Під окупацією. Талалаївська громада Прилуцького району (колишній Талалаївський) – найближчі сусіди із Дмитрівською громадою колишнього Бахмацького району, а тепер Ніжинського. Дмитрівська громада – одна із тих у нашому регіоні, яка найбільше потерпіла від навали рашистів у лютому-березні. У середині квітня, коли окупантів вибили із наших територій, я робила репортаж із обстріляного ворогом Гайворона. Село з’єднував міст через річечку Басакова (права притока Ромена (басейн Дніпра)). Орки, відступаючи, розстріляли його із танка, щоб зупинити наші війська. І ось радісна новина – через цей життєво важливий міст вже пішов транспорт! Це і стало нагодою зустрітися із головою Дмитрівської громади Валентином Бойком.
Гайворон – його рідне село. До завершення децентралізації та створення Дмитрівської громади Валентин Борисович десять років працював сільським головою Гайворона. Після об’єднання у громаду входять села Дмитрівка (центр), Гайворон, Галка, Голінка, Терешиха, Кропивне, Рубанка, Смолове. Останнє – найменше. До початку війни там проживало вісім осіб. Окупанти його знищили повністю. Смолівці – головне, що всі живі, – змушені були змінити місце проживання.
За приміщенням сільського будинку культури – останки складу ворожих боєприпасів
– У ніч на 25 лютого російська орда вже привалила у наші села, – згадує Валентин Борисович. – Усвідомити дійсність було складно. Села нашої громади стали якраз на їхньому шляху від Конотопа у Київському напрямку. Цим шляхом ішла і жива сила противника, і дуже багато військової техніки, зброї. Вороги окупували тракторний табір, заселялися у хати жителів Гайворона. Тобто тут у них був пункт дислокації. Я нікуди не тікав. Просив окупантів, щоб не чіпали населення. Ці, перші, хто зайшли у село, грабували та наїдалися. Час тоді ніби зупинився. Я іду своїм рідним селом і мушу запитувати оцих недолюдків, які і російською не вміють говорити, куди я можу іти, куди не можу! І це у себе вдома! Це був той стан, коли не знав, де себе подіти. Разом зі мною були тут і дружина, і син із невісткою. У 20-х числах березня син вивіз жінок у більш безпечне місце, бо тоді заходили нові ворожі сили, і вже знаходитися у селі нам було дуже небезпечно. Ми перебралися у Дмитрівку, де здебільшого не покидали окоп… До того часу наша група оборони вже отримала трохи зброї, була підкріплена військовими. І ми з боку Дмитрівки давали їм «прикурить». Із часу Другої світової наш край не переживав таких важких часів.
Гайворон оговтується після навали орди
– Які моменти були найтяжчі?
– Найтяжче, коли гинуть люди. Односельці, які жили собі тихо і мирно. 22 березня рашисти розстріляли автомобіль із робітниками. Загинув житель Дмитрівки Анатолій Углач. Трьох інших людей, які були у тій машині, врятували медики зі «швидкої», яка приїхала з Талалаївки. Дорога до Бахмача нам була перекрита і у всіх випадках жителям нашої громади надавали допомогу талалаївські медики. Загинули троє жителів Голінки. Володимир Нескуба рубав дрова, а саме ішли колони. Хтозна, що там оркам увиділося, але молодого чоловіка вони розстріляли. Через кілька днів осиротіла мати Галина Нескуба мала необережність відхилити фіранку та поглянути у вікно на колону. Її теж розстріляли нелюди. Петро Ковалівський мав хворі нерви, їздив селом на велосипеді й обурювався, бо не міг второпати, що твориться. Його розстріляли… У Гайвороні загинули двоє чудових чоловіків. Богдану Ткаченку було тільки 28 років. Власної сім’ї ще не мав. Він працював у Ніжині. Приїхав до батьків у село. Дуже хороший хлопець був… Він – мисливець, мав багато зброї. Микола Сидоренко незадовго до війни повернувся із зони ООС, служив. Їх рашисти «взяли», тримали у погребі. Розстріляли на болоті…
Дмитрівський селищний голова Валентин Бойко із директором ПСП «Лан» Володимиром Лукашем зустрілися на відбудованому мосту. Ось там, позаду них, на галявині біля лазні, відступаючи, окупанти поставили свій танк і увалили з нього по мосту. Завдяки зусиллям селищного голови та добрій волі благодійників, через три місяці після знищення збудовано новий міст через річку
– Схоже, що була наводка зрадників?
– Схоже… Сподіваюся, що кожен отримає по заслузі! Зрадники – це найгірші, найстрашніші люди. На жаль, і їх немало…
– Але тих, хто вірить у нашу Перемогу і все робить для неї, звичайно ж, більше?
– Однозначно. Таких людей і тримаюся в житті. Бо інакше – ніяк! Понад 80 садиб у громаді зазнали різного типу руйнувань. Всім треба допомога. А тут ще і міст розвалений. Душа розривалася, дивлячись на руїну. Для наших сіл це – стратегічний об’єкт. Спочатку треба було розібрати завали. А чим? Зателефонував ось до Володимира Григоровича, і він прислав свою техніку, яка працювала тут кілька днів. Це був початок. Розумію, що на фоні руїн, які зробили ці дикі варвари на Україні, наш міст – не першочерговий об’єкт для відновлення. Це для нас міст першочерговий. Мені вдалося знайти і залучити до роботи військових будівельників, а всі матеріали для будівництва купували. Виручив брат Анатолій. Скажу, що він справді патріот свого краю. Живе в Яготині, а тут працює як фермер. Дав пів мільйона на матеріали. У цей надтяжкий час я ніколи не дорожу і копійкою із власної зарплати для справи загальної. Завдяки ЗСУ ми живемо і маємо змогу працювати і заробляти. Зробили все згідно із технологією. Асфальтні роботи на мосту виконували за кошти держбюджету.
Користуючись нагодою, хочу подякувати колегам із Талалаївської селищної ради, всім, хто нам допомагав. У Талалаївській лікарні надавали допомогу пораненим цивільним. Жителів громади, коли ішли бої, приймали і сусіди в себе удома, і рідні, і знайомі, і просто добрі люди. Думаю, що це ті моменти, які ніколи не повинні забуватися. Ми найближчі сусіди, отже і жити маємо, як найкращі родичі!
І хоч міст робили у рамках дуже обмеженого бюджету, душу у нього вклали. Два сердечка з металу символізують єднання закоханих. Вже і замочок повісили, де викарбувано з любов’ю «Гайворон».
…Все, що робиться з любов’ю, – найогиднішому ворогу не по зубах! Україна була, є і буде, доки тримається вона на справжніх патріотах рідного краю!
Олександра Гостра, фото авторки
