«Якби мені зараз дали шанс щось змінити чи поїхати, я б іще раз зробив те саме – залишився. У кожного своя війна – і у нас також», — Ігор Романенко, начальник Чернігівського відділення АТ «Чернігівгаз».
Ігор якраз вийшов ловити маршрутку, щоб доїхати на роботу. Лунає телефонний дзвінок, майстер з Чернігова питає: «Що будемо робити?»
«Я спочатку не зрозумів, що сталося, кажу: «А що робити?». Він мені відповідає: «Війна». Я кажу: «Яка війна, виходим на роботу?!». Ось так і розпочався мій робочий ранок 24 лютого. В маршрутці чую, чоловік розповідає, що прикордоння обстріляли, йде військова техніка. О 8-й ранку зібрались з колегами на планування в кабінеті, і тут почались прильоти. Я до останнього не вірив, що це насправді, що в сучасному світі можливе повномасштабне вторгнення, порушення цілісності держави. Якби мені зараз дали шанс щось змінити чи поїхати, я б іще раз зробив те саме - залишився», — ділиться Ігор Романенко спогадами про 24 лютого.
Пошкоджень та руйнувань мереж було багато, і вдень, і вночі виїжджали бригади. Коли треба було їхати на околицю міста, яку обстрілювали росіяни, розповідає Ігор, всі по машинах швиденько сіли та поїхали. Щоб хтось з колективу суперечив чи казав не поїду – такого не було.
«Ми були як одна «банда», якщо можна так перефразувати назву команди в умовах війни – всі рвалися працювати, ніхто не хотів відсиджуватися, навпаки, доводилось вмовляти когось залишися на варті у приміщеннях. Найбільш маштабно було, коли вночі ворожою бомбою пробили газопровід високого тиску, трубу 500-го діаметру. Тоді місто могло повністю залишитись без газу. Часу на роздуми немає, потрібно щось робити, швидко приймати рішення. Тоді втрьох сіли в машину, поїхали. На місці все палає яскраво, літак кружляє, поряд гради стріляють. В таких ситуаціях деякими правилами власної безпеки доводиться нехтувати, в той час дуже переживав за хлопців, щоб живими вдалось повернутися», — пригадує Ігор.
Вперше додому після відходу російських військ з Чернігівщини Ігор потрапив 7 квітня – взяв трохи речей, побачив рідних. А протягом всього часу бойових дій жив на роботі.
«Добре, що хоч на роботі склад зі спецодягом поряд, теплі куртки одягали, зимові комбінезони брали, взуття. А светри нам голова правління привезла, просто витягла зі своєї шафи теплі речі та «на аварійку» віддала. Ну ходили у жіночих светрах, то й що? Ніхто тоді на це не зважав. Велика підтримка, що керівництво компанії залишилось, психологічно було легше. Одного разу я натякнув голові правління – може, допомогти Вам евакуюватися? По її очах зрозумів, що краще такого навіть не запитувати. Втоми фізичної зовсім не відчувалось, мабуть, на адреналіні, бо спали дуже мало. Важче було морально, бо переживали. Вранці зателефоную додому на хвилинку — почую маму, дружину, подзвоню майстрам, а деякі з них в окупації були, якщо всі на зв’язку — тоді легше на душі стає», — розповідає Ігор Романенко.
Наприкінці розмови він усім казав «ще побачимось». Так і було, бо сильно вірив в ці слова. І непохитно вірить в перемогу України, та разом зі своїми колегами продовжує робити все, щоб тримати енергетичний фронт на Чернігівщині.
Ольга Конопацька-Плєхова
