити собі?
— У моєму віці запитань до себе багато. Одне з них, яке частенько ставлю собі: «Чи не марно прожив життя?».
Бесіду вів Владислав Савенок
